Отчий світильник

Роман Федорів

Сторінка 54 з 100

То чого ж пусто-марно напливають туманні марева, нібито він десь-колись уже переживав щастя од того, що вдихає первісний запах землі. А може, не він це переживав, може, обізвався в ньому голос предків-ратаїв з-під Перемишля та Суздаля? "Якщо так, то це знак добрий,—думав Русин. — Означає він: зв'язок мій з отчою землею і з предками не висуканий з тверезих лише розмислів ума й розуміння синівського обов'язку. Зв'язок мій первинний".

За думками забув про заступ. Коли скрипнула хвіртка — гадав, 140 повернувся Добромир з деревцями від садівника. Одначе прямував до нього Ян. Княжий співець згорда дер носа, а прутиком, граючись, бив по халявах зелених чобіт. Красень. Іван не знав, як повинен зустрічати Яна, бо в гості його не сподівався. Тільки випрямився і відкинув з чола пасмо волосся, мовби готувався відбити небезпеку з відкритим забралом. Неймовірно, але при здибанні з Яном завжди інстинктивно відчував затаєне лихо, іцо підкрадалося; лихо а чи стіну, яка постала між ними ще в Тисменицькому пралісі під час княжих ловів. І хоч зчаста бачилися обидва на Володимирковому дворі, жоден не квапився стіну руйнувати. Русин не прощав запроданства музи навіть Продромові, а син Чагрів продав князеві не тільки хист свій і гусла, на його сумлінні сотні смертей, які він посіяв у Галичі.

Галич про це пам'ятає... Галич пам'ятає, а Ян сьогодні, ніби забувши про стіну, замість привітання підморгнув по-свояцькому і, сміючись, жартував:

— Скарби, виджу, шукаєш?

— А таки-так,— відповів поважно Іван. Нахилився, підняв грудку землі, підкинув її на долоні. — Мабуть, легша від золота, але дорожча в сто крат. Якщо взагалі є їй ціна.

— Я про скарби Лютові, брата мого.

— Гадаєш, вони по ньому зосталися?

— Багатий був Лют...

— Чув я. Та до мене тут шукали. В підклітях долівка була перекопана, мов вепри там жирували. Половиці в хоромах зірвали.

— Знайшли щось? — Ян пошкодував, що не проник сюди першим... міг би йому дістатися Лютів добиток. Кілька ночей після того, коли князь Володимирко погасив кров'ю галицьку ворохобу, не спав, роздумуючи: йти чи не йти. Страх перед вішальником переміг захланність.

— Твоя правда, — охоче погодився Ян. Не показував виду, що не до вподоби йому осуд Люта,— Чом не питаєш, з чим я до тебе?

Іван стиснув плечима. Справді, яка потреба нагальна пригнала сюди княжого співця? Володимирко кличе? Печатник Остафій? Для цього послали б бирича. Чи, мо миритися задумав Ян?

— Скажеш, — обізвався стиха.

— Скажу, аякже, — підтакнув співець. — Миру шукаю, Іване. Не розумію, чому бокуємо обидва, як кровні вороги. Що не поділили ми між собою? Золото? Славу? Хіба не однаково заробляємо свій хліб, служачи князеві? — питав і водночас стверджував.

"Він з шкури лізе, щоб довести: між ним і мною нема різниці,— кипіло в Івана. — Однаковість ця зовнішня у тому, що служимо князеві. Мета ж наша різна".

Ян, певно, помітив внутрішнє Іванове боріння, бо промовив:

— Лежить у тебе на серці наша сварка в Бояновій займанці. Завинив тоді я — пробач.— Він, ламаючи пиху, добивався-таки зближення. Видів-бо щоденно: все більше сили й ваги здобуває при дворі Володимирковому тихий зовні й скромний Іван Русин. Особливо прихильний до нього княжич Ярослав... княжич на батьків стіл колись сяде.

— Сварка — це ще не ворожнеча, боярине, — уникнув Русин прямої відповіді.

— Маєш слушність, — знову повеселів Ян. Гостроносе обличчя княжого співця мінялося щохвилини, мовби він приміряв машкари скоморохів. Ось воно знову посмутніло.— Ще не забув своєї лади?

Іван здригнувся. Не любив, коли хтось торкався його рани.

— Не треба про це, — попросив стримано.

— Треба! — Машкара Я нова прибрала суворої затятості.— Хтось нишком безкарно сміється з твого нещастя, а ти: "Не треба". Я б на твоєму місці...

"Невже й у цих ніби щирих, непідроблених словах княжого співця затаєна підступність? Несподівано й уперто набивається у приятелі, і на правах приятеля лізе в душу з порадами. Хочу вірити, що чинить це з добрих побуджень, і в цю хвилину, може, Ян є тим Яном, яким був до того, поки не зазнав ласки княжої за облудний спів. Однак не варто йому довірятися".

— Хай того, що сміється, бог покарає, — зітхнув Русин.— А тебе прошу: не ятри рану. — Взяв заступ і почав обтісувати краї недокопаної ями.

Ян відступився на крок. Образився. Йому таки по-справжньому, просто по-людському жаль Русина... Русина і тієї Любани. Ожила в ньому чиста жалість молодого мужа, який сам жадав кохання. На якусь мить з його голови вивітрилося, що не задля жалощів якихось приблудив на це дворище.

— Невже тобі справді байдуже, хто збезчестив Лю-бану? — вигукнув по-юначому безпосередньо.

— А ти... ніби тобі відомо, чиїх це рук справа? — Іван з розмаху всадив заступ у землю, аж тріснуло держално. Й тріснула, урвалася вуздечка внутрішня, невидима, ви-плекана вихованням у ромейському Вавілоні; вуздечку він завжди наструнював при розмові з людьми непевними. Тепер же без остроги линув навстріч Янові. Був відкритий і довірливий.

— Відомо,— кивнув співець. — Я такий... схочу — з-під землі вивідаю,— признався без лукавства. Й дивно, признання це немовби обох зблизило, зблизило бодай на мить, і в цю мить перестали існувати умовності, взаємне недовір'я. Стояли собі над ямою двоє молодиків і тільки: — Ось гляди, — і Ян розтулив долоню.

На долоні синіли дві краплини намиста... того намиста, яке купив Русин Любані в останній їхній день у Тисмениці.

— Дай...

Намистини обпекли холодом руку; намистини — дві замерзлі Любанині сльози.

— Хто? — зрадливо тремтіли в Івана губи. А в очах знову спалахнув вогонь Боянової хижі. За цим вогнем і за димом удушливим Русин не був спроможний уздріти, що Ян отямився і знову став гравцем у задуманому ним дійстві. Старався бути безстороннім. Його діло розпочати гру, крутнути колесо, а далі буде видно...

— Боярич Коснятко Сірославич,— пустив Ян колесо з гори.

— А-а,— лише вимовив Іван. Давні підозріння підтвердилися. Тепер має доказ Косняткової вини... а винного хай покарає закон. — Звідки це в тебе? — глянув допитливо в Янове обличчя. Княжий співець не встиг змити з лиця злорадності. "Чому він тішиться?" — опалило Русина. І він підібрав покинуту вуздечку, хоч і нелегко було піднімати. Тримав-бо на долоні Любанині сльози.

— Через свою людину в холопа Косняткового роздобув. Той підняв намистини на місці, коли Коснятко Лю-бану...— цідив жорстоко боярин. Жорстокість не вразила Івана, був внутрішньо готовий до неї.

— Витратився ти, мабуть, на ці намистини? Я заплачу.

Ян обурився:

— За кого мене маєш? Я по-дружньому... Намистини Любанині посвідчать проти татя. Лише на носі закарбуй: холопа бояричевого нема серед живих. Мого імені на суді теж не згадуй. Сам розумієш: не хочу сваритися з великими боярами.

II

Ольга...

Коли батько вперше назвав ім'я цієї княжни, то, правду кажучи, Ярослав зачув у ньому лагідну струну, ніжну мелодію, звабливу округлість: Оль-га. Через це не дуже й перечив батькові, коли той повів розмову про весілля. Та й пощо дурно перечити, адже заведено на Русі: князь-батько вибирає синові водимицю. До того ж Ярослав був зеленим отроком, кров у ньому шумувала при одній згадці про жіночі пестощі. Шкода, звичайно, що сам не зустрічався віч-на-віч з тією Ольгою... а принизливо, коли тобі, як робу, дають жону. Міг би сам вибрати. Є серед галицьких бояришень білі лебідки.

Та хай буде Ольга-княжна, доня великого князя київського Юрія. Воля батькова — закон.

Вона приїхала в Галич з величезним обозом. Міцні, ковані залізом вози вгиналися під скринями та клунками, на яких похитувалися втомлені дорогою дівчата та молодиці. За возами вигинали шиї осідлані коштовними сідлами арабські скакуни — дар князя Юрія молодому.

Багато, пишно вивінував свою доню, що засиділась у дівах, князь Юрій.

Ярослава віно не цікавило. Стояв з батьком на воротях Дитинця і нетерпляче очікував, поки передній віз, на якому половецьким способом вивершена біла вежиця, зупиниться, полотняні фіранки розсунуться, і він подасть руку судженій.

Яка вона? Красна собою? Статна? Добра душею?

Княжна ступила на землю. Була ростом висока, струнка. На круглому лиці поблимували приязно гю-степо-вому скошені очі. Гарна.

Подав їй руку і повів до батька.

Вів і думав: "Гарна, а чому не схвилювала мене її степова краса? Чому з першої хвилини чужа вона для мене? Бо інакшу любу собі вимріяв?"

Це в полуднє діялося, а ввечері, осідлавши коня, Ярослав гайнув пріч з Галича, від Ольги, від весілля. Сховався у Перемишлі.

Вуй Ратибор прискакав навздогін і передав слово в слово веління Володимиркове:

— Нерозумно чиниш, сину. Мене осоромив і честь князя Юрія надщербив. Вернися. Думай про добро землі Галицької, про її союзника, якого матимеш в особі князя Юрія та його синів. А дівка... як дівка.

Від себе одноокий Ратибор сокрушно додав:

— Скорися, Ярославе. Князі собі не належать. "Скорися, бо так задумано батьком моїм. Скорися, бо

так вимагають бояри. Скорися для добра землі Галицької. Скорися для власного добра. О, Перуне! Невже в покорі сутність життя? А може, сутність його у во-рохобі, га? Хто скаже? Може, повсякчасно треба поставати проти обставин і проти самого себе? І для цього написати на щиті: "Життя — це вічний бунт, ворохоба". Будеш дотримуватися цієї заповіді — залишишся самим собою. Залишуся... та чи втримаю на голові шапку княжу? А що, коли всі, маючи перед очима мій приклад, забагнуть бути самими собою? Легко посіяти ворохобне зерно, тяжко ворохобне жито жати. Отже, смиритися? Бо хто смиренний — той спасенний. Отже, життя — це ланцюг терпінь?"

Думки пливли, мов води у вижолобленому річищі, вода в річищі навесні лупає і підмиває береги, у повідь вона розливається на десятки поприш, і нема сили, яка протистояла б їй.

"Чи дочекаюся я своєї повіді? Чи навчуся лупати береги?"

Князь Володимирко бучні хрестини онукові справляв, котрого на дідову честь нарекли Володимиром... Вино текло рікою.

Бояри не скупилися на дари й на віншування. Сам Володимирко на радощах цілував у чоло невістку Ольгу Юріївну й підливав їй меду в золотий пугар.

Спостережливі, пильні очі в хронографа Русина, якого теж запросили на учту й посадили поміж попами та ігуменами галицьких монастирів.

51 52 53 54 55 56 57