А може, Гракова покірність, необхідність мати біля себе отакого нахабнуватого і в той же час слухняного чоловічка, який, коли треба, не реагував навіть на найдошкульніші репліки?
Євграф повернувся назад до вікна і запитав:
— Ви мене чуєте, Грак? Романтик хоче багато не від життя. Він хоче багато від світу, народженого в його уяві. Як для вас, я не дуже складно говорю? Ви мене розумієте, Грак? А втім, я й забув: у вас же вища освіта і диплом з відзнакою!
— Я тебе завжди розумів. Що ти від мене хочеш? Щоб я з тобою поділився тим золотом, якщо знайду?
— О боже,— артистично заломив Сідалковський руки і глянув у височінь.— Ви примітив, Грак. Примітив, а не супергеній. Раніше я був про вас значно кращої думки. Ні золото, ні діаманти, які ви шукаєте у дворі цього загадкового типа, вибачаюсь, вашого тестя — генерала Чудловського,— мені не потрібні. Мене цікавить тільки сам процес. Золото я віддам вам. Воно вам більше потрібне, якщо ви його коли-небудь знайдете. Між іншим, де ви його шукаєте?
— По всьому двору...
— Чим ви керуєтесь?
— Поки що інтуїцією.
— А треба?
— Аби знав, де треба, то там би й рив,— люто огризнувся Грак.
— Треба під будою Цербера,— підвівся Сідалковський.
— Як? — здивувався Грак.— Але на карті...
— Що на карті?
— Якісь дивні позначки. Їх так просто не розшифруєш.
— Де карта?
— А для чого вона тобі? Карту знайшов я.
— Знаю,— сказав Сідалковський, хоч насправді нічого не знав і вів діалог навпомацки.— Але щоб розшифрувати її, для цього ветеринарної освіти мало. Навіть якщо вона засвідчена дипломом з відзнакою.
Грак мовчки поліз до портфеля, довго там копирсався і нарешті витяг її на світ. Вона була жовта, як обличчя Бубона від переляку.
— Давайте, Грак, сюди. Я знайду золото. А Зося вам зшиє торбу і почне заготовляти сухарі. Пані Віленська до вас приїде,— беручи карту в свої руки, продовжував він.— На мене можете не розраховувати. Про карту генерал знає? — пильно роздивляючись карту, поцікавився Сідалковський.
— Ні. Думаю, це не його карта.
— Чим керується наш вітчизняний Шерлок Холмс, коли так думає?
— Бачиш, доктор,— схилився Грак над картою.— Генерал, як мені здається, абсолютно ні про що не здогадується. Якби карта була його, він негайно кинувся б у погріб, до схованки...
— У той самий, де ви вперше пройшли стажування як майбутній претендент на камеру попереднього ув'язнення?
— Досить тобі блазнювати. Хочеш слухай, а не хочеш... Одне слово, там, де я вперше робив підкоп, нічого не змінилося. Генерал до схованки не лазив. Значить, він не знає про її існування...
— Я дуже радий за вас.
— Перестань насміхатися, а то не розповідатиму. Ти без цих реплік не можеш. Ти їх завжди кидаєш тільки мені. А спробуй їх кинути Стратону Стратоновичу...
— Грак, це я роблю в основному тільки для вас. Ви бачите, як я вас люблю, незважаючи на те, що у вас так багато негативного... Ви мені дорогий, як вашому тестю генеральський поношений мундир. Але давайте ближче до діла. Ви вважаєте, що карта не генералова. Я теж так вважаю. І знаєте чому?..
— Ні.
— Коли б карта була його, він відразу про вас здогадався б. І поцікавився б, де ви її взяли. А він же цього не робить і навіть не здогадується. Чи не так? — Сідалковський взяв ключ і зачинив двері зсередини. Тоді підійшов до столу і розгорнув старий пергамент, загорнутий Граком у сучасний целофан.
— Видно, з старого барана чи цапа шкіра,— кинув йому Грак.
— Це вам видніше. Я по свійських тваринах не спеціаліст, сільгоспакадемій не кінчав. Мене зараз цікавить не шкіра, а зміст карти, Грак.
Деякий час Сідалковський дивився на карту мовчки, з виглядом досвідченого капітана, якому ніякі рифи не страшні.
— Мда-а. Тут, Грак, без експертів не розберешся,— він дивився на великі, гарно виведені чорні літери і на два яскраво-червоні хрестики. А втім, для чого ми гаємо час ще й на опис карти, коли у нас збереглася її фотокопія.— Тут якісь погані літери, Грак. Ви це помітили? — Сідалковський підсунув карту ближче.— Ви коли-небудь бачили таку піратську карту?
— Ніколи.
— Не бачив, Грак, і я. До чого тут "роза вітрів"?
— Яка "роза"? — перепитав Грак.
— Ось, Грак,— показав Сідалковський олівцем.— Оце і є "роза вітрів", яка визначає швидкість вітру в румбах. Вам, Грак, повезло. Перше — що зустріли мене, друге — що потрапили в таку сімейку, як Чудловські. Грак, ви повинні обціловувати мене. В яку все-таки сім'ю я вас влаштував! І як ви тепер мені за це платите? Чим? Своєю неприязню, якщо не сказати більше — зневагою? Генерал не такий. Він набагато щедріший. Він віддячив мені і водночас оцінив вас. Вам ціна — десять копійок, Грак. Не лякайтесь і не робіть цього ідіотського виразу. Ви ж не дослухали до кінця. Десять копійок, але яких? Золотих, Грак. Це золото подарував мені генерал.
— Слово честі?
— Слово честі, Грак. Так і сказав: це вам презент, Сідалковський. Правда, за що саме — не уточнив, але це само собою зрозуміло — він щасливий: кращого зятя для його дочки і не придумаєш. Я радий за вас, Грак, дві перемоги в одному бою... Ви ці дні не марнували даром...
Грак не реагував. Вуха його то скорочувалися, то витягувались. Він думав уголос:
— Значить, у генерала золото є?
— Де ви копали, Грак?
— Скрізь, під яблунями, під грушами, підкопував льох, тротуар. Дід страшенно лається і все допитується, що я копаю. Карта, видно, й справді не його... Він би відразу здогадався...
— То, може, краще, Грак, коли й тесть знатиме? Не заважатиме вам, та й сам копне раз-другий лопаткою. Можна підключити державну комісію, експертів, підкинути техніки, динаміту якого. Екскаваторів. Тепер є навіть крокуючі... Судячи з газет, в наш час майже в кожному дворі щось знаходять.
Грак дивився на Сідалковського і хотів розібратися, де він кепкує з нього, а де говорить всерйоз.
— Ви, я відчуваю, проти тестя. Третій зайвий. Чи не так, Грак? Я з вами згодний. Копатимемо вдвох. Я не проти, але чи дозволить нам це робити генерал? А втім, ви копаєте, я займаюсь розшифровкою. Отже, до завтра, Грак. Цю ніч ви ще можете спати спокійно. До стуку в двері не прислухайтесь,— Сідалковський загорнув пергамент у целофан і поклав карту в сейф, двічі повернувши ключ.— Тут надійніше. Привіт Філарету Карловичу. Зустрічаємось у суботу вранці. Сьогодні я йду на оперативне завдання до Єви, завтра до Карла Івановича на перемир'я, а післязавтра до вас. З киркою і ломом. Бувайте, Грак. Цілуйте за мене Філарета Карловича.
РОЗДІЛ XV,
в якому розповідається про повернення "блудного сина" напередодні двох великих подій, про зраду Мацести Єлізарівни, зустріч з міністром, нездійсненну мрію Карла Івановича, показово-зразкову сім'ю, літню шапочку Ховрашкевича, світлові ефекти, тости і новішу теорію
Захопившись сімейством Чудловських, Свою Гранат, Адамом і Сідалковським, ми зовсім забули про іншу родину — Бубонів: Карла Івановича і Мацесту Єлізарівну. Точніше, Мацесту Єлізарівну і Карла Івановича, бо у сім'ї Бубонів тільки за віком Карло Іванович був старшим.
Бубон залишив фіндіпошівський диван і повернувся додому саме в той день, коли в його саду розцвіли півонії і айстри, а над дахом будинку знову захурчав флюгер, повертаючись у той бік, куди повівав вітер.
— У природі нічого не буває без взаємозв'язку,— постійно твердив великий теоретик-сімейнолог "Фіндіпошу" Михайло Ховрашкевич.
І, треба сказати, він мав рацію: того дня теж не обійшлося без цього. Бубон повернувся у рідний дім саме тоді, коли "Фіндіпош" стояв на порозі великої події — наближався ювілей установи, а в Мацести Єлізарівни Бубонової, як величала вона себе, день народження. Коли в Мацести Єлізарівни день її появи на світ не викликав жодного сумніву і вона знала не лише місяць, число, а й навіть годину свого народження (рік, як і слід було чекати, не уточнювався), то "Фіндіпош" стояв перед складнішою, за висловом Ховрашкевича, дилемою, а саме: з якого року починати родовід "Фіндіпошу"? Якщо з дня заснування артілі, що починала шити шапки, то виходило 40 років, якщо з дня утворення "Учкопопошу", який уже не шив шапок, а тільки учив, як їх шити, то — 25 років.
Коли жінки люблять, щоб їм було значно менше років, ніж є насправді, то установа навпаки — для солідності намагається мати їх якнайбільше. Бо якщо солідна жінка із задоволенням поміняла б свою солідність за молодість, то установа залюбки віддала б свою молодість за солідність. Мацеста Єлізарівна перебувала якраз у тому віці, коли роки вже не уточнюють і при першій же нагоді без жалю скидають їх добрий десяток, а згодом, відвідуючи пенсійний відділ соцзабезу, намагаються повернути їх назад за допомогою свідків. "Фіндіпош" навпаки — "набирав" роки, а тому зупинився на першій даті — сорокаріччі.
Але ми, здається, знову випустили з поля зору славне сімейство Бубонів та їх дім, в якому, як і раніше, панувала тиша і злагода.
Карло Іванович походжав по саду з виглядом садівника, що повернувся у свій райський куточок після довгих блукань і мандрів. Сонце пекло нестерпно, тож нічого не залишалося, як забратися у величезний двомісний гамак, що висів між високою (і єдиною) сосною в саду Бубона та п'ятнадцятирічним каштаном, посадженим у день народження Музи Бубонової, і трохи відпочити.
— Карлушо,— так Мацеста Єлізарівна зверталася до Карла Івановича у хвилини й дні, коли він приносив прогресивку і преміальні, або тоді, коли вона мала намір розповісти йому щось таке інтимне-інтимне, що могло й не сподобатися чоловікові.— Карлушо, бери, любий, стілець і залазь до мене. Трохи відпочинемо, поки гості прийдуть. А то я зранку вже так набігалася.
Карло Іванович брав табуретку, вкриту опалим листом і гусеницями, підносив її до гамака і обережно, балансуючи в повітрі, ставав на неї. Ніжки табуретки глибоко входили в м'яку і теплу землю, а Карло Іванович, нагинаючись, несподівано увалювався, наче лантух з картоплею, в гамак, загрожуючи обірвати шовково-капронові поворозки.
— Карлушо,— удавано гнівалася Мацеста Єлізарівна. — Ти так мене роздавиш.
Карло Іванович у відповідь тільки задоволено посміхався. Деякий час, легенько погойдуючись у двомісному гамаку на одній великій, як перина, подушці, вони дивилися у високе голубе небо з білими, немов розпушена вата, хмаринками і прислухалися до листочків, що ледь чутно перешіптувалися між собою.