Однак льотна таємна мала була так зашифрована, що пілот збився з курсу й попрямував на... Сталінобад, де й здесаніував усі пайки на радість евакуйованим тиловикам – як же возрадуються вони від несподіваного підхарчунку. Але не Гітлер. Отак Василько й знову ні про що не довідався.
– Мудак ти! – лаяв Адольф Алоїзович рейхмаршала авіації Геррінга. – Тобі нічого доручити не можна!
– Так назви ж цих міст дуже схожі, – щосили виправдовувався він (бо таємно мав таку ж проблему – рідного незаконнорожденого сина у радянському місті Ліпецьк).
– Мудак ти, морфініст довбаний! Й годі вже балеринок портить, на сцену глянуть противно – усі розкаряками танцюють. Тьху!
Тривога соталася навіть сюди крізь товстезний бетон рейхканцелярії, перетворюючи нічний відпочинок на кошмар.
– Майн кляйне кнабе, – стогнав він крізь власне скреготання зубів, кусаючи подушку так, що Ева Браун прокидалася, і кожного такого разу їй прокидалася надія:
– Кнабе? Адюньчику, я народжу їх тобі цілу купу, – й заходилася пестити фюрера, хтіла й далі, однак він категорично відкидав її трепетну руку.
"Чи не мулатка-полукровка бува? Занадто азартна для німкені..." – здогади терзали його надто потужно, аби довірити їй своє потомство.
Іще. Не міг він довірити якій сторонній крайню плоть, бо вона була геть відтята. Ева Браун же була надто компанійська й водила дружбу з рейхканцеляристками. А якщо вибовкне про обрізання? Що тоді? Гай-гай, прощавайте тоді усі расові теорії...
Його розривало на частини. Ще б пак – айстро-угорець за національністю, єврей по крові і германець по суті, він ніяк не міг знайти притулок своїй стражденній душі..
Трагедія батька: бути батьком усієї нації, але не бути батьком своєму єдиному синові.
"Кому, кому передати фатерлянд? – мучили нічні примари, він вийшов у туалет і змочив лице холодною водою. – Та ви погляньте лише, погляньте на цих Геббельсів і Гіммлерів – теж мені арійці... Ну, гаразд, от Геббельс – в нього мати українка, ну чому, чому вона не передала йому бодай якусь арійську зовнішню ознаку. Ганьба!".
Тут він подибав в дзеркалі своє відображення, також далеке від арійських ідеалів і вщух.
– Я не можу ризикувати майбутнім Третього Риму, та тьху ти... Третього Рейху. І Четвертого Рейху також, сину, мій сину, де ти тепер? О мій арійський спадкоємцю... – шепотів безсило до струменю води.
Й проциндрив Третій Рейх во ім'я Четвертого...
... Уже бійці й прорвалися були до Волги, уже майже її захопили, коли Гітлер несподівано для всіх віддає наказ:
– Негайно перекинути всі танкові сили звідтам на Курську дугу!
– О, майнер готт! – заволали ті. – Там же стоять в засаді сталеві кліщі їхнього лютого маршала Жукова... Яка логіка?
– Провидіння! – єдино була відповідь.
І що поробиш? Змушені були програти й Сталінград... А пального од передислокацій значно поменшало, про які наступи й прориви можна говорити, коли його ледве на відступ вистачає?
Гітлер од цього дуже страждав, але кому ти тут поясниш правду, що його єдиного синочка тупоголові більшовики раптом взяли й несподівано перевели служити під Курськ?
"Не можу ж я свого Василька кинути там напризволяще без догляду".
Однак весь вермахт думав, що фюрер буде визволяти Курськ від більшовиків, а насправді це він визволяв одного-єдиного сина.
Оці невпинні перекидання армій виснажили їхню потугу, і не лише на паливні та мастильно-змазувальні матеріали, але й морально. Бо жоднісінький зі його солдатів не міг осягнути стратегію вождя.
Ніщо не віщувало поганого, однак Зіна, вийшовши з хати, хутко повернулася назад і взяла до рук фарби й пензля.
– Добре, коли в тебе син художник, – приказувала вона, радіючи, що в домі завжди є свіжі фарби та домальовуючи на надверному козакові Мамаєві яскраво-зелену будьонівку зі сяючо-червоною зіркою.
Звільнена комуністами од фашистів Полтава повільно оживала, до такої міри, що Зіна простувала до агітпункту по нові наглядності, а, головне, по нові орденські виплати, нагородні книжки, яких син Василь присилав матері з усіх фронтів. Скромно зайшла і привітно сіла в куток, їй, матері-фронтовичці першій подали стоса агіт-посібників, й перше, що вона там побачила: це була зблизька чимала карикатура Кукриніксів на портрет Гітлера.
Зіна прикипіла зіницями.
– Що з Вами? – лагідно питали агіт-просвітники.
– Це, це, так це ж, – тицяла вона пальцем в портрет і всі навколо бачили, як нестара ще жінка хутко вкривається сивиною, бо там хоч і карикатура, але саме тому художники вправно і яскравіше відтворили особливості обличчя. – Так це ж він, – непорушна правда знову й зноу заціплювала їй вуста, знову і знову упізнавала вона, й від навколишніх розпитувань її врятувала глибока непритомність. Мало ж того, що її рідний тато поліг десь безіменно за махновську ідею, так оце ще й виявилося, що Василько – невідь чий син! Тобто відь чий.
– Вибираймося звідсіля, доки не пізно, як фахівець вам раджу, – благав фюрера особисто фон Гудеріан, – на біса нам цей дикий народ і їхні дикі землі? Ми вже об них всі танкові гусениці постирали.
– Треба стерти їхню пам'ять, – була несподівана відповідь.
– Пам'ять? У гусениць? – не збагнув той.
– Ні. Пам'ять у слов'ян.
– Набіса нам їхня пам'ять? – не втямив танковий маршал.
– Бо вся наша Германія стоїть на слов'янських землях – "Аненербе" це розкопало. Уявляєш? Археологія знаходить лише давньослов'янські артефакти, жах. До такої міри, що навіть сама назва "Берлін" – слов'янська, га? "Аненербе" мало довести зворотнє, але навіть не додумалося хоча би якогось предмета германського підкинути в свої розкопки. І що тепер? Лише завоювавши всі їхні землі, ми зможемо стерти геть їхню історичну науку, а дати їм іншу.
– Як? – танкіст не дуже тямився на гуманітарних тонкощах.
– Для початку запровадимо їм другу державну мову. А потім заберемо їхню. А потім все інше заберемо.
Така перспектива виявилася завеликою навіть для підкорювача тотальних просторів, Гудеріан спітнів. Він би геть вдичів, коли б довідався іншу історичну правду – а саме про хлопчика Васю.
Й тому Гітлер про всяк випадок понизив рейхсмаршала у військовім званні.
Працівники ЗАГСу ніяковіли від величі моменту – ще б пак, не кожен день доводиться розписувати фюрера нації з його споконвічною нареченою.
Після скромних урочистостей присутні розійшлися, багатозначно зиркаючи на альков. Однак молодята не поспішали, хоч знадвору вже було чути радісне тупотіння і такі ж вигуки більшовиків, деякий час Адольф і Ева дослухалися, доки він не витиснув з себе:
– Їх хабе кіндер, – що в перекладі з рідної айстро-угорської мови означало "я маю дитину".
Жінка спалахнула:
– Знайшов час, коли сказати. Де та дитина?
– В СРСР, – болісно прошепотів він.
Ева Браун рвучко підвелася, бо вся історична правда вмить постала перед нею. Хутко подерла на клапті шлюбне свідоцтво й жбурнула ув очі нелюбові. Пішла в сусідню кімнату й застрелилася.
Адольф же довго сидів за своїм велетенським рейхканцелярським столом і збовтував перед очима каламутну ампулку ціаніду.
– Ех, Зінько, Зінько, – гірко зітхнув і тяжко надкусив.
Однак спогади про рідну Полтаву й місцеву красуню були такі потужні, що отрута не подіяла. Тоді він розжував геть капсулу – аніякого результату.
– Казли, – подумав він про гестапо, яке навіть путньої отрути виготовити не змогли, однак потім його думки потроху навернулися на власну велич і силу духу, перед яким безсилий навіть ціаністий калій. – Та тьху ти.
Він виплюнув скло на підлогу, вірний його пес арійської породи Норд кинувся туди, лизнув і вмить вивернувся лапами догори – остання агонія і вірного побратима не стало. і
Гітлер довго дивився на чотириногого, потім важко встав. Згорблений, почовгав до сусіднього покою, взяв з неживих пальців Еви Браун "браунінга" і глибоко вставив в рот.
– Василечку! – ще встигнув викрикнути він, болісний цей зойк злився з пострілом, й довго відлунювався підземними коридорами та бункерами рейхканцелярії.
... Василь Адольфович Сергійчук про всяк випадок виправ свого ще довоєнного костюма, а мама Зіна старанно випрасувала його, адже це в перший раз його викликали туди. Він ішов й іноді радів, що місто встає з руїн, ось наприклад добряча будівля обкому компартії – ич як вимурована. Помилувавшись, він обережно прочинив двері, віддав повістку й потроху зайшов.
Комісія засідала надто поважна, таких дебелих облич Василь давно не бачив. Вони довго перевіряли папери, особливо про нагородження оного "Заслуженим металістом Полтавської області", тут всі напружили шепіт, чи часом із депо вже кого не нагороджували? Доки добряча секретарка не повідомила, що Василь Адольфович особисто намалював усі наочності у сусідньому фойє.
– То ви виходить, ще й художник?
– Самоук, – зашарівся той.
– А от скажіть, – мовив один гіпертонічного кольору, – а що це у вас за прізвище таке – Адольфович?
– Батько мій одего із поволжських німців, – тихо видавив чоловік те, про що довідався од матері.
– Яких ще таких поволжських німців? – настовбурчився той. – А може ви, пробачте, із яких єврейських кровей?
Василя як підкинуло:
– Я?! – обурився той. – Я із інших поволжських, що я одего од звонка до звонка провів лічно всю війну на Волзі! От яких я кровей, многократно мною й пролитих – із Сталінграда!
Й він гордо випнув на грудях орден "За оборону Сталінграда" так, що президія знітилася, бо в неї ні в кого такого не було.
– Ну то почепіть поруч з вашим орденом ще одного, – голова президії пленуму урочисто посміхнувся і вправно чиркнув пером по паперах, – вітаю вас з врученням "Ордена перехідного прапора соціалістичної Праці"!
І хотів вже потиснути руку, коли раптом перепитав:
– А чого це у вас такі куці вусики під носом? – тягнув він паузу. – Я би порадив вам зголити їх, Адольфовичу.
– Вуса такі само, як у комдива товариша Ворошилова, – ображено прошепотів чоловік.
– І чолочка така в нього? – кивнув він на клиноподібний чубчик Василя. – Як по-дружньому, то я би порадив одстригти і це.
Чоловік згідно закивав і поспіхом потиснув протягнуту долоню, а потім вкривався потом, доки йому на відлоги чіпляли високу відзнаку.
Спускався точеними малахітовими сходами без поспіху, бо його мучила думка:
"Одего Сталін після Великої Перемоги взяв і скасував ураз усі орденські виплати героям, а от за новий Орден – чи скасує, чи ні?" – тривожно зиркав на яскравий лацкан.