— 1891. — Кн. II. — [С. 212 — 213].
519 Русск[ие] вед[омости]. — 1895. — № 242.
На першому місці стояла старенька хатка, обгороджена високим частоколом. Блакитне небо — іноді охмарене; з-за хмар інколи /272/ пробивається соняшне проміння і через щілини високої горожі золотить хатку мальовничими узорами. Лицем до горожі, а спиною до хатки стоїть міністр освіти (граф Уваров). У його в розставлених руках розгорнена солдатська шинеля сіра; він наставляє її проти сонця, щоб затулити проміння, не дати йому світити на хату і таким робом хату держати в темноті.
Щодо психічного становища, то вже саме перебування 2 місяці в тюрмі, опити, нелюдсько-сувора конфірмація і заслання жовніром в Азію — повинні були пригнобити Тарасів дух. В Оренбурзі поклонники його земляки Сергій Левицький, Лазаревські, Александровський і інші своїм сердешним привітанням трохи підбадьорили були поетову душу; але ж, коли він прибув до Орська, де все було новим для його — і природа, і люди, і їх звичаї, і де він на власні очі побачив, яку "широку тюрму-могилу" приготовили йому судді III отділенія, — він неминуче повинен був підупасти і підупав духом.
Професор Стороженко з першого листа Шевченка до Рєпніної виводить, що Шевченко яко сущий українець силкується вдарити лихом об землю і гумористично глянути на свою долю; але се йому не вдається . Правда, в листі до Лазаревського 521 20 грудня р. 1847 Тарас признається, що він "спершу сміливо глянув у вічі своєму лихові і думав, що то була сила волі, аж ні! то була гордість сліпа. Я не розгледів дна тієї безодні, в яку упав. А тепер, як розгледів, дак душа моя убога розсипалась, мов пилина перед лицем вітру. Не по-християнськи, брате мій! Знаю, — пише він далі, — а що ж діяти? Опріч того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріч всіх лих, що душу катують, Бог покарай мене ще й недугом тілесним..."
520 Киев[ская] ст[арина]. — 1888. — Кн. X. — [С. 7].
521 Ibidem. — 1891. — Кн. II. — [С. 212].
Те, що Шевченко називає в сьому листі "сліпою гордістю", була, властиво, натуральна реакція великого духу правди й самосвідомості — проти самовласті та лиходійних вчинків над ним Дубельта, Орлова й інших: почалася вона ще разом з арештом і стояла до приїзду в Орськ. Тим-то бачимо, що коли везли арештованого Шевченка з Києва до Петербурга, коли він був в тюрмі і на опитах, він був веселий і жартовав. Але ж Орськ хоч і не зламав його духу, бо суще великого духу не можна зламати, — але причавив, /273/ приголомшив. Ще і в Орську якийсь час, мабуть, доки не занепав на ревматизм, а ще гірш на цингу, — Тарас силкувався підтримувати реакцію свого духу; але вже в липні помічаємо, що в душі його починає творитися все оте, що він висловив Лазаревському і в чому до того часу не хотів і сам собі признатися. Почуття приголомшеності і підупад духу без Тарасової волі пробилися наоколо і показали себе незримо для самого його. В листі його до Фундуклія бачимо виразні ознаки того, що психічна сторона поета вийшла з нормальної колії. Ознаками тими стають мені орфографічні помилки. Хто хоче уявити собі ненормальне становище змученої душі поета, нехай зауважить на орфографічні і стилістичні помилки в російських писаннях його. Правда, що Шевченко ніколи без орфографічних помилок не писав, але ж бачимо, що з часу заслання його вони зростають, більшають, бачимо їх найбільшу рясноту в листах, писаних 1847 — 1853. Потім вони потроху все меншають і вже під кінець року 1857 приходять, можна сказати, до своєї первісної норми. Взявши на увагу Тарасові листи, писані р. 1842, 47, 50 і 57, — я спостерігаю в першому одну орфографічну помилку пересічно на 11 слів; в другому — на 6; в третьому — на 7; в останньому — на 12.
Річ давно відома, що в орфографії і взагалі в писанні, як і в розмові, відбивається становище людського духу. Теж відома річ, який тяжкий вплив на душу чоловіка має цинга. Зазирнувши в Шевченків лист, писаний до Лизогуба під час того недугу, ми помічаємо там незвичайно грубі орфографічні помилки. Наприклад, наймення власні: Біг, Оде са, Іванович і т. ін. Тарас починає з маленької літери. Трохи згодом у листі до Рєпніної бачимо ще більші гріхи проти російської граматики, наприклад, "какбы, отосна" і т. ін.
Таким чином, хоч би Тарас і не сказав був нам того, що сказав у листах до Лизогуба, Рєпніної, до Лазаревського про тяжке становище його духу, дак ми б довідались про останнє з самої лишень орфографії і стилістики його листів.
Та, кажу ще раз, при тих обставинах, в яких він опинився по приїзді в Орську фортецю, дух його жодним чином не міг бути в тому нормальному становищі, в якому, він був звичайно до арешту. Жодним чином не можна було йому не вийти з колії нормальної. Можна тільки дивоватися тому, що пережиті Шевченком в Орську, потім в Оренбурзі і в Новопетровську обставини, утиски і гнобительство не довели його до божевілля. Се показує нам незвичайну міць його духу взагалі, міць його духово-морального організму. /274/
IV
Новий 1848 рік поет наш зустрів, "наче той Іов на гноїщі" 522. "Лихо діється зо мною, — тужить він і в листі до Лизогуба 523, — та не одно, а всі лиха впали на мою голову: одно те, що нудьга і безнадія давить моє серце, а друге те, що нездужаю: з того часу, як привезли мене в сей край, перетерпів ревматизм і цингу, а тепер зуби і очі так болять, що не знаю, де дітися, і чи не чудно — скажіть: як принесли ваш лист, мені полегшало, так що на третій день мені вже можна було писати оцей коротенький лист".
Листи приятелів з України вельми радовали Тараса. З новим роком стали вони приходити частіш: але ж почта тоді ходила так не хапаючись, що, наприклад, з Чернігова до Орська лист ішов 25 день, а з Яготина — цілий місяць. "Не знаю, чи зрадів би я так батькові або матері, як вашому щирому слову", — пише він до Лизогуба 1 лютого; а коли одержав він від його скриньку з малярськими пристроями, дак зрадів так, "наче мала ненагодована дитина, побачивши свою матір". Одержавши 6 березіля той подарунок, поет-художник "цілісеньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав, по тричі цілуючи всяку фарбочку, та як її не ціловати, не бачивши рік цілий! Боже мій! Боже мій! — пише він до Лизогуба на другий день, як одержав його посилку. — Який тяжкий та довгий рік! Та дарма! Бог поміг минув таки. Взявши в руки скриньку, я наче перелетів в малярню в Седнев! Сьогодні неділя, на муштру не поведуть, цілісенький день переглядатиму твій подарунок! Передививсь, перелічив, все, все до крихотки ціле (в скриньці) — і Шекспір, і фарби, і цизорик!" Насамкінець листа, просячи Лизогуба писати, Тарас додає: "Тільки Бог святий знає, як я радію, коли дійде до мене хоч одно слово з моєї бідної країни" 524.
522 Киев[ская] стар[ина]. — 1891. — Кн. II. — [С. 212].
523 Чалий, с. 69 — 70. [Лист до А. І. Лизогуба від 1 лют. 1848 р.].
524 Ibidem. — С. 72. [Лист до А. І. Лизогуба від 7 берез. 1848 р.]
Майже одночасно з Лизогубовими листами і подарунком малярським утішила Тараса своїм листом і "друг-сестра" його, княжна Рєпніна. "Ні, — писала княжна, — я не засміялась, а заридала б, коли б побачила вас тепер, і молила б Бога дати мойому язику красномовності, щоб утішити вас, піднести дух ваш вище вашої долі гіркої. О! коли б се від мене залежало! Але ж я бідолашна, безсила, і що зможу я /275/ зробити для вас, мій добрий Тарасе Григоровичу! Молитися, щоб Господь укрепив вас, щоб вложив милосердя в серце до тих, що навкруги вас... Як тут усі зраділи, коли прийшов ваш лист. Я розумію ваші муки від заборони малювати. Се суща питка" 525.
Оцей лист княжни, писаний 13 січня, Тарас прийняв лишень 12 лютого; одержавши його, поет "немов від тяжкого сну прокинувся". Лист друга-сестри "переніс мене", — писав Тарас 25 — 28 лютого до княжни, — з казарми темрявої до рідної України в прекрасний ваш Яготин. Яке чудове раювання виображати собі тих, що споминають про мене! Бесідуючи з вами, я святкую 25 лютого, хоч не так прекрасно, як колись, але тихо-претихо і так весело, так весело, як ніколи не святковав. Оцю велику радість ви мені дали".
Крапля крізь краплю починає падати на Тарасову душу цілющий духовий бальзам не тільки в листах Лизогуба і Рєпніної і в подарунках їх, але і в листах інших людей, як-от Сергія Левицького, Олександри Псьолівни, Лазаревського, Чернишова. Лизогуб і Рєпніна прислали йому книжок, тих саме, яких він бажав, дві книжки творів Шекспіра, твори Лермонтова, "Евгения Онегина" Пушкіна; дві книжки "Полного собрания сочинений русских авторов" і "О подражании Христу". А тим часом і ротним командиром став капітан Степанов, людина не п’юща і не така причеписта, як Глоба. Він, вже ж не без впливу оренбурзьких приятелів Тарасових — Александрійського, Герна, Левицького, Лазаревського і інших, почав, як кажуть, дивитися крізь пальці на те, що Шевченко добув собі малярські потреби і часом малював і писав. Нарешті і з Оренбурга прийшла дуже важна звістка — і вона, певна річ, мала велику вагу на поблажливість Степанова й іншого начальства. Стало відомо, що шеф жандармів, граф Орлов, питає у корпусного командира Обручова — як поводиться Шевченко, який у його "образ мыслей" і чи заслуговує він того, щоб прохати у царя дозволу йому малювати? Начальник 23 дивізії генерал Толмачов, зібравши звістки про Шевченка, відповів Орлову 30 березіля, що Шевченко поводиться добре, службою займається усердно, "в образе мыслей его ничего предосудительного не замечено" і заслуговує дозволу малювати 526.
525 Киев[ская] ст[арина]. — 1898. — Кн. III. — С 425.
526 Истор[ический] вестн[ик]. — 1886. — Кн. І. — С 160.
Така відповідь вже ж задля Орського начальства стала /276/ прямою указкою, щоб воно поблажливо дивилося на малювання Шевченка.
Всі оці дрібнички дали поетові-художнику спроможність хоч трохи відірвати душу й думки від життя казарменного і хоч трошки заспокоювати серце читанням, писанням віршів і малюванням. Одначе перед ним ввижалося нове лихо: похід навесні в степ. Похід вельми жахав його. Знати, що в Орську ходила ще в січні р. 1848 чутка 527 про сей похід, але очевидно, що Тарас не відав запевне, що то буде за похід, куди саме і задля якої потреби? Він тільки чув, що похід у степ річ тяжка, і боявся, щоб в гурті з іншими не вирядили і його.