Не треба вірити в неї, як у бувальщину, а розуміти вищим міркуванням, інакше вона смішна й дурна. Отож та Голова проклята, пане канцеляристо, її позбавлено однодушності, а наділено двома душами, між якими нема миру.
Я дивився на цього миршавого, загумінкового дячка великими очима. Поки що згоджувався з тим, що говорив. Ці думки сиділи і в мені, як зерно, але треба було ще багато часу, щоб воно проросло. В ньому ж воно квітувало.
– І оскільки все повторюється в світі, пане канцеляристо, то не дивно, що повторюються й історії, що їх переживає людство у віках. Самі знаєте, з-поміж людей вряди-годи народжуються двоє таких, котрі хочуть, щоб всесвітня Голова не була дводушна. Той, хто хоче просвітити її темінь і запалити в ній справжню ясність, а з другого боку, і той, хто хоче тільки темряви. Один хоче гармонії, а другий розрухи, один хоче добра, а другий лиха, один прагне зробити ту Голову богорівною навіки, а другий затопити у болото.
Я насторожився. Отут, здається, й починається облуда його.
— Хочете сказати… — почав несміливо.
— Так, хочу сказати, що народжується двоє таких. Не завжди в одному часі і не завжди їх можна розпізнати. Мене ж найбільше цікавить той, хто стає живим тілом споконвічної людської думки про її вище призначення. Але от що разюче, пане канцеляристо. Той темний, що приходить у світ, не знає свого противенця, а світлий знає завжди. Бо тільки він з'являється, з'являється і такий, хто готує світлому загладу.
— Той, що зрадить його? — спитав я тихо.
— Саме так! Той, хто принесе світлому смерть. І знову відбудеться те, що завжди: один і другий гинуть, а всесвітня голова лишається, як була, дводушна…
Мені здалося, що в цій сутінній, нечупарній школі, в якій вікна було напівзакладено сухим листям і де пахло несвіжою одежею та кислим духом, починає з'являтися якесь світло. Я щось почав розуміти в тому, що відбувається навколо. Щось таке, що тільки неясно прочував, проте здогадуватися не смів, але що непокоїло мене весь час. Я подумав: чи не безумець сидить переді мною, великий, засліплений силою власного мислення, — той, хто увірував у безперечну силу власного мозку і хоче зрозуміти те, що людині чи й дано!
— А коли це не так? — спитав я.
— Коли не так, — озвався твердо Савич, — тоді я стверджу ваш страх: людина таки може бути настільки самотня, що стає наче трава!..
Здається, він утомився, сказавши мені так багато. Я ще мав обдумати його слова і дов'язати всі випущені нитки. Знав: останнє слово ще не було сказано, але й цього багато. Мені клалося теж надпосильне завдання: розміркувати ці речі, але зараз я не повинен його лякати. Мені здалося, що починаю розуміти цього чоловіка: в ньому бореться страх, що я його зраджу, але й він до болю в душі хоче зустріти людину, котра зрозуміє його думки і подасть йому руку.
"Ти боїшся самотності чи не більше, як я", — подумалося мені, і це була, здається, правда.
Але я й сам хотів спочити. Боявся, що мій напружений мозок не витримає і втрачу я той кволий слід, що запалився переді мною.
— Обіцяв вам, що Тимофій заспіває, — сказав Стефан Савич, розслаблено відкинувшись до стіни. — Ходи-но до нас Тимофію, та й ви, хлопці.
На печі завовтузилося, і звідти почали один за одним злазити школярі. Тимофій виступив наперед, а двоє інших стали на крок за ним. Стефан Савич хитнув рукою, відміряючи такт, і я раптом почув прегарні звуки.
Тимофій співав псальму, тоненько й печально, і його чудові очі при цьому заплакали без сліз, а голосок задзвенів найчистішим сріблом, личко ж стало таке гарне, що гарнішого я і в світі не бачив, — схитнулась у мене в грудях велика й потужна хвиля, і, слухаючи чисту, високу й напрочуд досконалу мелодію, я відчув, що защипало мені очі, що ось-ось я розридаюся, як хлопчак. Відчув, що душа мені стала прозора й тонка — спів упливав у неї гарячим потоком і пік мені серце. Після заспіву взяли голос й два інші хлопці, вторячи, і я дізнав враження, що мелодія розрослася, бо ті два голоси, як тіні, покірно й засумовано їй підкорялися. Тимофіїв же голос дзвенів десь угорі, як дзвенить жайворонок над стиглими нивами, линув вище й вище і знову заливався чисто й дзенькітливо. І я таки не стримав сліз, вони самі покотились мені по лиці, а хлопець, співаючи, вдивлявсь у мене темним, несвітським поглядом, і плакав піснею і всією постаттю своєю в той час, як мелодію знову покірно відтінили два нижчі голоси…
— Це вам віддяка від хлопців, пане канцеляристо, за ваші щедрі гостинці, — сказав м'яко й тихо, коли пісня закінчилася, Стефан Савич, його очі засвітилися при цьому любов'ю. — Ховайтесь на піч, хлопці, і грійтеся, бо не завжди в нас у школі буде стільки тепла.
Хлопці полізли на піч, а я втер очі.
— Цілий скарб у мене цей Тимофій. Я його не часто посилаю й просити, боюся, що дізнаються пани і відставлять хлопця у Глухів. Ви, пане канцеляристо, теж не хваліться: надто хирлявий він і не витримає північних холодів.
Я знав, про що йдеться: нещодавно в канцелярію прийшов гетьманський універсал: знову набирали хлопчиків у царську капелу.
— Що ж гадаєте з ним зробити? — спитав я.
— А те, що зробили б і ви, — сказав Савич, всміхаючись. — Вивчу його, скільки зможу, а тоді хай іде в нашу alma mater, antiquo modo.
Сонце стало на вечірньому прузі і зазирнуло раптом через горішні шибки в убогу хатину, добре її освітивши. Я побачив вмиротворене й напрочуд лагідне обличчя Стефана Савича, оторочене звідусіль сивим сріблястим волоссям.
— Вже вечір, пане канцеляристо, — сказав дяк, — а нас з вами запрошено до В'юцки.
Засміявся тихо й подивився на мене лукаво. Я підтримав його сміх і зирнув на нього так само хитро: попри всі мудрування світові, є ще одна велика пристрасть, що рівняє розумного й дурного, бідного й багатого. Це те, що продовжує і творить життя на землі — любов. Однак, встаючи з-за столу, я не міг не позирнути ще раз у бік печі, з якої виглядало вже сміливіше троє дитячих облич, і не подумати, чи той хлопчак, котрий співав Лідії Левайді, часом не Тимофій?
7
— Ну, то що, пане дяче, — зустріла нас В'юцка, — радієте, що можете на дурничку поживитись?
— Радію, В'юцко, — відгукнувся Савич. — Бо одне діло просто поживитись, а друге — живитись, дивлячись у ваші очі.
В'юцка засміялася вдоволено.
— Старий ви вже, а ласі до очей!
— Старий я тілом, а не серцем, В'юцко. Та й тілом не старий, а тільки цим волоссям, що виросло мені на обличчі, — він потріпав свою сиву бороду.
— Був би парубок, та порохно сиплеться, — трохи зажорстоко сказала В'юцка. — Вточити вам запіканки?
— Звісно, запіканки, В'юцко, — сказав я. В'юцка крутнулася на підборах і похитала клубами, видимо знаючи, що ми дивимось услід.
— А ви не співаєте, пане канцеляристо? — спитав дяк.
— Люблю слухати, — сказав я.
— А я співатиму. Коли співаю, не така В'юцка до мене немилосердна.
Він підморгнув, але мені здалося, що його веселість не зовсім щира. На споді очей я уздрів якусь глибоку, затамовану серйозність — певне, чекав нагоди продовжити нашу розмову.
В'юцка принесла поставець, тоді присіла боком на лаву і подивилася на мене впритул.
— З'явилася так раптово, пане канцеляристо, — сказала. — Он і хлопці дивувалися на ваш прихід. Дивувалися, що знайшли собі в дяку приятеля.
— Що ж тут дивного?
— А те, що ви пан, а дяк бідніший за найбіднішого.
— Чуєте, пане дяче? — сказав я латиною. — Ця жінка теж не знає, що таке душевна спорідненість.
— Ця жінка мислить, як юрба, — відповів мені латиною дяк.
— Бачите, В'юцко, — сказав я, усміхаючись. — Умію говорити з паном дяком так, що ніхто нас не розбере.
— Ах, ця мені жебрацька мова! — махнула рукою В'юцка.
— Пане дяче! — вигукнув я. — Вона зве божественну латину жебрацькою мовою!
— О часи, о звичаї! — засміявся дяк. — У наш брутальний вік тільки те, що можна помацати, набирає ціни.
— Знову ви говорите не так, як люди, — трохи розсердилася В'юцка. — Смієтеся з мене?
— Хіба можна з вас кпити, В'юцко? — сказав зі щирою шанобою дяк. — Божественна ви, незрівнянна чарівниця! В його голосі прозвучало щось таке ніжне, що В'юцка залилась червінцем.
— Фі, пане дяче! — махнула рукою. — Посоромилися б сторонньої людини!..
— Це я стороння людина? — спитав, придивляючись до них пильніше. На мить мені здалося, що є між цими двома глибший зв'язок, ніж видавалося.
В'юцка засміялася.
— Правду кажете, пане канцеляристо, — сказала вона. — В мене тут нема сторонніх людей!
— Випийте з нами, В'юцко, — сказав я, накладаючи долоню на її руку. — Скоро пан дяк співати почне, то веселіше вам буде.
— Я сьогодні не співатиму, В'юцко, — сказав дяк. — Важкий став від випитого і з'їдженого. Цілий тиждень не приходитиму до вас і не надокучатиму.
— Ви б частіше приїздили, пане канцеляристо, — вколола його В'юцка. — Бо я таки подам на пана дяка в суд, і той відпише мені все його добро…
— А звісно, звісно, — сказав добродушно дяк. — Всю мою худобу… А чи не знаєте ви: кажуть, є такий край, де воші відгодовують такі, як вівці.
– І що з них роблять, пане дяче? — вигукнула захоплено В'юцка.
— Луплять шкуру і шиють жіночі рукавички.
— Б-р-р! — здригнулася В'юцка. — Вигадуєте казна-що! Дяк сидів за столом і дививсь у вікно, і його очі таки не були веселі, начебто В'юцка, відійшовши, забрала з собою і його сміх.
— Все у мене розпитуєте, пане канцеляристо, — сказав він. — А чи дозволите й мені дещо запитати?
— Таж звісно, пане дяче.
— Ходять дивні чутки, та й того разу я питав у вас про це… Кажуть, що з'явивсь у наших краях чоловік, що месією себе називає. Чи не було урядового підтвердження тим чуткам?
— Таки було, пане дяче, — сказав я. — Був про те гетьманський універсал.
– І що ж там говорилося? — начебто знехотя спитав дяк.
— Що самозванець і злочинець він, і велілося, де з'явиться, заарештувати й приставити негайно у військову канцелярію.
Дяк зирнув на мене зизом, і я побачив, що обличчя його надуміру серйозне.
— Звісно, звісно, — сказав він. — Так воно бувало завжди…
8
Я хотів сповістити і про другий присланий до нас щодо псевдомесії універсал, але мене пронизав раптом дивний здогад: в голові моїй ураз зв'язалися нитки, що жили в ній раніше несполучне. Я подумав: той школярик Тимофій з його чудовим голосом і Іван Нечерда, чи інакше Дядечко, та страшна й така неправдоподібна історія про Петра-Юстина, списана з давнього якогось манускрипта й тільки прикладена до нашої землі, — чи так випадково все це з'явилося з-під пера Стефана Савича? Адже він сам мені сказав, що все у світі повторюється, і повторюються історії, що їх переживає людство у віках.