Хоча б у румунську.
— Вночі пройду і в цивільному.
— Нема певності, що ліню фронту вдасться пройти саме цієї ночі. І не відомо, чи наші вже перейшли Дністер, чи зачепилися за цей берег.
— Зрозуміло, командире, — Осначеві сподобалося, що Михайло якось одразу сприйняв військову дисципліну і навіть почав називати його командиром. Хоча ніякої розмови з цього приводу в них не відбулося. — Знову колона, — озвався Михайло ще за кілька хвилин. — Машини.
Оснач з сумом глянув на призахідне небо. Сонця вже не видно було, але сутінок доведеться чекати ще з годину. Як повільно плине час!
— "Майоре", за мною! Подивимося, що там за гості. — Стефан і собі подався за ними, але Оснач зупинив його. — Ти — в кабіну. І не висовуйся. Готуйся будь-якої миті зірвати машину з місця.
Вони з Караджі піднялися на схил і засіли в кущах поруч із Михайлом.
Ще одна невеличка колона. Танкова. Знову колона, цього разу підвод. Це вже підкидають поповнення румуни.
— Що за жалюгідний транспорт такий, підвода? — сплюнув Святослав. — Краще б уже маршем. Принаймні по-солдатськи.
— Але ж до біса їх преться. Ти помітив, командире? — прошепотів Михайло.
— Розуміють, що коли на Дністрі не затримають, наші поженуть їх аж за Дунай, за Прут. А там уже Румунія.
— Швидше б, — зітхнув Григорій.
— Машина, командире, вантажівка. Одна.
— Бачу. Нам би зараз трішечки везіння. "Майор", пішли на дорогу. Михайле, залишаєшся тут. Стріляєш по тих, що в кузові.
Водій-німець зупинив машину, мало не збивши "майора" передком. Можливо, він навмисне під'їхав так близько, щоб продемонструвати своє ставлення до ненадійних союзників.
— Що треба?! — відчинив дверці німецький фельдфебель. — В кузові на ящиках сиділо ще двоє солдатів, які, щойно машина зупинилася, одразу ж підвелися.
Роздумувати було ніколи. Осначмовчки підскочив до кабіни, шарпонув дверці, схопив автомат, що лежав у фельдфебеля на колінах, і,
відскочивши, вдарив чергою по тих, що, заціпенівши від подиву, все ще стояли в кузові. Із засідки його негайно підтримав Михайло. А майор, уже стояв з пістолетом у руці біля водія.
— З машини! — наказав десантник фельдфебелю.
— Матір божа! — простогнав той і, підвівши руки, повільно, довго намацував приступку, ніби спускався в темний льох. Святослав ухопив його за френч, скинув на землю і підштовхнув до кущів, де на нього вже чатував Михайло.
— До яру, — наказав Оснач, сідаючи поруч з водієм, який сіпався, наче в лихоманці. — До яру, я наказав! — гаркнув він так, що водій аж шарпонувся, ніби його вже прошило кулями. — Григорію, допоможи Михайлові переодягнутися. Твоє пальне підійде для бронетранспортера? — запитав він водія, коли той обережно здолав придорожній ви— ярочок, заганяючи машину за кущі.
— Пальне... бронетранспортера? — пробелькотів водій. — А хто ви, пане унтер-офіцер?
— Російський десантник.
— Діво Маріє! — й собі прошепотів водій. — Хто б міг припустити? Тут, за шістнадцять кілометрів од фронту!
— До фронту шістнадцять кілометрів? Ти знаєш це точно?
— Я ж водій. За сьогодні зробив дві ходки. Снаряди, продукти... Все до Дністра. Ваші готуються форсувати його.
— Ще тільки готуються?.. — розчаровано перепитав Оснач. — Шкода. Цією дорогою ми потрапимо прямо до Дністра?
— Проїдете два хутора, потім руїни якогось заводу, а за три кілометри від них село Карачобану. Якраз на березі ріки. Не вбивайте мене, пане десантнику. Благаю вас!
— Замовкни. Допоможи нашому водієві заправитися. Стефане, заправляйся пальним! — гукнув він по-німецьки, щойно машина спустилася в долину.
— О, як ви здогадалися! — зрадів Стефан.
В цей час із заростей пролунала коротка автоматна черга й одразу ж — болючий крик-стогін. Оснач і німець разом озирнулися і побачили, що звідти вийшов спочатку румунський "майор", а слідом за ним, з оберемком одягу і чобітьми — Михайло. Водій перехрестився і, набожно склавши руки, глянув на небо.
— Не бійся, тебе відпустимо, — заспокоїв його Оснач. — Де твоє відро? Носи пальне. До речі, що в тебе в кузові? Щось їстівне є?
— Ящик шнапсу.
— Про шнапс мовчи, — притишив голос Святослав. — Що ще?
— Два ящики з рибними консервами, кілька ящиків з патронами. Для автоматів.
Поки водії заправляли машину, Оснач розрядив карабін німця і викинув його, потім заліз у кузов. "Скількох мені довелося вбити під час цього десанту! Скільки крові пролито... — подумав він, поглядаючи на тіла гітлерівців. — Дивно, я дивлюся на них зовсім спокійно. Нірани, ні кров, ні маски смерті мене вже не страшать. А ще незадовго до того, як піти до військкомату, щоб записатися добровольцем, я не наважився попрощатися з померлим сусідським хлопцем. Боявся підійти до труни, боявся мертвого. Скільки часу минуло відтоді? Якихось два роки".
— Михайле, ти вже? — запитав він, сидячи на борту. З дороги знову долинало гурчання моторів, але тепер Святослав не звертав на нього уваги. — Допоможи зняти вбитих.
Михайло підбіг, на ходу застьобуючи ремінь та закидаючи за плече автомат.
— Зараз, почекай, відкрию борт. Але могилу копати ніколи. Хтось поховає.
— Так, хтось поховає. Поховати ще є кому, навіть на цій стражденній землі.
Вони зняли обох німців і поклали їх на схил пагорка, накривши обличчя пілотками. Михайло ще й склав їм руки на грудях. Тепер вони вже не були для нього ворогами і він намагався дотриматись звичаю.
— А що з водієм? — підійшов до них "майор". — Теж?
— Я обіцяв відпустити його. І відпущу Залізай у кузов. Шнапс не чіпай, — стиха мовив Григорієві. — Зніми ящик з консервами. І ящик з автоматними патронами. Перенесемо на бронетранспортер. Машину підпалимо.
— Заправили, — нарешті доповів Стефан, скосувавши на во дія — німця, що теж підійшов услід за ним, виструнчився і навіть приклав пальці до пілотки, віддаючи честь.
— Ти просив подарувати тобі життя? — запитав Оснач.
— Так, пане унтер-офіцер. У мене діти, троє маленьких...
— Припини!
— Дивіться, дивіться! — раптом гукнув Караджі. — Він живий.
Один з німців, яких вони вважали вбитими, справді застогнав і навіть спробував підняти голову.
— Не стріляй, — випередив Оснач "майора". — Віднесіть його на пагорб поближче до дороги, — наказав водіям. — Можливо його знайдуть і підлікують. Це вже, як йому судилося. — А коли водії віднесли пораненого і повернулися, звернувся до німця: — Підпали машину, і ти вільний. Іди туди, в степ. Тільки не до дороги, а в степ, зрозумів?
— Мене ж розстріляють за те, що я спалив...
— Хіба будуть свідки? Негайно підпалюй!
— А якщо розстріляють, на одного фріца в цьому краю поменшає, — докинув Михайло. — Ми ще й так милосердні. Занадто милосердні. Того не добий, того відпусти, — пробурчав він, показуючи, що м'якотілість десантника дратує його.
Вся група вже сиділа в бронетранспортері, коли німець облив кабіну і борт машини бензином, підніс запальничку і чимдуж побіг схилом долини у степ. А виїхавши з долини, вони почули, як там розлігся потужний вибух. "Старшина мав рацію: — подумав Оснач, спостерігаючи, як у сутінках над долиною осідає вогняний смерч. — Тут, у тилу, невеличка група десантників за одну добу може завдати ворогам стільки збитків і втрат, скільки на фронті не завжди вдається батальйонові. Шкода, що, висадившись, ми діяли такою великою групою. І почали з нападу на штаб, на колону. Якби ми поділилися на дрібні групки і розійшлися, то ще й досі сіяли паніку на всій території від Дністра до Дунаю. Якщо зумію повернутись, треба буде поговорити про це в штабі полку чи дивізії. Слід розумніше використовувати такі десанти. І частіше висаджувати їх у тилу ворога".
24
Коли Вандевура і Представник 3 Району з'явилися в прийомній директора елеватора, то зрозуміли, що в кабінеті відбувається якась неофіційна нарада. У прозір дверей вони бачили двох дівчат, хлопця та двох літніх чоловіків, що обступили стіл, на якому лежав аркуш ватману.
— Та зрозумійте, нарешті: стара будівля елеватора стоятиме ще двадцять років! — почули вони голос Марії Святешної. — І двадцять років підряд ми стикатимемося з однією й тією ж проблемою: у першому й четвертому відсіках вологість перевищує норму, а дванадцять процентів зерна в третьому зіпріває.
— І завжди винними будуть технологи, — додала друга дівчина, звертаючись до когось, кого Маркіян Маркіянович не міг бачити, — бо вони, бач, "не забезпечують належний режим зберігання!"
— Тому ми з Аркадієм Івановичем і пропонуємо: реконструювати. Але не приміщення — бо то величезні витрати, краще вже будувати новий елеватор, — а тільки систему сушіння та вентиляції.
Зазирнувши до кабінету, Вандевура побачив трохи збоку, біля книжкової шафи, директора і секретаря парткому елеватора. Вони стояли, схрестивши руки на грудях, уважно слухали, проте в розмову поки що не втручалися.
— Гаразд, я згоден: — подав голос і парубійко, — перший проект, якого ми з Марією Василівною подавали, був недосконалим. Але тепер самі бачите, як ми попрацювали над ним.
— Витрати, щоправда, й тут чималі, — знову взяла слово Марія, — але ж вони окупляться.
— Тим паче, що за пшеницю, яку ми все ще експортуємо, доводиться платити золотом.
— Ти ж ба, й вона в патріотках ходить! — стиха пробурчав Вандевура, в'їдливо посміхнувшись до Представника 3 Району. — їй державного золота шкода! Пшеницю експортуємо! Ви той, як представник, ввійдіть першим. Бо в них тут, бачиться, надовго.
Одначе першим увійти не дав, сам ступив на поріг.
— Моє вшануваннячко вам, Дем'яне Валер'яновичу. Моє шану— ваннячко й вам, товаришу секретр парткому. І вам, пробачте, не знаю, як вас... Оце ми тут з товаришем представником з району в важливій справі, то вже даруйте, що вриваємося.
— Слухаю вас, — досить сухо мовив директор, кремезний чолов'яга років сорока п'яти зі статурою культуриста.
— Та ми оце, власне... Товаришеві з району треба поговорити з Марією Василівною Святешною. Моє вам вшануваннячко, Маріє Василівно, моє шануваннячко. Вчора вдома вас товариш з району не застав.
— Дивний візит, — жорстко мовив директор, стенувши плечима, і глянув на секретаря парткому. Той відвів погляд. Він ще пам'ятав, який бій довелося йому витримати з двома комісіями, що працювали за листами Вандевури по тому, як минулого року вони прийняли на роботу технологом Марію Святешну.