Роман юрби

Валерій Шевчук

Сторінка 53 з 122

Зараз стіл був висунутий на середину подвір’я, з лівої руки від Івана сиділа худенька Ніна в хустині, зав’язаній, як у індійського раджі; посередині вмостилася, зі стогоном випроставши зав’язану бинтами ногу Варвара, а Поліна Войцехівська, в якої він досі впізнавав самий тільки голос, примостилася біля неї. Другий бік столу заповнили могутніми тілесами Жасминова Пані, яка згиналася, щоб сісти, з такою натугою, з якою розгинала хвору ногу Тамара, а біля неї, як пень столітнього дуба, незворушно темніла її сестра Клава, задля оказії вона вдягла темну сукню, яка так-сяк збирала в свою форму її роздольне тіло. Навпроти Івана, також на торці, виструнчився, наче слухняний хлопчик, Сашко Кравчук, якого він притяг сюди майже силоміць, сидів мовчки й дивився, тоді як всі п’ятеро колишніх Іванових приятельок-сусідок стрекотали, як сороки, й реготали.

— Не думала, що тобі вдасться вижити того Миколу, — сказала Клава — Ми вже хотіли йти до нього культпоходом. Скільки ти йому заплатив?

— Всі гроші! — сказав, усміхнувшись, Іван, і це була правда.

— І нічого в тебе не лишилося? — вигукнула Поліна Войцехівська.

— Чого ж! — сказав Іван. — Пенсія.

Він обійшов стола, наливаючи чарки.

— А що, Сашку, — спитав він весело, — й досі мене не пізнаєш?

Але Сашко був тут увіч не в своїй тарілці. Смикнув плечем і підставив чарку — посуд принесли з собою так само п’ятеро приятельок.

Знав, що йому треба щось сказати, бо, здається, надійшла урочиста хвилина коли можна виповісти все, що тримаєш на думці, але щось зашкреботало йому в горлі, обвів поглядом усі оці обличчя, які вже не треба йому пізнавати, — знав їх у новій іпостасі. Він щось проказав, закликаючи випити, щось вичавив із себе кострубате й непотрібне, бо відчув раптом, що йому таки хочеться випити. Довгі роки жив він у тяжкій повстримності, довгі роки складав гріш до гроша, а наприкінці став скнарою, обідаючи лише раз на день у найдешевшій їдальні. П’ять років обтирав кутки в чужих містах та будинках, в яких так невитравно літав дух колишніх пожильців, спав на голому матраці, кинутому на підлогу, знав: равлик тільки тому може тягти на собі хату, бо вона легка. Переїжджаючи з міста в місто, зашивав свого матраца у мішковину і пересилав його багажем, а чемодана тягав уже сам. Більше не було в нього речей, через це й сидів він зараз перед гостями в убогій, обтріпаній і несвіжій сорочці, через це й черевики в нього на ногах ледве не розлазилися; він думав про все це, випиваючи чарку; спершу йому хотілося встати й розповісти оцим добрим людям, що тут зібралися, про все пережите й вистраждане, але за ці довгі роки він навчився не тільки повстримності, а й стриманості, отож хай буде, як є.

— Мені не віриться, що я вдома, — сказав він, широко всміхаючись. — Але, здається, тут ще пахне Миколою…

Вони засміялись, але ніхто з них не знав, що це значить — дух чужої істоти у власному домі, — всі вони рідних домівок не покидали. В одну із задушливих безсонних ночей, в одному із міст, де він зупинявся, щоб стрибнути звідти ближче до рідних місць, йому особливо гостро відчувся якийсь запах. Знав тих людей, з якими мінявся, бо мусив улагоджувати безліч формальностей, але той запах непокоїв його найдужче. В ту ніч йому здалося, що останній пожилець, який виїхав звідти, затужив раптом за домом, де він не міг у ту ніч заснути. Він раптом повірив, що казка про привиди в домах не зовсім безосновна. Навіть той запах, подумав він, що його покидають після себе люди, — це також частина їх самих. Він раптом повірив, що людина не тільки вмістилище власного тіла, несвідомо розсилає вона у світ частки власного єства, а світ людський саме тому безподібний, що частки ці лучаться між собою в той час, коли свідомість участі в тому не бере. Отож привиди, подумав він у ту безсонну ніч в останньому місці перед стрибком сюди, і є відчуттям такої всюдисущої присутності…

Тоді йому ніби хтось роз’яснив світ. Тоді він зрозумів, що йому належить у ньому, і що його непереможне прагнення дістатися в рідне місто й рідну домівку — теж частина цього одкровення. Він повірив тоді, в ту душну і безсонну ніч, коли його так стривожив запах чужих людей, еге ж, він повірив, що можна накласти час на час, що колишня присутність любих йому істот — це те поле, на якому виростає сьогодні. Він не захотів і не міг цим злегковажити, хоч, може, це ще одна до всіх інших облуд…

Оце й хотілося оповісти йому оцим, тепер найближчим йому людям, коли пійдіймав чарку. Але він був мудрий. Знав, що це їм, котрі прожили свій вік інакше і котрим нічого про таке думати, не потрібно. Вони зроблять поважні й серйозні міни, вислухають його чемно, але не зрозуміють.

— Ти чого не випив, Сашку? — гукнув він весело через стіл.

— Хе-хе! — засоромлено всміхнувся Сашко. — В таких ця горілка чарках і пляшках, що й пити незручно… Як ти сказав тебе звуть?

— Іван Пустовойтенко.

— Я теж колись знав одного Пустовойтенка, і теж Івана, — сказав зелений чоловічок, піднімаючи чарку. Але знову поставив її на стола. — Слухай, Іване, — попросив він у тиші, що раптом зависла над столом, — а може б, ти налив мені горілки в просту пляшку, то я собі з неї потроху собі пив би. А то рука не бере…

Всі п’ятеро приятельок не зовсім чемно розреготались, але Сашко на них і оком не повів. Іван узяв зелену пляшку з-під ситра, здер етикетку, злив туди горілку з пляшки фігурної і з Сашкової чарки.

Тоді скрутив зі шматка газети корка і заткнув.

— От спасибі, догодив, — сказав ледве не зі сльозами Сашко. — Оце коли б ти всунув мені цю пляшку в кишеню, то я б собі з нею й пішов.

Він не дивився на Івана, цей малесенький, зелений, постарілий хлопчак; здається, йому бракувало тут повітря і щось гнітило. Здається, його вабило запущене буйно-зелене царство, адже відвик він і від людей, і від гостин. Тут було надто багато жінок, надто голосно говорили вони й реготались, а він звик до іншого. Звик поринати в неозору зелену тишу, бо так, знав, починає, й сам зеленіти. Так розчинявся він між зела, і це було, хоч і страшно, але й приємно. Не міг би всього цього висловити в словах, але знав, що і в небуття можна перейти із теплою і задоволеною усмішкою на вустах.

— Іди з богом, Сашку, — сердечно сказав Іван. — Може, тобі й закуски з собою дати?

— Чи я знаю? — протягнув Сашко. — Хліб у мене є. Може, огірка дай!

Він засунув йому в кишені кілька огірків та помідорів, а ще шмат комісійної ковбаси.

— Але ні, — захвилювався раптом Сашко. — Побачить у мене невістка ці огірки, скаже, що я з її грядки рвав.

— Ти на мене пошлися, — сказав Іван. — Я прийду і обороню тебе.

— Хе-хе, — сказав Сашко. — Так уже й оборониш…

Він махнув головою, все-таки сумніваючись, що Іван оборонить його від невістки, і подибав, не прощаючись, із двору, а вони сиділи мовчки й дивилися йому вслід, ніби виходив він у потойбіччя. Всі подумали про це водночас, і всім шістьом раптом здалося, що навколо надто гостро пахне зіллям, і всі шестеро подумали: зілля кличе Сашка Кравчука, оте буйне й соковите зілля, яке завжди має над людиною владу. "Зілля, — подумав Іван, — це завжди посланець землі".

— Ну що, дівчата, — сказав він уголос — Лишився я між вас один парубок.

— Егеж! — вигукнула весело Клава. — І мусиш вибрати когось із нас собі в жінки.

— А що, в жодної із вас нема чоловіка? — так само голосно сказав він.

— В усіх, окрім Клари та Ніни, — сказала, блиснувши зубами, Клава. — Ми ворони — красні жони!..

14

Старі приятельки (окрім Варвари, котра мала хвору ногу) прибрали зі столу, помили посуд і забрали його з собою, залишивши бозна з яких побуджень на столі білу скатертину, бо Іван сидів за столом, обпершись об неї ліктями, й незмигно дивився, як вони клопочуться. І от пішли, шумливо з ним попрощавшись: попереду рушила широка, як столітній дуб, Клава, за нею ступала тихенька Ніна в хустці, зав’язаній, як в індійського раджі. Третьою важко налягала на палицю і з натугою пересувала хвору ногу Варвара, а вже за ними Поліна Войцехівська у вовняному платті, яке вона встигла сплести, доки залагоджувалися формальності з обміном у Миколи й Івана, і Жасминова Пані, яка тільки тепер знову одягла на очі темні окуляри й бачила світ м’яко задимленим

Іван все ще сидів за столом, спираючись ліктями на сліпучо-білу скатірку, і дивився на них затуманеними з хмелю очима. Вони виходили з хвіртки одна за одною, наостанок поверталися й махали йому. Відтак зникали, а він прощався з кожною легким помахом голови. Останньою повернулася до нього Жасминова Пані, й він звів легенько руку, прощаючись і з нею.

Нарешті в дворі стало тихо, і він відчув радість не радість, збудження не збудження, а якесь особливе знесення. Ні, це була таки радість, пасивна, світла, тепла радість, яку випромінювали сонячні латки, що їх нашило сонце на сніжно-білій скатертині. Вони танцювали перед очима, і він подумав: коли заплющити очі, щось у цьому дворі станеться. Поступово двір наповнювався сріблистим етером; можливо, це був дим, що слався від цигарки, яку він, сидячи за столом, курив. У тому димі почали проступати дерева, яких уже на цьому світі не було. Гілля їхнє вгиналося від плодів, які сяяли в цьому світлі, як золоті. Кожна гілка підтримувалася підпіркою, а стежкою просто сюди йшла дівчина в білому платті. В неї ясніло завите дрібушками волосся, а очі сині, як небо весною.

— Я хочу, мамо, познайомити тебе зі своєю нареченою, — сказав він. — Її звуть Надія.

— Сідайте, будемо пити чай, — лагідно сказала мати.

Задзвеніли ложечки об тонке скло склянок; самовар блищав начищеною міддю, і окріп, коли було повернуто краника з круглою ручкою, тік на цукор, напіврозчинений у заварці. Він побачив чайника з чудової старовинної порцеляни, на якому був намальований китаєць, і китаєць той ловив рибу, сидячи в напівпрозорому човні. Іван узяв склянку в срібній підставці й поставив її перед Надією; мати нарізала кекса, якою була велика майстриня пекти, а батько сидів у білій вишиванці й переглядав газету, яка голосно шаруділа. Відірвався від газети й подивився через пенсне на Надію.

— Я давно знаю, що ви приятелюєте з моїм сином, — добродушно сказав він. — Якого варення вам покласти?..

Іван не почув, що сказала Надія, а повернувся в бік матері.

50 51 52 53 54 55 56