Вона має перед собою досить складну мету. Витворити з неї співачку, передати їй увесь свій досвід, усе своє вміння, але зробити це більш легким шляхом.
Соломія віддає її в руки доброго педагога і сама час од часу з'являється в Мілані, слідкуючи за успіхами Нусі. Окрім дидактичних зацікавлень, вона завжди була рада побувати в "Ла Скала", погуляти містом, з яким у неї стільки було пов'язано. Залишилися старі знайомі, подруги, поклонники її таланту, її дорога Фауста Креспі... У кожний свій побут вона зустрічається з ними, і вони інформують її про все, що відбувається в тутешньому музичному світі. І перш за все розповідають про нового диригента "Ла Скала" Артуро Тосканіні, який все перевернув у театрі.
Ім'я нового диригента і його дії багато про що говорили Соломії. Вона надто добре знала італійський оперний театр, щоб уявити собі ту величезну мужність, яку мав виявити диригент, якщо йшлося про зміни в театрі. Усьому світові відомий консерватизм італійського глядача, його вірність традиціям. Крім того, випадково і на короткий час зібраний оркестр, так само випадковий підбір хористів, співаків — усе це ускладнювало роботу диригента. Але з розповідей багатьох знайомих Соломія знала, що Тосканіні зразу ж взявся за перетворення. В цьому допомагали йому глибоке знання театру, досвід, відчуття. Він почав створювати спектаклі, де музика, декорації, костюми — всі компоненти з'єдналися в єдине ціле. Як диригент, Тосканіні ніби перекинув місток між оркестром і сценою, зв'язав їх єдиним устремлінням до музикального і драматичного вираження твору.
Театром "Ла Скала" керувало тоді три особи: герцог Гвідо Вісконті, генеральний директор Джуліо Гатті-Казацца (за професією інженер) і композитор Арріго Бойто. Пізніше біографи Тосканіні про цей тріумвірат писали так: "Це були три відмінних чоловіки, але герцог навряд чи знав у музиці сім нот, Бойто відчував містичний жах перед відповідальністю, а Гатті Казацца — прекрасний організатор, начисто був позбавлений геніальності. Втрьох вони ніколи б не зуміли піти далі чесного, правильного, але ординарного адміністративного управління. Тосканіні був між ними творчим елементом, який надавав цій суміші силу вибухівки".
Соломія, як і всі справжні цінителі мистецтва, знала, що Міланський театр у ті часи втрачав свій престиж. І справді його становище в кінці XIX століття було катастрофічним. Гатті-Казацца згадував: "Від оперних спектаклів довелось відмовитися, коштів і субсидій не вистачало на найнеоб-хідніші витрати. В театрі не було ні хору, ні балету, ні оркестру, ні балетної школи. Не було ні декорації, не декораторів. Треба було все створювати спочатку. Видавництва трималися осторонь, газети так само були не дуже товариськи настроєні. Бухгалтерські документи, по яких можна було судити про прибутки і витрати театру за останні роки, зникли: попередні імпресаріо забрали з собою всі папери до останнього листка, при цьому безпорядку не було вже часу готуватися до сезону".
Певно, у Тосканіні був характер бійця, якщо, незважаючи на це, він вирішив зробити все по-іншому.
До Соломії, ще коли вона була у Варшаві, долинали чутки з Мілана про те, що молодий диригент відмінив "біси", що він жорстокий, що "заганяв" співаків і що його люто ненавидить оркестр. Злі язики пророчили йому страшну долю. Таку ж, яка випала його попереднику — Франко Фаччо. Цей диригент під час репетиції "Мейстерзінгерів" втратив розум і скінчив свої дні в притулку для божевільних.
Аналізуючи ці факти, Соломія починала розуміти характер Тосканіні — йти проти вітру. Навіть для відкриття свого першого сезону в "Ла Скала" він узяв злощасних "Мейстерзінгерів" Вагнера — ніби кидав виклик.
Фауста Креспі, яка про всіх диригентів завжди все знала була їх знайомою; поклонницею і радником, якось сказала Соломії:
— Знаєте, дорога Mea, в "Ла Скала" почали репетиції "Євгенія Онєгіна". Артуро — маестро — шукає співака, який би співав або бачив оперу в Росії. Чи не могли б ви йому допомогти?
Соломія розсміялася, вона була впевнена, що Фауста вже про все домовилася з маестро.
Коли Крушельницька увійшла в зал, репетиція сягнула зеніту. На подіумі стояв стрункий невисокий чоловік і неквапливо водив диригентською паличкою, допомагаючи собі лівою рукою. Раптом він зупинив співака, який виконував партію Онєгіна.
— Хто посмів внести купюри?
— Поняття не маю,— розгублено відповів співак.— Вони вже в моєму клавірі. Може, той, хто його видавав...
— Я виконую оперу без купюр,— гостро і холодно відрубав диригент.
"Хм!— подумала Соломія.— Це вже починає бути цікавим". І відчула той холодок, який дивно бадьорив її перед усякого роду небезпекою. Вона підсвідомо відчувала, що диригент вимагатиме повної віддачі і повного проникнення в музику. Соломія блискуче знала свою партію. Крім того, мала прекрасне уявлення про весь спектакль, не раз слухаючи цю оперу в Марийському театрі.
Раптом вона почула своє ім'я. Диригент питав, чи приїхала актриса, запрошена для допомоги. Соломія мовчки піднялася на сцену. Не було жодного предмета, навіть якого-небудь кульгавого ослінчика, на який можна було б обіпертися. Соломія, струнка, з класичними рисами, з ледь усміхненими устами, була занадто велична, щоб диригент міг так повести себе з нею, як із попереднім співаком. Вигідно ставши, Соломія звела очі...
— Співайте,— сказав він і подивився на неї. Цей погляд тривав ледь кілька секунд... Але співачка була вражена незбагненною напруженістю його. Він наче пронизав наскрізь, опромінив струмом і захопив її. Вона сама незчулася, як потрапила в поле цієї всевладної сили, і, відчувши руку диригента, як биття власного серця, вступила точно і повно.
Репетиція пройшла блискуче... Соломія, яка була призвичаєна до суворого внутрішнього самоконтролю, сьогодні співала, як пташка. Довірившись його руці,— своєрідному метроному в образі людської руки,— вона цілком віддалася відтворенню музикального малюнка ролі, і по закінченні диригент стримано вклонився їй.
Що ж! На перший раз цього було досить.
Між тим по приїзді в Мілан Соломія ні на хвилину не забувала про інтереси Нусі. Так було завжди. Незалежно від стану власних справ і настрою, Соломія з пильністю займалася справами і навчанням сестри. Нуся робила значні успіхи — дебют був не за горами. Але до того щасливого моменту, Соломія вважала, Нуся має розвити не тільки свої вокальні дані, але й духовні. Дотримуючись цієї мети, вона часом брала її з собою на гастролі, знайомила зі співацькою долею і обов'язками. Усім своїм існуванням — минулим і сучасним, вона хотіла ніби заново відтворити своє життя в її особі. Хотіла зробити з Нусі видатну співачку, образ якої виплекала у мріях і якою сама завжди хотіла бути. Ще раз пройти все життя, просякнуте єдиним — одержимістю співом. Тією одержимістю, яка ніколи не буває тягарем, а є єдиним способом творчості.
Це нове життя в мистецтві вона хотіла очистити від усієї "скверни", через яку їй довелося пройти самій. Бідність, вимушеність працювати наперекір високій художності, боротьба за місце в театрі, інтриги, душевні травми і втрати — все це мусило обійти Нусю. Соломія мала поклопотатися про це. І вона старалася.
Саме на той час у Нусі був місяць відпочинку, і Соломія приїхала в Мілан. Зустрівшись із сестрою на вокзалі, і перш за все пильно пригледівшись до її вигляду, одежі і залишившись усім задоволеною, Соломія намалювала Нусі свій план. їй дуже хотілося показати сестрі улюблене місто, так, щоб запал-ити і в ній бодай відголос власного почуття.
Нуся була весела і на все згодна. Безконечну самотність її, коли не було Соломії, порушували тільки викладачі, і вона рада була хоч би як забавитися.
Соломія мешкала, як завжди, в тихому пансіоні біля консерваторії. Синьйора Паола дуже цінила Соломіїну вірність, і ті кімнати, в яких вона зупинялася, хоч і не стали багатшими з часу її минулих побутів, але завжди сяяли чистотою і свіжістю. Нуся воліла б жити у блискучому готелі, оскільки їй часто доведеться залишатися самій. Там було більше людей, отже, і веселіше. При Нусиній вдачі і бажанні спілкування пансіон біля консерваторії трохи засмучував її.
Соломія зразу ж відчула переміну і сказала:
— Я буду весь час брати тебе з собою.
— Так!— гаряче погодилася Нуся.
їх набіги на місто завжди починалися спонтанно. Раптом у Соломії хвилька вільна... тоді долинало до Нусі проспіване — ходім!— і за хвилину вони були вже на вулиці.
Траплялося часом, що рукавички Нусі доводилося натягувати на вулиці — це дратувало Соломію. І поважним, але доброзичливим тоном вона запевняла сестру, що все, зв'язане з власним туалетом, актриса мусить встигати робити у квартирі. Це повинно бути законом, а потім, коли цей закон переродиться в другу натуру, Нуся зможе оцінити його абсолютну необхідність у театрі. Зауваження псували прогулянки вечірнім містом. Але ненадовго. Свіжість повітря, багатолюдні вулиці, ніжна зелень дерев, різнокольорові будинки в проміннях вечірнього сонця — моментально покращували настрій.
Сестри наближалися до Міланського собору. Пам'ятаючи своє перше знайомство з ним, Соломія не повела сестру з боку пьяцца дель Дуомо, а іншою дорогою. Вони наближалися до собору не з фасаду, а з протилежного боку. Від пьяцца Фонтана їм було добре видно його олтар-ну частину, устрімлену вгору, вона складалася з суцільного лісу мармурових баньок. Нуся не відривала очей від ажурного силуету собору, який ніби поступово танув у вечірньому повітрі.
— Це найбільший готичний собор у всій Італії,— тихо розповідала Соломія.— І єдиний мармуровий собор у Європі.
Вони увійшли всередину — й наче потрапили в гігантський ліс, сутінки якого прорізувало кольорове, тьмяне світло, що падало з вітражів.
— Ходімо звідси,— пригорнулася раптом до сестри Нуся,— у цього простору нема кінця...
— Мені це видається прекрасним!
Потім вони піднялися на мармуровий дах Міланського собору. Коли йшли сходами бокових нефів, Нуся, знудившися довгим підйомом, зрідка кидаючи перестрашений погляд на місто внизу, тоскно думала: "Для чого люди спорудили цю гігантську декорацію і навіщо вона їм потрібна?"
А Соломія, розігрівшись підйомом, переможно вдивлялася вперед і всією душею відчувала, як необхідно людині творити щось вище, більше за себе.
Незабаром Крушельницька знов у Флоренції.