Страшні бої попереду, але вигода несподіваного, віроломного удару втрачена".
Мелодія десята
ВОГНЕННА ПУТЬ
У КІЛЬЦІ
Весна. Дерева викидають ніжно-зелені листочки, перемовляються між собою. В небі пливе місяць. Його промінь пронизує віття, срібні краплі світла падають крізь стовбури беріз на землю, відлунюють дзвіночками в повітрі, мережать чаклунську мелодію.
Оленка стоїть біля старої сосни, притулилася щокою до шорсткої кори, задумано прислухається до пробудження природи. Миколо, друже мій, був би поряд — слухали б ра-зом нечутну пісню весняної землі. Ти відкрив мені слух серця. Але нащо він мені, самотній?
Та що я кажу! Хіба ти не зі мною? Хіба я не чую твій голос щоночі, щодня? Мій подих — твій, мій зір — твоє бачення світу, моя рука, що стріляє у ворога, — і твоя рука.
Як наспівав нам тоді Езоп, старезний в’яз? "Бережіть любов… Любов вічна… Бережіть любов…" Я пам’ятаю, Миколо, твій заповіт любові.
Хтось наближається до Оленки. Вона зітхнула, обернулася. До неї несміливо підходив Юрко, малий партизан. Він поглянув на обличчя Оленки, помітив у очах її блискучу сльозу. Здивувався:
— Тьотю Олено, ти плачеш?
— Ні, ні, Юрку, — всміхнулася Оленка, — щось защеміло в оці…
— Ти плачеш, — повторив Юрко. — Дивно… Така сильна і плачеш.
Оленка поклала долоню на голову хлопця, погладила.
— Гаразд, не буду. Так, згадалося дещо… А що це в тебе в руках? Квіти?
Юрко з гордістю показав Оленці великий букет еону. Прошепотів:
— Тільки що був у "Агронома". Тобі завдання. На той бік, до причалів. Перевезу я. До-ки ти працюватимеш, я підскочу до могили.
— До Горенка? — схвилювалася Оленка.
— Умгу.
Оленка взяла квіти, притулила до обличчя, вустами торкнулася пухнастих пелюсток. Миколо, прийми моє тепло, мою щирість, моє вітання.
— Не можу забути його, — тихо сказав Юрко. — Відтоді, як слухав його музику там, у клубі. А потім він пішов і загинув… — Голос хлопця затремтів, він ледве чутно прошепотів — Хочу, щоб квіти завжди були на його могилі. Влітку, восени, взимку. Ось закінчиться війна. Ми побудуємо оранжерею, виростимо найкращі троянди. Для нього. Щоб люди знали: він не загинув, пісня не вмирає, вона живе поміж нас.
Оленка притягнула хлопця до себе, обняла, поцілувала в чоло. Одвернулася, витерла сльози. Він ще більше здивувався, розгубився.
Від землянок почулося:
— Сокіл, до командира!
— Мене кличуть! Ходімо, Юрку!
Сива пелена туманів укриває Дніпро. Тихо. Тільки згори ледве чутно докочується рокіт моторів. Певно, десь пливуть німецькі катери.
Юрко, одягнений в драну куфайку, сидить у кормі рибальського човна-душогубки, ста-рий величезний картуз насунув на лоба. Він впевнено орудує веслом, нечутно загрібає воду. Дзюрчить дніпровська течія, несе утлий човник до правого берега.
В носі човна лежить Оленка. На ній рибальські сіті. Лише обличчя відкрите. Вона за-плющила очі, мовчить.
Гойдається човен, заколисує. Чується шепіт Юрка:
— Приготуйся, тьотю Олено. Скоро…
Оленка виглядає з-за борту. Човен увійшов під плакучі верби, заховався. Юрко схопив-ся за стовбур дерева, опустив весло.
— Чекатиму тут. Спочатку збігаю нагору, до могили. Дивися ж, будь обережною.
Оленка засміялася.
Вона переклала рацію в корзинку, прикрила рибою, галузками верби. Закуталась ста-рою хусткою до очей, трохи розкошлала волосся спереду. Критично оглянула порвані чере-вики, полотняну спідницю.
— Нічого, — зітхнув Юрко, — скінчиться війна, одягнешся, тьотю Олено, в найкращу сукню.
Дивно глянула Оленка на хлопчика, зітхнула, промовчала. Кивнула йому, ступила з човна на берег. Розгорнула довге плакуче віття, визирнула, оглянула берег.
Ні душі. Вгорі десь чути приглушені голоси. Мабуть, патрулі.
Вона ящіркою прослизнула глинистим берегом до яруги і зникла в ній. Урвищем про-бралася до старого зруйнованого будинку колишньої пристані. За півкілометра звідси, у невеликій затоці, стояли німецькі пароплави, катери, вантажні баржі. Там склади зброї, фу-ражу, провіанту. Розійдеться туман, і можна починати роботу.
Оленка припала до віконного отвору, визирнула. На Лівобережжі туман уже розвіювався. Сходило сонце. Ліси стояли темно-фіолетовою стіною. В тих лісах Сміяни. Там дід Василь.
Вона уявила його ясні, спокійні очі, почула тихий голос. Скільки він витерпів, старий, чудовий друг! Який тягар незмірний узяв на себе, ставши старостою села. Хто зрозуміє, хто правильно оцінить таку жертву? І несе він осуд багатьох односельчан, близьких і далеких, їхню зневагу й ненависть перепалює в собі. Лише незламним душам під силу такий тягар.
Велику поміч надає дід Василь партизанам. Останнім часом майже нікого не могли німці вивезти із Сміянів: юнаки й дівчата знали заздалегідь про облави, про день відправки. У ті дні втікала молодь у ліси, на луки, пересиджувала в нетрях лиху годину.
А скільки разів попереджував дід Василь партизанів про каральні експедиції. Лютували фашисти, що не могли натрапити на сліди загону, шукали винуватців, але марно.
На Дніпрі завищала сирена. Оленка насторожилась.
Клаптями розповзалися на плесі тумани. У промоїнах забовваніли катери й баржі. На березі чорніли довгі дерев’яні сараї, обплутані дротом. То військові склади. Довкола поход-жали солдати охорони.
Вона приготувала рацію, наділа навушники. Спалахнуло зелене вічко індикатора. Про-звучали позивні. Оленка почала працювати ключем. Забула про все довкола. Забула про те, що недалеко звідси вороги, що її можуть запеленґувати. Вона передавала, передавала, виво-дила на себе літаки.
Якимсь глибинним зором бачила те, що діється нині на Великій землі.
Біжать до червонозорих літаків пілоти.
Могутні птахи злітають у небо, мчать на захід. Летить ескадрилья. Гряде розплата.
Сонце піднімалося все вище й вище. Дихнув вітерець. Біля складів забігали солдати. Від причалу побігли ще постаті. Оленка занепокоїлася. Невже запеленґували?
Раптом почула зі сходу наростаюче низьке гудіння. Радісно тьохнуло серце: наші!
У видноколі спалахнули срібні цятки повітряних крейсерів. Лунко загавкали зенітки, навперейми літакам здійнявся шквал вогню.
Дарма! Грізні машини лягають у піке. Сиплються на пристань, на склади, на пароплави чорні цятки бомб. Страшно здригається земля. Море вогню над пристанню. Гнівно розкочується луна понад долиною, ніби відгуки весняної грози. Оленка похапцем збирає рацію, ховаючись серед диму й гуркоту, біжить до яруги, зникає в ній.
Юрко вже чекає під вербою. Він широко всміхається, радіє. Вихопив кошика з Оленчи-них рук, допомагає їй лягти на дно човна, вкриває сіткою.
— Ну й молодчина ви, тьотю Олено! Ну й молодчина! Хай начуваються фашисти! Хай знають!
— Чого там, — щасливо прошепотіла Оленка. — Ми — лише дали знак, головне ж зро-били орли. Слава богу, жодного не збили. Ти бачив?
— Атож! — радіє Юрко, виводячи човна з-під верби. — Добрячі машини тепер у на-ших.
— А там… на могилі… ти був?
— Був, тьотю Олено. Там уже й до мене хтось побував. Підсніжники лежали, колоски жита.
Оленка дивилася в небо, усміхалася печально. Живи, Миколо! Живи, мій друже, в квітах, у серці людей, у їхній пам’яті, в грядущих піснях.
Човен летить по плесу дніпровському. Незабаром лівий берег. А там лози, покручені протоки, вже недалеко свої ліси. Аби лиш плесо перескочити.
І раптом з диму з’явився військовий катер, помітив човника. Пролунали постріли важ-кого кулемета. Задзьобали по воді кулі. Берег поряд. Дві протоки. В яку пірнути? Краще в праву. Тут мало води, катер не пройде. Доки вороги розшолопають, можна буде заховатися. Човник ковзнув між лозами, завернув праворуч. З Дніпра чулися постріли. Оленка тривожно підвелася в човні.
— Юрку, нас можуть перехопити, — сказала. — Катер швидко обійде тією протокою. Вилізьмо тут. Я піду в Сміяни. А ти, з рацією, до лісу. Розділимось. Рацію треба зберегти. Тобі пробратись легше.
— Тьотю Олено, а як же?..
— Тихо. Будь мужнім. Передай "Агроному": наказ штабу виконано. Човна притопи. Поспішай, Юрчику!
Оленка поцілувала хлопця, вискочила на берег. Повісила автомата через плече, при-крила куфайкою. Пістолета поклала до кишені. Кивнула ще раз спантеличеному Юркові й зникла в кущах.
(З щоденника Громограя)
"Роздумів багато, але писати ніколи. Зійшов сніг, ми частіше робимо вилазки в Сміяни та інші села. До старого Сміяна я остерігаюся часто навідуватись, він на вістрі меча. Треба на решеті танцювати й на дірочку не попасти. Фон Шварц плете мережу з поліцаїв та зрадників, кожен крок може бути катастрофічним.
Слухаємо радіо. Сильний наступ німців. Страшні бої. Переможні реляції фашистів. Але ми знаємо, що наша армія зміцніла, набирає сили. Рано чи пізно ворога буде знищено!
Розповсюджуємо короткі повідомлення Радянського інформбюро. Але хлопці вже невдоволені такою роботою Кажуть, школярські забавки. Ми вже, мовляв, не діти. Пора зай-нятися серйозним ділом.
Бачу, що не діти. В очах сталевість і скорбота. Проте пам’ятаю засторогу Сміяна: психіка в них ще стихійна, неврівноважена, треба стримати вихованців від непродуманих дій.
Вітько запропонував цікавий план. Я схвалив його. Якщо пощастить, будемо мати вибухівку і достатньо зброї. Споряджаємо ґрупу. Піде Вітько, Гриць і Юля. Хотів посилати тільки хлопців, та дівчата запротестували, кажуть, не порушуйте рівноправності. Довелося згодитися, тим більше, що Юля Буйна ходить і лазить по деревах не гірше за хлоп’ят. Та й сили в неї чималенько…
Два дні не було ґрупи. Ми всі страшенно перехвилювалися. А тут ще весняні грози, дощі. Бліндаж почало заливати, довелося попрацювати над удосконаленням покриття.
Нарешті діти повернулися. Та ще й не самі. Привели молоденьку циганку, худющу, змарнілу, аж синю. До того ж вона вагітна, вже ось-ось народить. Вітько виправдовується: вони не могли її залишити у покинутому складі колишнього військового полігону, де вона причаїлася, мов покинуте собача. Її родичів і чоловіка поліцаї та німці постріляли, а їй по-щастило втекти, заховатися. Вона вже два тижні переховувалася, гризла пуп’янки сосон. Зва-ти її Радунею.
Дівчата кинулися годувати Радуню, обмивати. А ми тим часом з хлопцями оглянули трофеї, які пощастило добути в покинутому складі. Чотири скорострільні гвинтівки (десятизарядні, новенькі, в маслі), чотири ящики патронів, двадцять кілограмів вибухівки, бікфордів та детонуючий шнур.
— Ледве дотягли, — вдоволено сопів Вітько.
Тепер зброї, в разі потреби, вистачить і нам, і новим втікачам, якщо такі зустрінуться.