Нарешті почулася відповідь при контакті з багатовіковим дубом:
— Те, про що ти питаєш, корінь нашої сім’ї. Хто ж оголює корінь? І що станеться після цього?
Дівчина розгублено запитала:
— Як же сягнути мені ясності й глибини у дружбі з рослинами? Хто допоможе?
— Ти сама даєш відповідь, — мовив дуб. — Ясністю дружби, глибиною почуття. Дивні ви, люди. Промовляєте слова, ніби уві сні. Шукаєте річ, котру тримаєте в руках. Той, кого ти назвала Людиною-Квіткою, зумів увійти в нашу спільноту. Чому б тобі не повторити цей крок? Він знає те, про що ти питаєш. Матиме право — скаже тобі. Зустрінься з ним…
— А як?
— Стежка в тобі. Ти вже чула про це…
Гейя почала палко кликати Фітогомо. Рвала серце надією, посилала думку понад віками, ткала містки спільності, любові, спорідненості. "Де ти, таємничий, легендарний, казковий друже? Мрія ти чи реальність? Як розбудити час, що розділив наші епохи?"
Психополе вібрувало тривогою, в душі вирували потоки фраз, голосів, думок людей, тварин, далеких сві-тів, проте весь цей калейдоскоп сплітався у невиразне, неозначене полотно. Голос Людини-Квітки не виокрем-лювався з ріки буття, не відгукувався на її поклик.
У ці дні блискавицею різонула по серцю вість про трагедію з Раданом. До її криївки на луках прибігли товариші з Трипільської школи і повідомили, що учитель в психоколапсі, що він досліджував проблему ПСІЛ-мандрів у часі, що ототожнювався з образом Джордано і не зумів своєчасно вернутися назад. Лікарі в розпачі, життя учителя на волосинці.
— Де він? — запитала дівчина, відчуваючи, як незримий струмінь енергії потрясає все тіло.
— У Верхньодніпровському пси-центрі.
Гейя мовчки зібралася, покинула свій курінь і того ж вечора була біля нього. Вона збагнула серцем єди-не, невідкладне рішення. Бути з ним на цій смертельній межі. Бо без нього світ стане пустелею…
***
Перше пробудження Радана було шоком, ударом для Гейї. Він не впізнав учениці. І не лише її, а й довко-лишнього світу. Запитав про день, про вік, про назву планети, де він опинився. Ніби прибулець з іншого світу. Навіть тіні Раданової не залишилося в свідомості тієї істоти, котра вернулася в двадцять перший вік після не-безпечного експерименту .
Тяжко. Невимовно болісно. Реальність насміхається над нами. Пишаємося знанням глибин матерії, Кос-мосу, генетичних структур, а безсилі перед загадкою свідомості, що складає підвалину особи. Віками змагалися за форму, за тіло, ігноруючи основне— невидиму сутність буття.
Приходив головний лікар пси-центру Боривітер, з ним ще кілька незнайомих фахівців. Переглядали за-писи діагностичних комплексів, спостерігали за динамічним відображенням фізіопсихомоделі організму Радана на екрані. Прислали для Гейї зміну — біляву мініатюрну дівчинку — сестру милосердя. Вона чергувала по дві–три години, решту часу Гейя забирала собі.
Минуло три доби.
Хворий не виходив з колапсу. Серце, дихання, динаміка решти внутрішніх органів поверталася до норми.
Надвечір Гейю викликав до екрана Інформу Крон. Стримано привітався, пильно глянув у дівочі зіниці.
— Мені Боривітер про все сказав. Ти прекрасно вчинила, що поспішила сюди.
— Не треба про те, — спалахнула дівчина. — Краще говорити про нього…
— Добре, Гейє, — похвалив Крон. — Давай про нього. Які новини?
— Свідомість не повертається. Організм одужує.
— Очікуй. Як тільки він отямиться, починай діяти. Тобі Боривітер все оповів?
— Так. Але я не збагну одного…
— Що саме?
— Психогенокомплекси кожної нормальної людини зберігаються у Світовому Інформатора! При неспо-діваній смерті індивіда ми відтворюємо його. Чому ж…
— Чому не відтворюємо Радана? — підхопив Крон. Потерши долонею щоку, заперечливо похитав голо-вою. — Це неприпустимо. Річ у тім, що є, хай і незначний, відсоток ймовірності, що тонка структура Раданової свідомості не буде відтворена. Якби йшлося про спортсмена, садівника, техніка…
— Ви гадаєте, що вищі поверхи свідомості не записані в Інфор-мблоці індивіда? — здивувалася Гейя.
— Є підозра, що їх навіть неможливо записати, — зітхнув Крон.
— Чому? Хіба інформація не універсальна?
— Далеко не так. Уже віки тому дослідники визначили, що є розум лабіринтний, а є розум-блискавиця. Є інтелект, а є інтуїція.
— Це ми вчили, — кивнула Гейя.
— Отож. Лабіринтний розум, сформований буденною реальністю, піддається запису. Розум-блискавиця невловимий, немов жар-птиця з казок. Скоріше всього, вій належить вищим рівням ноосфери, а не особі, і діє лише тоді, коли індивід свідомо контактує з ним. Якби в нас був прямий контакт з ноосферою…
— Розумію, розумію, — засмутилася дівчина. — Отже, треба чекати.
— Не лише чекати, — м’яко зауважив Крон, лагідно всміхнувшись їй. — Кликати його, благати… готу-ватися до зустрічі з ним…
Щока дівчини запаленіла. Вона вдячно глянула на знаменитого вченого, який схвально сказав:
— Знаю, ти зробиш все. Даю тобі всі повноваження. Найвище повноваження — твоя любов. Навчай Ра-дана заново, ніби перед тобою істота іншого світу, відтворюй для нього весь плин світоконструювання сучасно-сті. Втямила?
— Якось незручно… говорити Раданові т є, що він давно знав, чому він навчав нас…
— Радана нема! — суворо заперечив Крон. — Пам’ятай про це. Є лише оболонка Раданова і психоідея Джордано Бруно. Від того й того — лише пунктири. Психосуть учителя в глибокому колапсі, на поверхні сві-домості лише той шар ноосфери, що замкнув колапс. Цей шар треба наситити інформацією, характерною для Радана. Тоді подібне прагнутиме до подібного, до ототожнення… Це єдина можливість розімкнути психолабі-ринт. Будь-який ризик щодо Радана неприпустимий. Ти знаєш чому?
— Боривітер казав. Проблема втечі дітей…
— Так. Радан має очолити цей напрямок. Готується Світовий Форум. Без нього все ускладниться… Пам’ятай, Гейє, що від тебе залежить дуже багато. Перед тобою стіна, про яку ми нічого не знаємо. І треба зна-ти, чи так ми стукаємо в ту стіну, чи почує нас Радан, замурований в лабіринті?
Спантеличена дівчина мовчала. Крон все ще зволікав вимикати зв’язок. Тяжко зітхнувши, втомлено, по-батьківському промовив:
— Треба приборкувати гординю, дівчинко моя. Ми неуки щодо зв’язку між віками, поколіннями. Є лише декларації, психомоделі філософів, романтиків, соціологів, футурологів. Є лише гіпотези… А місток… живий місток для душ — відсутній. Смерть обриває будь-який смисл естафети. Доки нема монолітної свідомості Ціль-ної Особи, котра б об’єднала різні покоління й віки, нема й розумного сенсу… і вектора поступу… Можливо, саме поєднання психостанів різноісторичних осіб у одній людині — шлях до такої єдності? Хто скаже?.. Я ін-коли замислююся над тим, що божевілля, яке ми вважаємо патологією, — є катастрофічна спроба єства ступити на шлях всеохоплення… спроба, що ніколи не завершувалася успіхом… — Крон помовчав і задумливо додав: — А може, й завершувалася… Та світ не розумів цього. Нищив таких одинаків, як хворих, або обожнював, тво-рив їхнім ім’ям культи, або спалював на вогнищах інквізиції, розпинав на хрестах… — Вчений засміявся, мах-нув рукою, ніби обрубуючи нитку розмови. — Розбазікався. Вибачай. Отже, я не прощаюся. Чекаю добрих віс-тей щохвилини… щомиті…
***
Гейя задрімала, зморена багатодобовим чергуванням. Крізь сон відчула, що хворий заворушився. Сторо-жко розплющила очі.
За широкими вікнами палати спалахували блискавиці, з Лівобережжя котилася гроза, відлуння громів розсипалося в ущелинах дніпровських круч, понад широким плесом ріки. В ніжно-зеленому сяйві стін вирізь-билася постать учителя, він зводився на ліжку, спантеличено оглядаючись. Завмер, прислухаючись до гримля-чої стихії.
Дівчина підхопилася з крісла, ступила крок до нього. Радан завважив її, лагідно кивнув.
— А… Це знову ти, ласкава дівчинко?
— Я, Радане. Твоя вірна учениця Гейя…
— Гейя, Гея… Наша велика Мати… Так ти казала, що це Гея? Мені не примарилося?
— Так, учителю.
— І минуло майже півтисячі літ. Як же я тут опинився? Такий немислимий прорив… Я гадав, що смерть у ту страшну епоху… дасть мені право й силу… полинути до інших світів, до мудрих братів біля далеких зі-рок… А ти кажеш… Гея…
— Я поясню, Радане… Я все тобі оповім…
— Для мене все довкола незнайоме. Цілком чужа планета…
Гейя взяла його схудлу руку в свою гарячу долоню, погладила пальці.
— Кожне дитя народжується на незнайомій планеті, приходячи з таємниці… Хіба не так, учителю? А по-тім… вона стає своєю…
— Дивно сказано, — вражено глянув на неї Радан, ніби вслухаючись у зміст промовленої фрази. — І прекрасно. Велика правда… Кожній дитині належить не лише пізнати… а й полюбити цілий Всесвіт… щоб можливо було жити в ньому…
Гейя схвально закивала, заворожена глибокодумністю його афоризму.
— Ти мимохіть сказав дивну, істинну мисль. Полюбити, пізнати Всесвіт… щоб жити в ньому. Вічно жити можна лише там і тоді, коли світ пізнаний і… полюблений. Тоді смерть — реакція ненависті. Людина не встигає полюбити й пізнати. її геть викидає з світу несумісність…
— Я це відчув тоді, — гірко прошепотів Радан, глянувши пильно в її очі, — коли вони… коли мене…
— Заспокойся, учителю. — Дівчина обняла його за плечі. — Та пора давно минула. Тепер — все інак-ше…
— Інакше? — з притиском запитав Радан. — Ти гадаєш, що час кудись пропадає? Щезає? Ось вона тут… моя палаюча мить…
— Учителю, — рішуче скрикнула Гейя, відсторонюючись від нього. — Ось глянь сюди, глянь на себе… — Кинувшись до стіни, вона ввімкнула посилене світло, потім відслонила штору, за якою холодним оком за-блищало дзеркало. Він ступив, похитуючись, кілька кроків, побачив своє відображення. Здивувався. — Ну, тепер ти розумієш?
— Що я мушу зрозуміти, дівчинко?
— Що Джордано й ти — різні особи. Джордано був невисокого зросту, чорноокий, чорноволосий…
— Коли мене вели до вогнища… я вже був сивий…
— Але порівняй, Радане… Ти високий, плечистий, ясноокий. Тобі лише сорок років… Як же це може бу-ти?
Він, тримаючись за стіни, повернувся до ліжка, втомлено ліг. Гейя поправила подушку, потім знову при-гасила світло. Після довгого мовчання учитель запитав:
— Рим ще є?
— Є, Радане, — усміхнулася ласкаво дівчина. — Рим же вічне місто. Таким і буде… як архітектурний заповідник…
— А інквізиція? — напружено зсунув брови учитель, ніби прислухався до тих зловіщих слів.
— Інквізиція — анахронізм, — знизала плечима Гейя.