А звідси які висновки?
Совинський мовби аж зрадів, що нарешті примусив Юрія заговорити коли ще й не до кінця серйозно, то принаймні роздратовано, а з таким невловимим балакуном це вже успіх.
— Облишимо твої вулканічио-штормові настрої,— спокійно мовив він.— Ми думаємо про цінності після дій, а слід було б подумати про них, перш ніж братися за ту чи іншу справу. Тоді не було б у нас непотрібних цехів або й цілих фабрик і заводів, незакінчених об'єктів, не було б немодних тканин, спиляних лісів для непроданих меблів, мільйонів карбованців, заморожених навіть у такій прогресивній справі, як обчислювальна— техніка.
Юрій походив по кімнаті, посвистів весело, легковажно.
— Господарство планове, мені що?
— План повинен бути олюднений. Ми господарі плану, ми не маємо права мовчати, коли...
— А чому б тобі не запропонувати свою кандидатуру на голову Держплану? Мовчиш? Демонструєш переді мною державне мислення, а хто я такий і де ти його демонструєш? А ти спробуй вище!
— І спробую! — спокійно запевнив його Совинський.— Думаєш, не спробую? Ось виступлю на нараді, скажу і про вашу фірму, й про все...
— Ну, скажеш, ну й що? Карналь — академік, а ти хто? Дезертир. Утік, покинув наше діло, тепер стоїш збоку, потираєш руки. А ми вколюємо! Ось я вже бригадир наладчиків, золоті руки і так далі, а ти? А чому? А тому, що ти зануда, а я нормальний хлопець, з тих хлопців, які від Москви до самих до окраїн. Зі мною добре й начальству, й простим роботягам. А з тобою незатишно. Ти всіх лякаєш. Ти страшний трудолюб, як трактор "Кіровець" або крокуючий екскаватор. При тобі не можна вилаятися, поговорити про дівчаток, про футбол, покурити, смикнути горілочки... Ти міг би влаштовувати виставки своїх так званих достоїнств... Скажи, ти ж і не куриш?
— Не курю.
— І не смикаєш горілочки?
Юрій підбіг до серванта, дістав чарочки, передумав, поставив їх назад, знайшов скатертину, вправно застелив стіл, тоді розставив чарочки, збігав на кухню, приніс з холодильника пляшку "Столичної".
— Бачив? З медалями... Та ти ж однаково не п'єш!
— Чому ж? — здивувався Іван.— Але в нормі.
— А хто ж може встановити норму? — присікався до нього Юрій.— Указом не встановиш. Справа індивідуальна. Ну, бери! Для аперитиву. Поки там наше передове жіноцтво...
Вони випили без закуски, подивились один на одного, всміхнулися. Совинський, впритул наблизивши своє обличчя до Юріє-вого, спитав:
— Ти ось міг би мені сказати — яке найголовніше завдання у всі часи?
— Завдання? — Юрій перехилив ще чарочку, витер губи.— Ну... А я знаю? Що я тобі? Академія наук? Людина людині друг, товариш...
Совинський, мовби несподівано перейшов на жартівливий Юріїв тон, повчально промовив:
— Головним завданням завжди було: знайти козла відпущення. В епоху промислових революцій це звучало так: знайти стрілочника. Ось ми й досі шукаємо стрілочників, а самі... Подумати тільки: обчислювальні машини — без Знака якості! Сумісність з прогресом тільки зовнішня, а насправді...
Він глянув, на Юрія такими очима, ніби вперше його побачив, і спитав несподівано:
— Ти скажи: Людмилу... любиш?
Юрій позадкував, округлив очі. Перехід від проблем якості до Людмили приголомшив навіть його.
— Тобто яку таку Людмилу? Так звану мою дружину?
— Я серйозно,— сказав Іван.
— Але ж... у тебе наречена... Анастасія...
— Я питаю,— не відступався Совинський.
Юрій заметався по кімнаті, визирнув на балкон, побіг до ко-ридора, хотів навіть прорватися до жінок, але його не впустили, він спробував перейти в наступ:
— Що? Вечір запитань і відповідей? Ну, люблю! А чом би й ні! Вона мене — я теж... Взаєморозуміння, як між великими державами... А ця твоя Анастасія, знаєш? Коли б я її зустрів до нашої з Люкою ери, я б... Але тоді манекенниці ще не були в такій моді. Точніше: недосяжні були. Але ти ж діяч! Таке чудо природи відтя'пав! Це ж машина краси!
Совинський самими очима показав Юрієві за спину. Той озирнувся. На порозі стояла Анастасія.
5
Але Анастасія не хотіла показувати, що почула останні Юрієві слова. Вона з'явилася в якомусь дивному вбранні, скомбінованому з її зеленої спідниці й Людмилиної жовтої блузки, пройшлася по кімнаті, крутнулася, присіла, гордо випросталася, щедро обдарувала всіх яснозубою усмішкою, спитала легковажно:
— Як ви на це подивитеся, мужчини?
Совинський мовби відразу забув про свою суперечку з Юрієм, він щосили напускав на себе усміхненість, йому захотілося виголошувати якісь веселі сентенції, він навіть заздрив у цю мить Юрієві, його невимушеності, легкості, його словоливству.
— Іноді мені здається, що жінки приміряють на себе не плаття, а цілий світ,— сказав він.
Він говорив, коли Людмили ще не було в кімнаті, але вийшло так, що почула й вона, бо саме вбігла до них теж у скомбінованому, видно, Анастасією вбранні — легенька, летюча, гарна.
— Бо жінці мало навіть цілого світу! — вигукнула Людмила.
— В такому випадку вона повинна створювати для себе щось зовсім нове,— сказав Іван.
Тут уже не втерпів Юрій. І так мовчав, дав змогу Совин-ському заволодіти жіночою увагою. Негайно на штурм! Відвоювати, відбити, закріпитися на досягнутих позиціях.
— Жінка й "створювати"? — закричав він.— Громадяни, рятуйте мене! Жінки тільки й уміють що руйнувати! Це иайви-буховіша сила людства! Чому колись заборонялося пускати жінку на корабель? Кораблі тонули, як тільки жінка опинялася на борту. Всі війни зчинялися через жінок. А тепер? Вам потрібні факти? Будь ласка! Щоб творити нове, треба що? Треба їсти. Харчуватися. Набиратися сили. А Люка? Вона досі не погодувала ні гостей, ні мене, передового трудівника і творця нової техніки, а заодно й НТР!
— Ти давно вже б замість своїх балачок міг розсунути стіл, а заодно й стінку,— кинула йому Людмила,— Духовку я вже виключила, все готове. А ти накрив стіл скатертиною, не розсунувши? Хіба ми вмістимося?
Юрій слухняно взявся за діло, але й тут не міг змовчати, бурмотів:
— Все мало! "Розсунь стіл, а заодно й стінку" Між іншим, Анастасіе, забув вам сказати: наша квартира розсувна. Спеціально спроектована. З трьох кімнат ми за п'ять хвилин можемо зробити одну велику. Зал. Танцклас. Місце для зібрань і демонстрацій.
Дзвінок пролунав ніби нагадування про те, що вони не назавжди замкнені в тісному просторі хай і розсувної квартири. Хтось ще добивався до них, хотів прилучитися до їхнього товариства, порушити його одноманітність, порятувати від неминучої набридливості, яка часто загрожує збитим докупи людям, надто ж коли між ними існують бодай натяки на минулі обрахунки. Людмила побігла відчиняти, але це знову з'явився сусід-танцюрист, цього разу одягнений у новий костюм, в білій сорочці, яскравому галстуку.
— Здрасте,— вклонився він сценічним поклоном,— а я чую звуки...
— До речі, в нас звуконепроникні перегородки,— нагадав йому Юрій.
Сусід умить викрутився:
— Я хотів сказати: догадуюсь про звуки!
— Моя школа! — поплескав його по плечу Юрій.— Прошу знайомитися. Це наш так званий "замечательный",— пояснив він.— Ану, "замечательный", підсоби!
Вони вмить розсунули стінку, кімната відразу побільшала, стало просторіше, Совинський навіть плечі розпростав, Анастасія пройшлася сюди й туди.
— Прекрасно! — похвалила не знати й кого, а може, просто хотіла визначити свій внутрішній стан.
— Між іншим,— сказав сусід,— ви могли б приєднати до своєї ще й мою квартиру. Побудуйте мені однокімнатний кооператив, а собі забирайте мою. Розсунете стіну, вийде просто Палац спорту.
— Твоя стінка капітальна. Не розсувається,— показуючи через плече великим пальцем на двері, сказав Юрій.— Ти що, сірники приніс? Давай і коти потихеньку!
Сусід не виявляв бажання так швидко зникнути.
— Та в мене є знайомі хлопці, вони за пару півлітровок що хоч розсунуть,— запевнив він гаряче Юрія.
Той уперто пхав сусіда до дверей. Видно, це вже було звичне для того, бо він не дуже й опирався, надто ж що бачив: стіл ще не накритий, зачепитися, власне, й немає за що...
— Пропозиція не приймається,— випихаючи його, бурмотів Юрій.— Пити ще рано. Топай, друг, топай!
— Ну, кібернетики! — без злості вигукнув сусід.— А в зоопарку — чули? — бегемот потонув!
— Не в "Екстрі", не в "Екстрі",— зачиняючи за ним двері, промовив Юрій, але щойно клацнув замок, як знов хтось задзвонив. Юрій ще стояв коло дверей, відчиняти не квапився та й просто не хотів. Бо дзвонити міг тільки сусід. Ще скаже, що в зоопарку попеклися мавпи. Сторожиха заснула, а в вольєрі щось загорілося, мавпи попеклися, тепер що? Судитимуть сторожиху чи ні? Примусять її відшкодувати вартість попечених мавп з її вісімдесятикарбованцевої зарплатні, чи так обійдеться?
Юрій знав сусідів репертуар напам'ять і навіть хотів викласти своїм гостям, але йому не дали й рота розтулити, бо дзвінок пролунав знову настирливий, якийсь наче аж розгніваний. Юрій відхилив двері, не скидаючи ланцюжка, приготувався мовити свій особливо дошкульний дотеп на адресу сусіда, але не проголосив нічого, розгублено потупцявся коло дверей, спитав майже несміливо:
— Це справді ти?
— Відчиняй! — сердито закричали з того боку.— Не впізнаєш рідного батька? Дожився!
— Коли це так званий рідний батько, то прошу,— нарешті позбувся короткого заціпеніння Юрій і впустив до квартири Кучмієнка-старшого.
Сірий, у ледь помітну клітинку костюм, зачіска під Карналя, голова поштиво нахиляється, щоб відразу ж стріпнутися догори по якійсь ледь вловимій скісній лінії, Кучмієнко заповнив собою всі дві кімнати, він витіснив звідси всіх, не було господарів, не було гостей, був тільки він — поважний, шановний, сіле водночас милосгг.во-добродушний, його володарювання в просторі тривало тільки мигь, він зробив плавний жест рукою, відсунувся трохи вбік, повернувся так і сяк і відразу поступився місцем, дав жити й іншим, щедро, доброзичливо.
— Яке пристойне товариство! — вигукнув Кучмієнко.— Совинський? Невже? Ну, сюрприз! А ви? Анастасія? Приємно, й дуже, Кучмієнко. В даному разі — раб своїх дітей. Дозвольте, поцілую вашу руку. Старомодно, але пристойно. А де моя невісточка? Людочко! Твою ручку теж. У моєму віці це все, що лишилося.
— Так звана скромність,— прокоментував Юрій без видимої пошани.
Видно, його дратувала батькова присутність, двом їм було тісно під цією низькою стелею, простір малометражної квартири явно не пасував до широкої постаті Кучмієнкової, ще ширшої через отой костюм у клітинку, а може, то костюм у клітинку не пасував до малометражної квартири, хоч як там було, враження створювалося таке, ніби Кучмієнко заповнив собою все, нікому не лишив ні місця для перебування, ні повітря для дихання, повсюди панувала широка, опасиста постать, округлі, всеохопні жести, ніде ніхто не міг ні сховатися, ні порятуватися від уваги, щедрот і доброзичливості цього чоловіка, який звик завжди перебувати в центрі уваги, нікому й ніде не поступаю-чись цим мовби від народження наданим йому привілеєм.