рій тайзі. Багаті були ми кожен своєю працею, творчістю, мріями, думками. Тепер ми маємо тільки зброю — знаряддя смерті в руках та душі, налиті пекучою зненавистю. Для людини це так мало! Он у нього, в Заградотрядника, я знаю, бритва в протигазній сумці. Він хотів нею зарізатись, коли стало відомо, що нас оточили, а тепер готовий без вагань черкнути нею горло першому-ліпшому ворожому вартовому, що стрінеться нам на путі.
Вчора один від нас відстав. Навмисне відстав, приховався. Коли ми спали, він одповз від нашого гурту і заліг у соняшниках, ждучи, поки ми підемо. Але, перш ніж рушити далі, ми його розшукали. Саме загрібав у землю документи. Глянули: нема вже в нього зірочки на пілотці. Ще годину тому була, а зараз нема, тільки невилиняла цяточка на тому місці. І ніби погасла без тієї зірки пілотка, погас він сам. В кишеню до нього — там листівка, пожовкла, вилиняла, потай підібрана десь у степу. Раssіегschеіn. Перепустка в інший світ, не наш; перепустка до таборів, до кошар, до безправ'я, до палиць наглядачів. І стали його топтати. Потім, підвівшись, стоячи навколішках перед нами, викачаний у пилюці, він просив пощади від нашого оточенського суду, жалюгідно канючив життя, не бачачи, як Заградотрядник за спиною в нього вже висмикнув бритву з протигазної сумки, а ми всі дивимось зрадникові нижче підборіддя, наші відчужені погляди там, де адамове яблуко.
Ми пішли далі, а він лишився в соняшниках, на бенкет воронню.
Такі ми стали. І за це найстрашніший, непримиренний наш рахунок тобі, Гітлер, тобі, війна!
Знаємо, що є десь люди, які живуть поза досягом кулі. І можуть ніч спати. І можуть вільно напитись води.
Безводдя — ось чим катує нас степ. Коли випадає перед світом роса, ми, попадавши, по-собачому злизуємо її язиками з трави. Але скупо й роса випадає. Якби тільки напитись! Хоч раз якби погамувати спрагу! Ми згадуємо повні води Дніпра, ми і вві сні припадаємо до них спраглими, потрісканими губами. Якось уночі у темряві щось забіліло перед нами у видолинку — озеречко степове, плесо чи заплесок якийсь? Як ошаленілі, кинулись ми до нього. Забувши про обережність, гупаєм чобітьми на весь степ і біжимо, біжимо... Аж ось і воно, озерце! Ждали, що захлюпає водою, а воно дзвінко загупало у нас під ногами: біле, тверде! Солончак!
Шелестить трава під ногами, шелестять язики в пересохлих наших ротах.
Важко передати всю силу нашого устремління вперед, жагу вирватись із оточення. Вся сила, енергія вся — на прорив. Вперед, вперед! Тільки б вирватись! Тільки б пробитись! За всяку ціну! Будь-що!
В путі зустрічаєм зорю світанкову, але вона не радує нас: перед нею, перед світлом її, як нічні створіння, мусимо ховатись, щоб ждати знову темноти.
Вдень нас не видно. Вдень ми як звірина степова. Відлежуємося по бур'янах, по колючих лісосмугах та соняшниках, спимо, обливаючись потом, бо сонце палить згори на нас і вітер не проб'ється до нас у гущавінь. Прокинувшись, бачимо небо над собою і в ньому деколи орлів.
Не знаємо, хто зостанеться з нас живий. Може, всі порохом станемо, вітром, травою... Може, оті орли вип'ють з нас очі в степах. Але, здається, й травою ставши, почуємо радість, коли все це скінчиться і розтрощеними фашистськими танками та гарматами завалюватимуть відроджені печі "Запоріжсталі".
Чи звідси ти чуєш, Таню, мене? Може, справді існує в природі якийсь таємничий магнетизм, якісь недосліджені струми, імпульси, що передають людські думки від мозку до мозку — на відстань.
"Пиши хоч у думках..." Про це ти просила, коли востаннє ми бачились у чугуївськім таборі, і ось я посилаю тепер тобі ці ненаписані листи, ці думки свої, що не проходитимуть через жодну польову пошту.
Зараз ти від мене на відстані зірки, і хай душа вільно говорить до тебе, як до зірки, далекої, недосяжної. Таня Криворучко — називатиметься ця зірка моя.
Як часто я стримував у собі свої почуття, аскетично скупим був на ласки, соромився говорити тобі ніжні слова, щоб не здаватися сентиментальним. Зараз я даю собі волю, даю волю всьому тому, що клекоче в моєму серці, — хай воно говорить само. Зараз звідси я ще дужче люблю тебе, хоч думав, що дужче — не можна. Руки твої люблю, що мене обіймали, очі, що так сонячне до мене сміялись. Примхи твої, й легковажність, і ревнощі — все люблю. Коли ще на Київщині, в першім випробуванні, підвівшись живим з-під шквального мінометного вогню, побачив під хатою дивом уцілілу серед чорного виру війни високу рожу, розпалахкотілу на сонці, ти мені уявилась, як вона, — вся в красі, в шепоті, в замріяному устремлінні вгору кудись.
Ти мені найдорожча людина на світі, але, страшно подумати, іноді мені надходить таке на душу, щоб тебе не було, щоб зник у мені твій суджений, людина, якої ти ждеш, а щоб зостався тільки боєць, що може собою не дорожити, солдат, що несе в душі тільки ненависть. Без близьких, без рідних, один у світі, як багнет. Без любові, може, легше було б нам воювати і вмирати в бою? Але це хвилинне, цьому не вір. Любов якраз і дає нам силу, здатність переносити все.
Біля мене лежить Духнович. З усього студбату біля мене він зостався один. Ти не впізнала б тепер його, нашого Мирона. Заріс рудим, у вухах земля, з протигазної сумки стирчить ручка гранати й сирий качан кукурудзи. Ті, що не забракували його в райкомі, можуть не червоніти за нього: він став солдатом. В боях на Дніпрі і пізніше, уже по цей бік, в степовій Україні, я бачив його безстрашність, байдужу якусь, ніби фатальну, але безстрашність. Неймовірно швидко війна перековує людину на свій лад. Ще "Іліада" бриніла нам у вухах, а ми вже були готові вбивати. Уяви собі, той самий Духнович, що в університеті так і не навчився ні ходити як слід по азимуту, ні стріляти до ладу, тепер навчивсь убивати. Я бачив, як він робив це, а потім зізнався мені:
— Розумієш, Богдане, чимдалі почуваю все більшу потребу вбити, вбити собі подібного, якого-небудь співплемінника Шіллера, Гете. Іноді маю просто непереборне бажання випустити з нього дух. Чим це пояснити?
Як давно ми вже воюємо! Як зістарила кожного з нас війна! Вже ніби не місяці а роки, десятиліття одділяють нас від студентських аудиторій, від бібліотек, гуртожитків, від сонця студентської юності... Йдучи по степу оточенському, десь в далечі недосяжній бачимо рідний університет, і залізобетонний хмарочос Держпрому, і ті заповітні райкомівські двері, крізь які ми вийшли в цей буремний, розвирований світ. Прийдуть після нас інші покоління, буде в них інше життя, інші звичаї, і буде їхнє життя, напевне, легшим, ніж наше, але чи зазнають в нових умовах вони нашого горіння, чи переживуть те почуття, з яким ми покидали райком! Звідси, з рівнин скіфського степу, гігантська будова Держпрому для нас як маяк. Оті хмарочоси новітньої індустрійної України в каскадах бетону і скла, вони й тут весь час живуть для нас десь за небосхилом, ваблять, і кличуть, і мають для нас значення символічне.
Пора, однак, збиратися в путь. Встаємо. Заспані. Злі. Їмо гречку, суху, солону, — гречаний концентрат. Коли нас було розгромлено і ми ще блукали в степовому байраці серед розтрощених дивізійних обозів, ми на кожному кроці натикалися на розшматоване, розстріляне, недбало кинуте серед побоїща армійське наше добро. Валялись репнуті рогожані лантухи, з яких сухарі висипались на землю. Цукор купами. Консерви. Концентрати різні в маслянистих паперових пачках — сухі супи. Тоді ні я, ні Духнович, ні Вася-танкіст нічого не брали. Нам здавалось все це непотрібним, бо ми вже не уявляли собі, що нам ще доведеться їсти. Тільки оцей ось опецькуватий артилерист Гришко, що був до війни комірником у колгоспі, та рядовий Новоселець встигли набрати у свої солдатські мішки сухих армійських супів та концентратів. Тепер усе це стало нашою колективною власнісію, і перед тим, як вирушити далі в путь, ми з шкарубкої Гришкової долоні одержуємо кожен свій скупий раціон — жменю сухої солоної гречки, з якої мали б варити супи.
Під час переходів найтяжче з нас доводиться грузинові Хурціляві. Товстий, задишкуватий, він ледве встигає за нами, ми цілу ніч чуємо, як він дихає важко, і нам його жаль. Всі дні він зажурений, від нього рідко почуєш слово, тільки й чуємо його дихання та ще оцей хрумкіт зараз, коли жує гречку, яка повинна зарядити його силою на всю ніч ходьби.
Беручи в долоню порцію чорної концентратної гречки, я бачу інше — бачу, як біліли нам чугуївські гречки, коли ми відправлялись на фронт.
— Невже оце та гречка, — кажу до Духновича, — що так біло нам цвіла у Чугуєві?
— Вона. Почорніла.
Перш ніж рушити, підводимось, озираємось навкруги.
Несамовито червоне сонце сідає над степом. Ніби куриться воно, ніби щойно сформувалося в кулю з отих червоних вихровищ, розпечених ураганів, що оточують його, розбуявшись на весь захід. Серед просторів степових де-не-де бовваніють давні високі могили. Це той степ, кохана, що його ми з тобою збирались досліджувати. В цих степах батько мій колись за степовими піратами — махновцями — ганявсь.
Вік тачанок минув — танковий вік над степом гуркоче. Чуємо віддалений стугонливий гуркіт. Ідуть танки. З червоної кушпели заходу далеким шляхом степовим сунуть на схід величезною колоною, щоб десь там з такою ж колоною зійтися сталевим клином. Стоячи серед сухих почорнілих соняшників, ми бачимо, як танки один за одним виринають баштами з червоного туману, з моря кривавої мли, що ніби котиться, насувається разом із ними з заходу. О Німеччино мінезингерів, Німеччино Бетховена, Шіллера і Гете, подивись на себе сьогодні! Раніше йшли від тебе на схід філософи, поети, великі гуманісти, а сьогодні йде залізний знищувач у касці туполобій, ідуть молоді арійські бестії, закуті в броню, руїнники і вбивці, що прийшли понищити наш край, нашу культуру, нас самих.
Мовчки дивимось, як вони проходять. Мовчки стинаємо зубами. Ми не можемо їх спинити. За Дніпром у нас були проти них хоч чорні, налиті вогнем пляшки, а тут і цього нема.
— Будуть і в нас, — цідить крізь зуби Вася-танкіст, стоячи біля мене. — Будуть, будуть! Ще більше буде!
Обірвані, обшарпані оточенці, ми передчуваємо: будуть ще битви переможні. По тисячі стволів виставить армія наша на кілометр фронту, В кілька поверхів авіація буде в повітрі. Тисячі танків, першокласних бойових машин, підут