— Я знав, що це добром не скінчиться, але що я міг супроти Вавилона…
— Ти — що? Те саме, що й ми. Але ж Рубан міг якось заступитися? Не вбив же я його. Нехай живе, нехай будує свою комуну. А мене, бачиш, зігнав із рідного гнізда. Хату я довірив на Фабіяна, отож матимеш тепер сусіда акурат для тебе. Одна душа, одна власть. А я не такий. О ні, я не з таких!..
— Явтуше! Явтуше! Бити тебе нікому. Скільки діток, і вибігти з обрізом? На кого? Проти кого? Явтух Голий у стрільці побіг?..
— Нічого, куркульню вивезли, врятували, а ви тут колись подохнете з голоду. От згадаєте Явтушка… Там я тобі винен якусь копійку, то ти перечекай трохи, я передам звідтіля. Люблю позичати, але люблю й віддавати людям. Я такий…
Лук'ян підійшов до діжки з водою, зачерпнув мідною квартою і, перш ніж напитись, сказав:
— Ну, ну, побачимо…
Пив довго, десь–то його палило, смоктало всередині. Коли він вийшов, Пріся сказала про нього:
— Бідний Лук'яньо, зовсім зморився… От що робить посада з людиною. А які ж були Соколюки!..
Явтушок іще щось згадав, вибіг за Лук'яном і закричав у ніч:
— Гей, Соколюк!
Вони довго бубоніли про щось за ворітьми, а тут, посеред хати, стояв саморобний переселенський візок, голоблями догори, уже весь у дорозі, і явтушенята поснули, так і не дочекавшись батька. Ніде мені так гарно не спалось, як тут…
Побудили нас до світанку. Не форкали спросоння коні, як колись бувало, не чути було хазяйського ґвалту в подвір'ї, що завше зчинявся в таких випадках. Візок уже стояв надворі, його, мабуть, винесли з хати боком, і коли ми всі вийшли до нього, то Явтушок раптом згадав ще про якусь річ, якої в останню мить не виявив у візку серед інших пожитків. То був кларнет, якого дав батько, щоб великий тамтешній капельмейстер навчив мене грати по нотах. Сам батько не знав нот, а слух я мав поганенький, батько нічого не спромігся мене навчити без нот. Явтушок поклав кларнета у візок, сказав:
— Це тобі, щоб не байдикував там…
Явтушок впрігся у візок і, викотивши його за ворота, твердо рушив уперед, наче все життя готувався до цієї мандрівки. Я рідко бачив його таким рішучим, як зараз, у візку, на вузенькій вулиці, яка і колись була початком тридцяти п'яти кілометрів.
Біля хреста з розп'яттям Явтушок зупинився. Звідси було видно всю Вавилонську гору, тут завше прощалися з рідним селом новобранці. Варто було б котромусь із нас добігти до школи — це крок ступити, постукатись у віконце до Арсени Людвиківни, старенької доброї вчительки, і сказати їй, що ми їдемо з села, і нехай більше не чекає нас за партами, на яких залишено наші безсмертні імена на випадок, якщо ми нікуди не дійдемо, — але Явтушок вирішив це зробити сам, і ми довгенько чекали його біля розп'яття.
Вона прийшла з Явтушком, невеличка, пахуча, ще заспана, жартувала з нами, кепкувала з нашого візка. Учителька, мабуть, ще не знала, що я також їду з ними… Вона ж бо чула, який у мене тихий кашель. Ні, Арсена Людвиківна не перечить, не розраджує нас, але й не прощається ні з ким, і ми ще довгенько бачили її біля хреста, як добру богиню нашої непевної дороги…
В сільраді було темно, Савка Чибіс ще спав на лаві. Вранці він дізнається, що нас нема, загигикає, бо був майстер посміятися невлад. Але діло своє знав. Буксирники називали його залізною мітлою, він нюхом відгадував, де куркульня запахторила хліб. А сам жив упроголодь, ні фантиночки не взяв собі із куркульського добра.
Поки вибралися із села, розпустився світанок, трояндовий, тихий, із чорними крилами вітряків та з цілим океаном степу, що стояв без роси, без єдиної живої краплини на павутинці — то на вітер. Ось він здійметься й шугоне у Явтухові груди, і доведеться тоді всім нам борюкатися з ним, і найлегше буде он тому найменшому, що при самій землі тьопає за візком, а найважче — мені, бо я таки чи не заразився від дядька і тепер завше кашляю, коли доводиться йти проти вітру. Ще того вітру нема, лише вчувається його запах, ледь прогірклий, полиновий, із присмаком чебрецю, я вдихаю його на повні груди і не можу збагнути, чому зупинився Явтушок. Нам не видно за сухим бадиллям степу, а він уже вгледів людей під вітряками.
Скоро саме звідтіля шугонув вітер, почувся густий людський лемент, якийсь гам переможний, а далі ворухнув крилами вітряк, котрого саме повертали до вітру, повагався, затріщав і почав битись, як живий велетень. Його сусід уже це проробив набагато швидше, без тріску, без скрипу старечого, а раптово і відчайдушно. Лемент ущух, лишень у возах заіржали коні, що привезли хліб для млива. Ми кинули візок напризволяще і, зачаровані, збуджені, пішли й собі до тих вітряків. Тут пахло хлібом, життям, щастям, усім отим найвищим і найзвичайнішим, що є в людини. Фабіян, у заячій шапці, побожно склав руки і дивився на крила, зачудований, загіпнотизований їх летом; Явтушок розпрощався з ним, заплакав, коли прохав за хату і за все.
Увесь ранок ми билися проти вітрів, через поля. Мені все ввижалося, що зараз вийде відомий усьому Вавилону злодій Назар, із плескуватим носом, і оббере нас до ниточки, вб'є Явтушка, який разом з іншими колись полював на нього, аби той не вкрав коня.
Біля Павлюкових хуторів і справді хтось вийшов із заростей, змахнув рукою — мовляв, стій! — і пішов нам навперейми. Досі я думав, що Явтушок теж при зброї, сам бачив її на Йордані.
Явтушок став, не випускаючи віжок, ми всі теж зупинились і згуртувалися навколо нього, готові прийняти смерть разом із ним.
То був Данько Соколюк.
Підійшовши до нас, Данько впізнав Явтушка, посміхнувся безневинно, незлобиво, засунув за пояс обріза і запитав:
— Далеко?
— В Зелені Млини… До лемків…
— Бував там. Колись там водилися гарні племінні жеребці. А тепер — не знаю.
— Все як було, — сказав Явтушок.
— Думаєш, там не знайдуть тебе?
— Як уже буде…
— Знайдуть. Скрізь знайдуть…
Засмаглий на вітрах, у розхристаному кожусі, зі шрамом, якого не було раніше, в новеньких хромових чоботях, він зійшов з дороги, і ми рушили за Явтушком далі.
В заростях заіржав його спутаний кінь — коли він плигав, нам було видно його голову і гриву, чорну–чорну.
— Вйо, коні! Ех, коні ви мої, коні!.. — сказав Явтушок, радий, що все добре обійшлося.
Ми стали пружніші, завзятіші, майже на руках понесли свій візок на Абіссінські горби (гей–гей, аж куди сягала вавилонська земля). Коли їх Данько Соколюк орав та засівав, тоді зривалися з них вихори, а тепер горби вибунтувались, знесиліли, і лише тихий поземок нервово шарудів на зашерхлій ріллі. Ми довго дерлися на ті горби, а вершник вибрався на них, як вітер, обігнав нас і, круто осадивши коня, став чекати на самій вершині. Кінь, та ще сама гора, надавали йому суворості й величі. Данько Соколюк, колишній хазяїн цих пекельних горбів, сказав:
— Ви так дерлися на гору, що я ледве наздогнав вас. Забув спитати — мої як там? Лук'яньо, Дарина… Живі?
Явтушок кивнув головою, мовляв, слава богу, всі живі, здорові, от тільки про нього, Данька, нічого не знають, де запропастився.
— Аж ти он де. Я так і думав, що ти десь тут.
Данько на коні посміхнувся, той візок, мабуть, здавався йому витвором доконче новим і цікавим. Провів нас до рову.
— Забув запитати про Парфену…
— Не журись за неї, вона не пропаде. А ти, бачу, пам'ятаєш про неї…
— Любив її… — кинув Данько з коня наче й нехотя, але щиро, бо довгенько мовчав після тих слів.
Біля рову Данько відстав од нас, звернув у зарості, і далі ми пішли самі.
Перше село, яке ми поминули під час своєї мандрівки, було Семиводи. Добре пам'ятаю це село ще відтоді, як проїздив його з батьком. Хати на зелені свята тут були в клечанні, в них пахло зіллям, а на Спаса пахло першими грушами. В одній з таких хатинок жив батьків товариш Артем Буга, тихий, вимитий, у вишиваній сорочці, тримав пасіку, і його дружина Дуся завше, коли ми тут зупинялись, частувала нас медівниками, ніхто понад неї не вмів пекти чогось подібного. Хата їхня стояла на пагорбку, подвір'я було заметене, все у спориші, на причілку у вікна задивлялися мальви, і жодної зламаної чи зірваної — у них не було дітей. Під стріхою, на цвяшку, завше висів солом'яний бриль із порваною сіткою, в ньому Артем Буга виходив на пасіку, аби врізати для нас вощини з медом. І нині він там висів, майже зотлілий. Проте господарів удома не було. В городі на торішньому бур'яні цвірінькали горобці, на бересті в колесі–гнізді стояв чорногуз і, мабуть, чекав на повернення своїх хазяїв, бо коли ми зупинилися тут, то він змахнув крилами і став вибивати гарячим дзьобом пісню сім'ї. Ми ж не стали очікувати господарів і всі надії покладали тепер на Нову Греблю, в якій батько з Явтушком мали ще ближчих знайомих, ніж ці, не раз зупинялися там, а одного разу навіть лишилися на ніч. Родина там була велика, працьовита, вся з дорослих, там заночувати сьогодні саме враз, а вже від них, від Бездушних (які несправедливі бувають прізвища!) залишиться половина дороги. Далі Овече, Райгород — і країна, про існування якої світ не підозрює.
Там вечорами пахне чередою і грає духовий оркестр до самісінького ранку. Міді у тому оркестрі багато, але кларнета нема, коли батько гостював, то ставав таким хвальком, що мусила втручатися мати в його музичні здібності, і він потім замовкав надовго.
Саме була та година, коли Вавилонська гора куріла димами, коли Фабіян кінчав діла мирські і брався за книжки, щоб дізнатися про тайни світу, — згасали вітри над полями, зупинялися вітряки, вмовкали кузні, в хатах подавали куліш, затертий конопляним сім'ям, розчиняли хліб у діжках, запарювали червоні кваси до борщів, зачиняли ворота од людей злих, і пастухи вигонили в поле колгоспних коней, а хлопці та дівчата збиралися на гойдалку. Так уявлялося мені все на відстані, аж поки ми не дісталися наших Бездушних.
Сини у Бездушного мовчазні, понурі, а сам він зустрів Явтушка ніби й привітно, на всю ораву наскидав дерев'яних ложок на стіл, повечеряти дав. Мову завів за вечерею сторожку, неприємну для Явтушка.
— Куди ведеш малечу?
— В Зелені Млини, до дядька…
— А що Вавилон? Прогнав вас чи як?
— Самі пішли… — глипнув Явтушок на Прісю, щоб та не збовкнула чого.
— Як, от отак самі? Певно, є якась причина.
— Ні–ні, нема ніякої. Ото Чорногоріє, — показав на мене Явтушок, підрятовуючись на мені.