Яблука з райського саду (збірка)

Богдан Жолдак

Сторінка 55 з 56

– "Та Бог з ним, все одно дітусі тата дужче шану­ватимуть", – хукнув на металеву поверхню відзнаки й потер рукавом. Він посміхнувся, бо вже бачив, як його трійко синочків по черзі бавитимуться сяючою нагоро­дою, як радітимуть з цяцьки усі троє, чубатенькі такі, не­сподівано чорняві з глибокими темнокарими очима.

Тут він побачив себе у велетенському лискучому дзеркалі, різьблений граніт рами відтінював ефектно відображену фігуру, Василь озирнувся – анікогісінько в мармурових коридорах, всі пішли на пленарне засідання; він хвацько ляснув підборами й несподівано рвучко й прямо викинув перед себе вгору долоню:

– Служу Радянському Союзу! – майже вигукнув він.

І змахнув за це сльози подяки.


Слово любов

Крапало на гіпофіз цілий день, я це помітив, вже приїхавши на кінцеву – ясно, що там ніхто не ждав, коли раптом далеко за мокрими кущами помітив білу постать, яка мигичила на лавочці.

– Хто це такий ідіот, як я?

В школі такого самого не існувало й здавна, а тут по­бачив дівчину, зачіска її досконаліша за перуку, тобто мжичка не пошкодила. Вона встала, й з удаваної радості я збагнув, що теж не впізнала. Хоча пройшло п'ять років, однак контактні лінзи в нас замінили окуляри, а особли­во спотворював пам'ять одяг, для нас, колишніх, недо­ступний. Невпізнанна тривало мить, цілу мить, аби радість зустрічі стала убивчою. "Людка чи Мілка?" – мижичило в голові – так мало часу пройшло, а вже забуло­ся найголовніше.

– Людка! – писнув я.

– Толька! – заверещала вона.

"А може Мілка?" – лякнувся я обох імен, однак щас­ливо пригадав їх, бо вони були Людмила.

Ми втрапили в обійми й крутилися, мотиляючи кульки з харчами і тут я відчув полегкість, що ніхто не прийшов на цю зустріч, адже призначену задалеку, далі, далі, аніж куцих п'ять років. Бо спина в неї виявилася надто легкою для такої пружності, тобто, вік пішов на ко­ристь. Так, ідея гарна – зустрітися класом в ювілей і відзначити його на катері. Однак коли по телефону роз­писували, хто які харчі купить, вже відчувалася те­перішня мжичка – не сказати б, холодна, але якась вогка. Тут я ще встиг подумати, що ніколи не торкався Людки, навіть на випускному вечорі примудрився не потанцюва­ти з нею. Чому? Це була велика загадка для такого вели­кого мудька, як я.

– А я думаю, ну якого ще одного дурня принесе сю­ди? – верещала вона, одхекавшись од першої радості.

Так, щось єднало нас, наприклад, відсутність парасо­льок, свою я не взяв принципово, щоб віднадити дощ.

– А я думаю, – посміхалася вона, – от візьму зонтік – і обов'язково дощ піде. Тому й не взяла, ну?

Вмить скисла, узрівши, що я теж без парасольки – обгорнув її курткою й легко, несподівано сказав:

– Любов моя, – мало не засміявся я.

Бовкнув найдурнішим зі своїх голосів – наче вона могла знати про мою таємну любов у 8-у класі, якою я любив її аж по 9-й – про це не здогадувався навіть клас­ний керівник, викладач фізкультури. Незважаючи на ці обставини, спина її раптом обм'якла. Тут я, мудько, зга­дав, що нікому не освідчувався в коханні, навіть жартома, вважав надто сер'йозною справою. Вже вирішив поясни­ти про злощасний 8-й клас, коли відчув її губи. Якби міг думати, то здивувався, адже прилинути, тримаючи куль­ки під тісною курткою – річ неможлива – де ж вони взя­лися, губи, котрі виявилися швидшими за просту правду, що вони цілують?

Загалом, мудьки, це такі люди, які спершу все мають спланувати – а потім вимагати, щоб саме так і відбува­лось. Бо тут відчув, що кульки попадали – як це могло взагалі статись? Тобто значно пізніше пригадав, чи куль­ки пригадали?

Добре, що ми на них не сіли й не розквецяли харч – а куди б поскладали всю нашу одежу? Чому не робили цього в 9-у, 10-у, 11-у класах, не кажучи про 8-й? Якби міг думати, то вирішив: вона така само мудьоха. Хоч у неї було хворе серце, вона вперто ходила на фізкультуру, аби такий я міг, затамувавши погляд, бачити, як вона, напри­клад, закидає баскетбольного м'яча. Досконаліше за будь-якого хлопця, особливо, як я. Чого ті м'ячі коштува­ли, знала лише мама та дільничий лікар. Навіть наш класний керівник не знав, бо якось облапав її у підсобці. Не сподівався, що вона виявиться дужою, навіть без кри­ку сама видерлась, і це я помітив, як вона потім хапалась за валідол. Валідол! У 8-у класі...

Він вважав себе Сковородою, навчав про єднання з природою й проводив уроки фізкультури надворі. Що хтось не втримався і кинув з коридору вогнегасника, на жаль, влучив лише в спину, однак фізорг втратив свідомість. Правда, не назавжди. Винуватого не знайшли, бо тим хтось був я.

Вона знала! Вона знала й про це, бо була точнісінько такою мудьохою, адже це вона, єдина, з якою я не переки­нувся жодним словом у 8-му, особливо після вогнегасни­ка. Після якого фізкультурник взагалі покинув лапати, навіть завучиху, математичку, вона ходила люта, черво­на, за що одразу погіршила йому розклад.

Себто кохання було таємне, а жертви – явними.

– Скажи, – шепотіла вона.

– Любов моя, – і це виявилося не важче, аніж жбур­нути балона.

Що влучив одразу, це відчув потім, тобто трохи кра­ще, аніж вона баскетбольним м'ячем, і щосили не вірив, що вже відбувається, триває, мамо рідна, й не потребує аніяких страхів там, підготовок і такого іншого, як го­диться в людей, тобто наче ми коханці вже сто років, а не кількох хвилин чи секунд.

Я націлявся, правда, йому в лисину, тому мудькові, шкільному керівникові "8-го Б", а зараз ми влучили, на­че робили це з випускного вечора, навіть досконаліше, я маю на увазі, що коли їхали на непотрібний ювілей, то вже знали, що він лише на нас двох; бо були створені, певно, одне для одного, тому й лякалися, шукали все життя перший раз щоразу лише таких, з ким би це було проблемою, зате можна справедливо долати праведні пе­решкоди й безконечно випробовувати почуття. Зреш­тою, якщо почуття треба випробувати – чи почуття вони взагалі? Про випробування нам товкмачило все навколо, навіть шкільні програми, не кажучи про вузівські, які товкли ще дужче. Це тому, що навколо всі – мудьки, не кажучи про мудачок, й не вірили: проблем не існує ніяких, однак треба змарнувати півжиття, цілісіньких

5-ть років, аби дійшло. І як? На мокрій лавочці, яка раптом побачила на собі таких же голих ідіотів, які хутко встига­ли, не марнуючись на поцілунки – для них – місце поза кущами. Навіть у будь-яку маршрутку, чи й у катер мож­на вдвох влізти, не кажучи про метро й цілуватися, скіко влізе – ні в кого, навіть у водія це не викличе зауважень, адже вони не потребують додаткових квитків.

А тут потребували, бо лавочка встигла сохнути швидше, аніж мокла, швидше, аніж ми встигали, вона знала, що якби й стояла на Північнім полюсі, то однако­во б розпашілася, й навіть і там лякнулася всіма дошка­ми своїми, бо стільки дурості накопичилось за час, а, особливо, що залегко можна було чекати аж наступного ювілею, такого, щоб знову цілий клас не з'явився на зустріч. Рівняний клас, ми й тоді були не дуже дружні, тому й завжди програвали чемпіоната з баскетболу, незва­жаючи на всі переваги – керівник же в нас – фізкультур­ник. Особливо програвали після балону, то цей різновид спорту в нас взагалі занепав. Не тому, що покинула вели­кий спорт центрофорвардка; а тому, що вчитель навіть глянути в її бік остерігався, бо хтось жбурляв балони точніше, аніж вона м'ячі.

– Скажи, – кусалася вона.

– Любов моя.

Белькотів однозначно, щоб не витрачатися на складніші звуки, яких я не вживав.

Катер не приходив й не приходив, а я збагнув, чому вона, сильна, а хворіла колись на серце, бо окрім фізкуль­турника ніхто його не розумів, чого вона й сама не ро­зуміла, де вже про нас, школярів, які, відомо, дозрівали повільніше, аніж школярки. Особливо природжені бас­кетболістки, які стояли на фізкультурі першими по зрос­ту, що лише в аж в 9-му класі поступилися хлопцям. Та й вищими ми не стали розумнішими – змінилася ціла епо­ха і всі довготелесо думали про майбутнє життя, а не про теперішнє.

Це добре, що вчасно по всіх школах замінили старі вогнегасники на нові втричі менші. Інакше б він, убивши викладача, міг убити й святі почуття, дуже несміливі се­ред школярів.

– Навіщо ти взяла парика? – нарешті запитав я, коли ми перший раз одхекались.

– Я знала, тобі завжди подобались блондинки.

Вона знала! Якщо я цього не знав. Які блондинки, ко­ли кращого волосся не існує, аніж каштанове, я все жит­тя лише шукав такого. Добре – що перука, добре – що не перефарбувалась, що б я робив, розминувшись з таким розкішним кольором? Вологим таким, найніжнішим.

– Ой, а де він? – лапнулася вона голови.

– Ексгібіціоністи вкрали.

– Хто?

– Або вуаєристи, – нарешті зблиснув інтелектом.

Якого мені завжди бракувало у 8-у класі. Адже це ли­ше зараз вийшли словники, які мають усі відповідні терміни.

Доки вона шукала цигарку, я одягнув на себе її білу перуку.

– Або транссексуали, – засміялася вона так, що вда­вилася першим димом.

І слава Богу, бо картинка виявилася б ще смішнішою: двоє голих під дощиком сидять на лавці, одягнуті лише у цигарковий дим.

– А хто це, екс... ну, ці самі?

– Це такі мудьки, які підглядають за такими мудьками, як ми, – огорнув я її курточкою. – Однак в дощ – во­ни відпочивають.

Бо вони не були дурніші за катера.

– Жаль, – скинула вона курточку.

– Ти їх жалієш? – перехопив я цигарку.

– Жаль, що ніхто не бачить. Бо от я – не вірю, сама собі не вірю, розумієш?

Вона мала рацію. Я також не вірив, усе довге життя це була проблема, з першого разу ніколи не виходило, а коли й виходило, то кепсько – тобто не так, як планував, а тут, слава Всевишньому, продумать не встиг. Отож слід було перевірить принципи, бо під рукою було таке тіло, яке вчасно покинуло баскетбол, особливо там, де були білі смужки, такі яскраві, що додавали досконалості за­смазі навколо од моїх дотиків і дощу й торкатися безкар­но можна було більше, ніж, наприклад би на випускному вальсі. Я б подумав, що багато можу розповісти, напри­клад, правду про балон, однак поцілунок в її виявився кращий за цигарковий, без фільтру втягнув думки, на які багаті мудьки. Цигарка впала у перуку й засвистіла, од­нак їм було не до того, вони виявилися єдиними ексгібіціоністами, ладними засвідчити, що починалася ще одна правда, або, нарешті, шкільна історія, яка свого часу проґавила сама себе; тому поспішала, а раптом до­щик скінчиться чи таки припреться колишній клас із безліччю своїх безіменних, змарнованих кохань, з ідіотською кількістю цікавих історій, лише не про любов, а про якусь там фізику з ботанікою, як, наприклад, нали­ли в акваріум спирту, і що потім та нещасна жаба витво­ряла.

Капітан катеру дбайливо сканував матюками берего­ву лінію, хоча чудово знав, за такої погоди групові екс­курсії зриваються.

50 51 52 53 54 55 56