Коли б ти був чужий мені, я б тебе пустив у розхід, а так, прошу тебе, іди, втікай. Іди на захід, за два-три дні дійдеш до Галичини. Там ніяк не впорається недолуге командування з поляками, там ти ще потрібний. Поляки і досі тримають Львів. Іди! А по дорозі подумай, хто ти і з ким твоя дорога. Подумай добре. Можливо, що станеш явним ворогом, мстячи мені за те, що побував у моїх руках, а через мене і всій ідеї, і війську, в якому я служу, і партії. Твоя справа. Тоді ти ніщо, тоді тебе не шкода. А можливо, й ти, одумавшись, перейдеш на наш бік свідомо, добровільно, переконано. Коли це буде так, ми приймемо тебе, як брата. Іди!
Микола встав.
— Що ж, коли не можна інакше — піду... За мною не поженуться?
— Ні, обіцяю тобі. Гроші маєш які на дорогу?
— Маю.
— Не відібрали в тебе?
— Ні.
— Тут люди хороші, робітники цього заводу, Іди! Микола вийшов надвір. Було вже цілком темно. —
В бараку тихо гомоніли полонені, його учорашня сотня. Крізь вікна падало на подвір'я тьмяне світло самітної лампочки. Під самим бараком лежали густі тіні.
7
Іван Дума мав повну рацію, коли говорив про недолуге командування галицької армії. Вже п'ятий місяць війська облягали Львів, а взяти його не наважувались. Мало того, облога велась так, що були вільні проходи в місто із сусідніх сіл, і польське населення носило нровіанти обложеному польському війську. На чолі армії стояв нерішучий і бездарний полководець, отаман Павленко. Він не знав Галичини, не знав українсько-польських стосунків у Галичині в мирний час, для нього, як і для Петлюри, страшні були не поляки, а більшовики. Не ризикуючи відкрито йти на зближення з поляками, щоб не наразитись на сильний протест з боку армії, бо це особисто для нього могло закінчитись дуже сумно, він просто саботував здобуття Львова. Допомагав йому в саботажі його офіціальний помічник, полковник Мишковський, якого всі підозрівали у великих симпатіях до Польщі і його самого вважали поляком і зрадником, а тим не менше тримали на такому високому посту з якихось незрозумілих причин. Може, тут була явна зрада, а може, тільки косність і злочинна байдужість, гірша від зради. Про це, може, скаже колись історія.
На початку березня 1919 року у Львові, у ворожому стані, стався великий вибух воєнних снарядів. Хтось підпалив склад, і від вибухів здригалась земля, мов від тисячі громів, а чорні дими застеляли небо. У місті зчинилась паніка. Львів можна було взяти одним куренем, але Павленко не скористався з цієї нагоди, яку сама доля підсувала. Недарма поляки кричали з окопів, що для Павленка вони готують найвищий орден за таке прекрасне ведення війни.
Про ці події Микола не мав найменшого поняття,— від війська все це приховували. Але те, що він дістав змогу повернутися до Галичини, дарма що такою ціною, наповнювало його душу радістю. Одначе до Галичини було ще далеко. За плечима стояли партизани на чолі з Іваном Думою...
Іван Дума! Микола не може опам'ятатись від цієї просто дивовижної зустрічі. Хто міг коли подумати, що доля зіткне його з ним у такій надзвичайній, несподіваній і дуже неприємній ситуації. Микола здригається на саму згадку про неї. Адже про зустріч і те, що привело до цієї зустрічі, знатиме увесь світ. Адже Дума розповість колись про неї і про свою великодушність, вістка дійде до батьків, до Довгого, Могильниці, Острівця, Теребовлі... Хіба що не верне...
Думка про товариша дитячих забав не покидає ні на хвилину. Думати заважає бездоріжжя, по якому він іде і не може ніяк натрапити на дорогу, але він уперто думає про нього.
"Чом він говорив так грубо? — вдесяте питає себе.— Міг же прийняти мене сердечніше, роз'яснити, що я помиляюсь. Міг зробити це теплим словом, розкрити своє серце, і я пішов би за ним і, може, полюбив би ту ідею, за яку він воює. Може, вона сильніша за ідею самостійності? Адже за його ідею, за Радянську Україну борються українські робітники і селяни, що роззброїли його і сотню, за неї і той дядько, що накликав партизан, а він, певне, не один... Микола, нарешті, вийшов на дорогу і побіг з усіх сил, оглядаючись щораз. Але за ним ніхто не гнався, і далі він пішов уже звичайною ходою, не забуваючи, що по дорозі йти небезпечно. Самітна людина в такий пізній час мусила 6 звернути на себе увагу.
Коли минув перший страх і очі звикли до темряви, він побачив праворуч від себе наче чорну стіну, що тягнулась паралельно дороги, якою він ішов. Вирішив, що це ліс, і подався туди. Це був справді ліс. Заходити в нього не наважився, бо міг повибивати очі об галуззя кущів, що, напевно, росли здовж узлісся; отже, пішов вздовж лісу, прямуючи на захід, який відчував інстинктивно.
Дорога була важка; траплялись шматки дороги твердіші, це, певне, були торішні стерні, не зорані на зиму, а то й ріллі і озимі поля, по яких ходити було дуже важко, бо до чобіт налипали цілі груди землі; але він ішов і йшов.
Незабаром ліс скінчився, і він опинився на твердій дорозі, яку швидше намацав ногами, ніж знайшов, і подався по ній. Іти стало легше, проте втома відчувалась велика, кожушок видавався неймовірно важким, все тіло було вкрите потом, по обличчі він тік струмочка-, ми. Темрява поволі рідшала. Микола почав розрізняти вже бур'яни придорожні і саму дорогу. Розвиднялось. Став, витер з лиця піт, оглянувся. Позаду понуро чорнів ліс, а праворуч від лісу, в тому місці, звідки він втік, сірів уже край неба. Там був схід, значить, він ішов правильно. Це додало енергії, і він жвавіше попрямував уперед. Тепер він міг уже спокійно подумати над тим, що трапилось. Думок про Івана ніяк не може позбутись, але тепер вони лагідніші, тепліші. Пригадалася остання зима перед революцією, коли Іван приходив на лісничівку. Він тоді вже ставив такі питання, на які Микола і зараз відповісти не може. Іван давно знає, з ким іти, і йде, упевнено йде до мети. Миколу беруть завидки і досада. Справді-бо, з ким же йти? З поляками, чи з Петлюрою, чи з більшовиками?
"З поляками зараз не може бути спільної дороги,— думає він,— 3 Петлюрою? З того часу, як він пізнав Петлюру особисто, бачив його армію і порядки в ній,— теж ні. Отже, з червоними?.."
— А галицька держава?! — майже вголос кричить він.— Може, вдасться вибороти її?
Серед таких думок не помітив, як розвиднілось, і побачив удалині село. Спершу подумав, чи не обійти село полями, але зразу залишив цю думку, бо був дуже втомлений, голодний і, нарешті, не спав уже другу ніч. А в такому стані далі йти було неможливо. Незабаром він стукав уже в двері першої хати, у якій світилось, а з димаря йшов угору дим. У хаті застав стару жінку,— сиділа біля печі і чистила картоплю. У великій печі горів хмиз, і вогонь освітлював кімнату.
На привітання Миколи жінка підвела голову, глянула на гостя і не відповіла. Микола став, збентежений, не знаючи, що робити; подумав, що, може, господиня німа, але вона заговорила.
— Хто ти такий? — спитала, закінчивши оббирати картоплю і встаючи зі стільця.
Микола сказав, що військовополонений, що під кінець війни потрапив у полон і тепер вертає додому, за Збруч, до Галичини.
Жінка пильно глянула на гостя.
— Ти австріяк? — спитала, недовірливо оглядаючи його з голови до ніг.
— Ні, тіточко, я українець, як і ви, живу зараз за Збручем.
— Австріяки вбили мого чоловіка,— сказала жінка, не слухаючи гостя.
— Австрії нема більше, її розбили і поділили поміж себе різні держави,— поспішив сказати Микола.
— Але мого чоловіка мені не вернуть,— зітхнула жінка, зайнята своєю думкою.
Микола замовк, не знаючи, що говорити. Його становище ускладнялось, і він уже вирішив було піти геть з цієї хати, коли жінка заговорила знов. Вона спитала, чого він від неї хоче.
— Хочу спочити, поїсти, за все заплачу і піду далі.
— Маму ще маєш? — спитала несподівано жінка.
— Маю ще, слава богу, і батька маю, і брата, і сестру.
— Селяни чи, може, з панів?
— Селяни,—збрехав Микола.
— Сідай, відпочивай, звариться картопля — поснідаєш,— уже іншим, лагідним тоном сказала жінка.
За сніданком Микола довідався, що господиня має дочку замужем у цьому селі і сина в Червоній Армії, у кавалерії Будьонного.
— Далеко звідси воює ваш син? — спитав Микола.
— Не знаю, де зараз, а був на Кубані. Господиня розповіла, що недалеко від їхнього села,
на цукроварні, робітники повстали проти Петлюри, що зброю дістали від Боженка, колишнього робітника, який зараз командує полком.
Жінка ця знала всі найважливіші події, і симпатії її були явно на боці червоних. Микола поступово дізнався, що в найближчих селах, куди йому доведеться проходити, ніяких військ нема і що аж недалеко від колишньої австрійської границі трапляються петлюрівські частини.
— На яке село мені йти, тітонько, щоб швидше добитись додому? — спитав прямо Микола.
Жінка подумала.
— Мабуть, на Нову Ушицю треба тобі, сину. Від Сніткова до Нової Ушиці буде верстов двадцять п'ять, може, й з гаком, але невеликим.
Микола дізнався, що село, у якому він зараз, називається Снітків.
— Дорога туди добра?
— Вийдеш на шлях, а там шляхом і підеш.
Микола вирішив дочекатись вечора. За день він відпочив у теплій хаті, а як почало надворі смеркати, вирушив у дорогу.
До Нової Ушиці прийшов удосвіта. Як і в попередньому селі, зупинився відпочити у крайній хаті. Тут застав господаря і господиню, не старих ще і заможних людей. Настрої у господаря були інакші, ніж у господині в Сніткові. Він був на боці Центральної ради. Довідавшись, хто такий Микола, а Микола сказав про себе те саме, що говорив жінці на останньому постої, він дав йому найточніші відомості про події останніх днів і про розташування військ в найближчих селах.
— До Смотрича не буде ніяких військ, хіба б випадково загналась яка кавалерійська частина або тачанка Махна,— говорив він.— А в Смотричі ви вже можете застати петлюрівські війська.
Не чекаючи, поки смеркне, Микола рушив зразу по обіді в дорогу. До Миньковець прийшов уже вночі. Перші дві хати край села видались чомусь дуже непривітними. Вирішив попроситись у ту хату, де побачить господаря або господиню на подвір'ї.
Надворі було вже цілком темно, в хатах обабіч дороги світилось світло і скупо виливалось крізь шибки назовні; людей не було видно, можливо, вечеряли або й готувались спати; котра могла бути година, Микола не знав, бо годинника в нього забрали; орієнтуватись по зорях умів, але небо було вкрите хмарами.