Великого критика насторожила обіцянка автора "Мертвих душ" в II главі про те, що далі "почуются иные, еще доселе небранные струны" і будуть зображені "некий муж, одаренный божественными доблестями" або ідеальна руська дівиця, "какой не сыскать нигде в мире".
"Много, слишком много обещано,— писав Бєлінський,— так много, что негде и взять того, чем выполнить обещание, потому что того и нет еще на свете".
Бєлінський тверезо дивився на речі. Хоч у своїх суперечках з реакційно настроєними слов'янофілами він і ставив за приклад Петра Першого як носія прогресу, він не заплющував очей і на те, якою ціною і якими методами давався той прогрес Росії. Бєлінський міг би згадати, як було придушене повстання Разіна, як, посилаючи князя Долгорукого проти заколоту Булавіна, Петро велів йому "заводчиков пущих казнить, а иных на каторгу, а прочих высылать в старые места, а городки жечь по прежнему указу...".
В усі віки, починаючи від античності, історія значиться найперше і найяскравіше не безглуздими битвами і дріб'яко-вою змаганиною за престоли, а народними повстаннями, заколотами, бунтами, протестами і гнівними криками незгоди, і ніколи жоден з правителів не намагався прислухатися до того крику, згадати про справедливість і майбуття, а мерщій кидав усі сили для розгрому повстання і при тих розгромах вождів, ватажків, зачинщиків, всіх отих "пущих заводчиків", починаючи від Спартака і до наших Івана Підкови і Наливайка, до Болотникова, Разіна, Булавіна, Пугачова, гайдамаків і святих декабристів, до Кармалюка, Довбуша і народовольців,— усіх цих геніальних людей, в яких акумулювалося все найвеличніше, що міг дати народ,— розпинали на хрестах, вішали, палили на вогнищах, рубали їм голови, четвертували, колесували, саджали на палі. Мовляв, це найперші вороги держави, зрадники, таті, вори. Насправді ж — вороги і загроза не держави, а урядів, королів, царів, пап і князів. Нездари, добравшись до влади, вперто, послідовно, жорстоко винищували впродовж історії всієї найдорожчих, найцінніших людей, розумовий і духовний потенціал народу, намагалися навіки понищити запаси вільнолюбства і геніальності в народі.
Та коли запаси підлості в світі не зменшуються, коли зло живе й розцвітає, то чому ж мали б зменшуватися запаси вільнодумства, доброти й благородства, чому б "мала вмирати чи поменшуватися правда?
На жаль, бувають часи, коли незмога знайти носіїв і втілення цих високих рис. В Росії після розгрому декабристів настали саме такі часи, тому з таким болем сприйняв Бєлінський спроби Гоголя знайти і змалювати ідеальних героїв і з таким праведним гнівом обрушився на нього за ганебну книжку "Выбранных мест из переписки с друзьями".
В цій книжці Гоголь, той самий Гоголь, який перед цим геніальним пензлем змалював "кувшинные рыла", що ними наповнена царська Росія, несподівано і нез'ясовно став проповідувати смирення, хвалити царя-батюшку і панів-кріпосників, сварити всіх, хто не підставляє іншої щоки, коли вдарили по одній, закликати до церкви, до биття поклонів, каяття.
Великий письменник умер у цій книжці, пророю— не народився.
Ще п'ять років болісної боротьби, страшних духовних страждань, упертої роботи над другим томом "Мертвих душ", у якому Гоголь хотів, всупереч всьому світові, все ж показати отой свій пророчний ідеал, та єдине, чого досяг,— це переконався у страшній марності своїх зусиль.
Мало хто з письменників (та й узагалі з людей) спромо-жен виступити власним суддею непідкупним. Кожен вважає, що не встиг здійснити своїх намірів, не зробив того, що міг би, не мав достатнього часу для спорудження своєї життєвої піраміди і поклав у неї лише кілька каменів. Тому всі вмирають передчасно.
Гоголь обрав смерть добровільну. Він удруге спалив рукопис другого тому "Мертвих душ" (до нас випадково дійшли чернетки п'яти глав) і, мабуть, ще якісь рукописи, ліг на диван, відвернувся до стіни, відмовився приймати їжу (тільки пив червоне вино з теплою водою), відмовився від життя.
Ніякі вмовляння господаря дому, де-жив Гоголь, графа О. Толстого, інших знайомих і друзів письменника не помогли. Він відходив з життя добровільно, спокійно, тихо, дивно і страшно.
І тільки він один знав свою таємницю.
Можна відвернутися до спинки дивана, але нікому не дано відвернутися від життя. Він віддав усе, що мав, найбільші скарби душі своєї, далі не мав чого віддавати, усвідомив цю остаточну вичерпаність і тому прийняв своє рішення.
Може, сказав тоді Толстому або комусь іншому:
"Не хороните меня после смерти, а то я не умру. Я скончаюсь".
Справді не вмер, бо вічний, але "скончался" в своїх можливостях письменницьких, що для нього означало — і людських. Непередаване російське слово "скончался".
І. С. Тургенев у своїй статті на смерть Гоголя (за яку його заарештували, а тоді вислали з Петербурга) сказав: "Гоголь не выдержал в себе борьбы целого народа, он умер, потому что решился, захотел умереть".
Коли спалив "Мертві душі", ліг на свій смертний диван і гірко заплакав.
Чи ж то його вина, що в його душу засіяв хтось зерно неспокою і шукань, що мав він очі й вуха отверсті, що все бачив і чув, як невесело на світі, як сумно, який безлад і нудьга? Чи його вина, що він не такий, як усі, може, ліпший, може, гірший, але не такий, непристосований, з більшим каменем на душі, з більшою раною в серці, з гіркішими слізьми в очах? Чи його вина, що хотів би зібрати всі нещастя, які ходять не по землі, а по людях, і поконати їх, перемогти зло?
Не міг почуватися щасливим, допоки на землі бодай один чоловік буде нещасливим. Не вмів збагнути, чому люди, знаючи, що є добро, так рідко його творять, про зло ж не знають нічого, а щокроку завдають його своїм ближнім.
Хотів одкрити їм очі, але не зміг підняти їхніх повік, тяжчих, ніж у Вія.
Занадто великий тягар хотів підняти і надірвався, втратив усі свої сили.
Покинутий своїм добрим генієм, не загартований у своїй біді, він вжахнувся від видовища великої самотності й духовного сирітства, на які прирік себе сам. Пушкінові тільки вірив, а того не було на світі. До тих, хто поміг би підняти великий тягар світу, не пішов. Не пішов до Бєлінського і йогб друзів, до майбуття. Шукав сили в інших. Не там шукав. Допоки не втрачав він безмежної своєї зухвалості й "забубенности" народу свого, допоки не прислухався, що скаже старенька, але вічно суща, підла й підступна княгиня "Марья Алексеевна", він був великий. Але ось втратив усе це — і низвергся, упав у пониження, загинув, "скончался".
Велич лишалася, але вже поза ним, незалежно від нього, від його смертної оболонки.
Звичайні людські виміри тут безсилі. У своїх художницьких звершеннях Гоголь піднявся над світом на таку височінь, що став недоступний для наших поглядів, і навіть у гагарінські часи зоряних польотів людства мчить над нами його птиця-тройка, якої ні наздогнати, ні збагнути, ні осягнути: "Эх, тройка! Птица-тройка, кто тебя выдумал? Знать, у бойкого народа ты могла только родиться, в той земле, что не любит тужить, а ровнем-гладнем разметнулась на полсвета, да и ступай считать версты, пока не зарябит тебе в очи".
Гете писав про Шекспіра: "Все, що віє в повітрі, коли звершуються великі світові події, все, що в страшні хвилини затаюється в людських серцях, все, що лякливо замикається і ховається в душі,— виходить на світ, вільно й невимушено: ми пізнаємо правду життя й самі не відаємо, яким чином".
Гоголь, мовби вторячи німецькому генієві, в статті про сутність і особливість російської поезії, запитуючи, що ж було предметом поезії Пушкіна, відповідав: "Все стало її предметом і ніщо зокрема. Німує думка перед незчисленністю її предметів... На все, хоч що там є у людині, починаючи від її високої і великої риси до найменшого зітхання її слабості і нікчемної прикмети, що його збентежила, він відгукнувся так само, як відгукнувся на все, хоч що там є в природі видимій і зовнішній..."
Не змовляючись, два великі письменники майже тими самими словами сказали про ще двох великих. Гоголівські слова про Пушкіна — це й про нього, про Гоголя.
Він дивує і потрясає нас сьогодні не тільки звершеним, але навіть своїми намірами. Маючи намір написати драму з історії України, Гоголь, за своїм узвичаєнням, накреслює на аркушику, якою ж саме повинна бути така драма — і ось уже заповіт для цілих письменницьких поколінь.
І в "Ревізорі", і в "Мертвих душах" зображено повітові й губернські міста царської Росії, всі оті так добре знайомі Гоголю Ніжини й Полтави, але на першому плані все ж не образи міст, а образи-символи городничих, хлестакових, собакевичів, манілових, плюшкіних і ноздрьових. А сам письменник мріяв ще про більше. Він писав: "Идея города.
Возникшая до высшей степени Пустота... Как созидаются соображения, как эти соображения восходят до верха смешного... Как пустота и бессильная праздность жизни сменяются мутною, ничего не говорящею смертью...
Проходит страшная мгла жизни, и еще глубокая сокрыта в том тайна. Не ужасное ли это явление? Жизнь бунтующая, праздная — не страшно ли великое она явленье... Жизнь... Весь город со всем вихрем сплетений — преобразование бездеятельности жизни всего человечества в массе...
Как низвести все мира безделья во всех родах до сходства с городским бездельем? И как городское безделье возвести до преобразования безделья мира?.."
Це — в паперах до "Мертвих душ". Завдання вже й не самому собі, і не на одне життя людське, а для цілих поколінь. Заповіт і прозріння крізь віки, коли велетенські міста, ворожі людині і самому великому явищу життя, розпросторяться на розгойдуваних землетрусами Японських островах і на кам'янистих американських плато, коли найкошмарніше породження марноти і "безделья мира" — десятимільйон-ний Нью-Йорк стане загрозливо зливатися в суцільний мегаполіс од Вашшгтона до Бостона, в цю тисячоголову горгону двадцятого століття, в якій ви клекочу ют ь уже й не плітки та пересуди, не пуста "праздность", що так лякала генія, не каламутна отрута безладу, а пекельні вогні всезагального понищення і загибелі всього світу.
Який уже там міфологізм Гоголя і що нам до розбалакувань про моду на той міфологізм серед поклонників літературних химерностей, коли йдеться про дикі химери доброї половини світу!
Гоголь, висловлюючись по-сучасному, письменник найвищою мірою політичний як у всьому ним створеному, так і в нездійсненому, але заповіданому нам.
І тут він для нас не кінчається ніколи!
Шевченко
Роки і віки намагаються віддалити його від нас, а він не піддається, він щодень стає ближчим, дорожчим, зрозумілішим.