Уже жалкуючи, що таке задумав, — попроситись у ту хату, де застане господаря або господиню на подвір'ї,— побачив раптом жінку, що зачиняла ворота, біля яких він проходив. Було враження, що з воріт недавно хтось виїхав. І справді так було, бо Микола чув десь недалеко навіть гуркіт воза.
— Скажіть, будь ласка, чи не можна переночувати у вашій хаті? — спитав Микола, привітавшись.
— А ви хто такий будете? — спитала вона, спершись на ворота.
По голосу Микола догадався, що це була молода жінка. Обличчя він не бачив у темряві, але міг присягнути, що було воно якщо не гарне, то дуже принадне. При світлі лампи в кімнаті він у цьому переконався. В неї було прекрасне, ніжне, виплекане личко і ясні, блакитні, пустотливі очі. Така ж пустотлива усмішка грала на її повних, ніби припухлих губах. Микола забув голос, задивившись на неї.
"Звідки взялась у селі така красуня?"
На ній була проста селянська одежа, вишивана сорочка облягала пишні круглі груди, проста спідниця приховувала її стрункий стан.
— Здалека йдете? — розбудив Миколу з задуми, в яку він поринув на мить, ніжний голос.
Микола стрепенувся. Справді-бо, прийшов перший раз у житті у цю гостинну хату, і зразу стільки грішних думок з'явилось у голові.
— Здалека, з російського полону,— сказав Микола.
— І куди? — спитала жінка, зітхнувши.
— Вертаюсь додому, за Збруч, до Галичини,— від. повів юнак.
— І ви воювали?
— Воював.
— Ви австріяк? — глянула недовірливо.
— Ні, я українець. А чому ви питаєте?
— Австріяки вбили мого чоловіка.
"Боже мій, що за нещастя? — подумав Микола.— Друга хата і друга вдова, бо чоловіків убили австрійці".
Микола став, розгубившись і не знаючи, що казати. Чи поможе, коли буде доводити, що він не австрієць і не він убив?
Жінка заморгала очима, ніби збираючись заплакати, але не заплакала. Микола звівся, підійшов до неї, поклав руку на тепле округле плече:
— Бідненька. Ви, певне, дуже любили чоловіка?
— Любила,— сказала жінка.
— Як ваше ім'я?
— Настя.
— Яке гарне ім'я! Настя! Настуня,— повторив він, Микола нагнувся і поцілував жінку в лоб. Настя
відскочила. Микола злякався, думав, що образив, проте вона й не думала ображатись.
— Чого ж я стала? — сказала вона.— Ви голодні, втомлені...
Микола запевняв, що не голодний, але вона не слухала. З печі, де ще, видно, недавно топилось, вона витягнула гарячий борщ, налила в миску, і кімната враз наповнилась запахом смачної страви. Борщ був славний, і Микола враз спорожнив велику череп'яну миску. Просив до компанії Настю, але вона відмовилась, кажучи, що вже повечеряла. Стояла біля стола і приязно поглядала на свого молодого гостя.
Зразу по вечері лягли спати. Гостеві постелила господиня на широкому дерев'яному ліжку, а собі на лавці, але він нізащо не хотів лягати на ліжко. Ліг на лавці, хоч, як вияснилось пізніше, ця постіль на лаві цілком була не потрібна.
Розбудила Настя. Вона давно вже встала, зварила сніданок, їй шкода було будити юнака, але мусила, бо лежати в ліжку довше було небезпечно.
— Вставай,— шептала вона, пестячи рукою його лице.
Микола прокинувся, не розуміючи, де він і що від нього хочуть. В першу мить йому видалось, що він удома і мати або сестра гладять його обличчя.
— Так спати хочеться,— запросився він. Настя тривожно подивилась у вікно.
— Не можна довше,— сказала вона ніжно,— чоловік скоро повернеться.
Микола, мов ошпарений, схопився з ліжка.
— Ти маєш чоловіка? Учора ти казала, що чоловік твій загинув на війні?
Настя похилила голову.
— Першого мого чоловіка, молодого, любимого, забили на війні, а цей — другий, старий, осоружний, ненавиджу я його.
Настя заплакала. Микола почав швидко одягатись.
— Де ж він. той твій другий?
— У млині. Вчора поїхав на ніч.
— То за ним ти зачиняла ворота, як я підійшов?
— За ним.
Поснідавши нашвидку, Микола зібрався в дорогу. В очах Настуні блиснула сльоза.
— Ідеш уже? — спитала, як рідного, близького.
— Піду, сама кажеш, що залишатись мені небезпечно. За себе не боюсь, — збрехав він,— а тебе мені шкода.
— Не кажи, він і для тебе небезпечний,— сказала молода жінка.— Відколи війна скінчилась, він з обрізом не розстається. Він злий і мстивий.
Помовчала хвилину.
— Не забувай мене,— попросила, жалібно скрививши личко.
— Ніколи, ніколи, до смерті тебе не забуду,— сказав Микола і, обнявши наспіх красуню, вийшов надвір. Настя не проводжала його, бо не хотілось, щоб люди бачили. А Микола пішов, не оглядаючись, щоб швидше минути село. По дорозі думав про те, що життя має багато несподіванок.
8
До Смотрича залишилось кілька кілометрів. Від Миньковець Микола йшов уже другий день, заночувавши ще раз, без пригод, у Дунаївцях. Всю дорогу супроводили його згадки про несподівану зустріч. Він згадував Оксану, порівнював її з Настею, і образ Оксани затіняв Настю. Він докоряв собі, що зрадив Оксану, але зразу ж відганяв думку про зраду, як нісенітну,— його ж Ксеня жила з чоловіком, не міг же він вік бути вірним їй, чистим фізично все життя. Проте для неї він мав окремий куточок у серці.
Чим ближче до містечка, тим частіше стискалось воно, неначе передчуваючи якесь лихо. В Смотричі він ніколи не бував, не знав його розташування. Думав обійти місто, але згадав про ріку, і ця думка відпала; довелось би обходити дуже далеко, а потім перепливати ріку. На це він не міг зважитись, бо ріка навесні розлилась і перепливати її в одежі було б важко, та й вода в таку пору надто холодна, можна було простудитись. Вирішив пройти через місто, якого ще не було видно, але близькість його відчувалась. Назустріч проїжджали селянські підводи і військові двоколки, переїжджали поодинці вершники не знаних Миколі військових петлюрівських частин. Всіх цих людей минав з тривогою в серці, але, на щастя, ніхто з них не розпитував його, куди йде і хто він.
Нарешті наблизився до лісу, який чорнів уже здалека. Вирішив йти краєм лісу, вздовж дороги, щоб не зустрічатись з людьми віч-на-віч, хто б вони не були.
У лісі було урочисто, тихо й прекрасно. Столітні дуби і ясені стояли непорушно, задивившись у безкраю блакить, позолочену призахідним сонцем. Вони росли вузькою смугою вздовж дороги, а далі стояв грабовий ліс з невеличкою домішкою берези і осики, характером насаджень цілком подібний до рідного Могильницького лісу, за яким ніколи не переставав тужити Микола. Дерева тільки починали брунькувати, а на землі з-поміж торішнього коричневого листя почала вже показуватись довга зелена трава, круглі листочки копитеня, цвіли вже сині проліски, білі анемони, рожеві черевички, фіалки, пахло грибницею і терпким дубовим листям.
Відійшовши з півкілометра, Микола сів на пеньок відпочити. Звідси чудово бачив, що діялось на дорозі. Довгий час не було видно на ній нікого. Микола вийняв з кишені шматок хліба, купленого в Дунаївцях, і почав їсти, коли почув тупіт багатьох ніг. Виглянув уперед і побачив військо. Воно наближалось досить швидко. Такого роду війська, як це, Микола ще не бачив. Бійці були одягнені у довгі, до колін, сірі киреї, взуті в черевики і обмотки, як колись взувались жовніри в австрійській армії, в картузах на зразок військових
головних уборів російської царської піхоти. Микола здогадався, що це були сірожупанники. Ішло їх майже з півбатальйону, можливо, в тому напрямку, з якого прийшов він сам, можливо, що й проти тих самих частин, що полонили його і його сотню.
"Що з нею діється,— промайнуло в голові, — яка доля спіткала її?"
Не шкодував, що розв'язався з військом, бо не любив воєнщини. Але чи назавжди? Не вірилось. На світі робилось таке, що й кінця не видно.
За півбатальйоном йшов невеличкий обоз, а за обозом в колясці їхало два офіцери в таких же сірих киреях, тільки з ременями через плече. Микола догадався, що це ремені до шабсль. З ними розмовляв, сидячи верхи на коні, третій офіцер з таким же ременем і шаблею при боці. Наговорившись, він поскакав уперед і зайняв місце на чолі колони.
"Слава богу, що я з ними не зустрівся",— подумав юнак, коли військо відійшло і гуркіт обозу затих.
Але сидіти довше не було сенсу, раніше чи пізніше треба йти. Він встав і поплентався в бік Смотрича. Невеличкий ліс скінчився. Перед Миколою лежала сіра долина, а на обрії місто. Микола швидко збіг з гори і опинився на залізничній колії, яку треба було перейти, йдучи до міста. Недалеко від переходу стояв броньовик і ешелон з військом, що від'їжджало на якийсь фронт. Не затримуючись і не оглядаючись, він перебіг залізничне полотно і опинився в місті.
Тут уже скрізь було видно різні військові частини, але на нього, як і в дорозі, ніхто не звертав уваги, незважаючи на те, що він був дуже помітний, бо носив дублений кожушок, в яких в цю теплу пору ніхто вже не ходив, штани військового крою і картуз військового зразка, хоч і без жодних відзнак. Вій уже думав, що проскочить місто, але на мості через ріку затримав його вартовий. Він спитав перепустку, якої у Миколи не було і не могло бути, спитав документи, але і документів не було, бо їх забрав ще у попівській хаті партизан, який взяв його там у полон. Вартовий звелів іти вперед і, наставивши рушницю, повів до будки біля моста, здав його іншому солдатові, а той відвів Миколу в штаб полка.
Штаб містився в приміщенні міської думи — старому будинку серед міста. Тут було шумно, гамірно, щоденна робота закінчувалась, з кімнат виходили офіцери, жінки офіцерів, зайняті в канцелярії штабу, сест-ри-жалібниці з червоними хрестиками на рукавах, і косинках, рядові солдати-вістові.
Йдучи мимо цих незнайомих, чужих людей, Микола почував себе гидко. Хто ж він властиво є? Від червоних він утік, ніби свої його заарештували і привели під конвоєм сюди. Що його чекає далі, він також не знає. Коли й пустять тут, то що скаже командування галицької армії за втрату сотні, за його власний полон? Хто повірить, що він утік з полону? А може, він прийшов зі шпигунськими намірами? Відомо, що червоні розстрілюють білих офіцерів. Тут, у цій почекальні перед кабінетом начальника штабу, він почував себе так, ніби у чужому, ворожому штабі перед допитом.
— Ідіть і скажіть начальнику, що я офіцер української галицької армії і мене безпідставно ніхто не має права тримати як заарештованого.
Солдат, що його караулив, не відізвався ні словом, наче не до нього були сказані ці слова.
— Ви чули, що я сказав?
Солдат злегка усміхнувся, але знов не відповів.