Вони давно знають, що самі ні до якого подвигу, ніякої самопожертви не вдатні, отож переконані: подвиги героїв, яких ми вшановуємо, — вигадані. Геть усі. Або ж героїзм цей проявився поза їхньою волею. Просто так склалися обставини — ось і все. І ці люди починають ненавидіти героїв уже хоча б за те, що їх пам'ятають, пишуть про них. І страшенно заздрять їм. Мертвим заздрять!
— Не сперечатимусь, можливо, такі теж є, — не дуже впевнено відповів Оснач, побоюючись категоричних тверджень. Він розумів, що Козарук передусім має на увазі свого класного керівника. — Слухай, Гриню... Не знаю, як про це краще запитати, але все ж таки... Чому для тебе так важливо довести цю справу до кінця? Адже відтоді, як розпочався твій конфлікт з Маркіяном Маркіяновичем, минуло майже два роки. Більшість хлопців і дівчат уже змирилися з ситуацією, і тільки ти...
— Он ви про що!.. — вражено глянув на нього Козарук. — Може, теж порадите забути про Захара, щоб помиритися з нашим завучем — "класною дамою"?
— Добре пам'ятаю, що досі я тобі ще нічого не радив, — різко відповів Оснач. — Тому давай без випадів... — А, трішечки заспокоївшись, пояснив: — Я всього лиш намагаюся зрозуміти, що тебе примушує так твердо стояти на своєму. Прагнеш допомогти тітці Лесі відстояти істину? Не можеш пробачити Вандевурі його кляузних лис — тів на Полянського? Тебе захопив вчинок Шаблюка, то намагаєшся бути схожим на цього хлопця?..
Гриньо відповів не одразу. Неподалік, невидимий за стіною очерету, прострекотів моторний човен, і всі троє острів'ян якусь хвильку сторожко прислуховувалися до нього, ніби побоювалися, що їх виявлять.
— Може, давно й охолов би. Буває ж так: захопишся якоюсь ідеєю, вважаєш, що все, доки не доведу до кінця... А минає час, з'являються інші ідеї, інші турботи... Та коли побачив, як до цього ставиться наш Вандевура, як вороже він сприйняв намір усього класу... і що інші вчителі вдають, ніби нічого не сталося — я сказав собі: "Ні, так не піде... Десять років розкопуватиму, але до істини докопаюся". А тут ще й кореспондент районної газети відмовився писати. І я відчув: якщо відступлюся, ніхто вже після мене за цю справу не візьметься. Бо ті, що прийдуть до школи після нас... Хтозна чи їх цікавитиме, що там коїлося на трясовині півстоліття тому. Та й жодних свідків не залишиться.
— Е-е, хлопче, — незлостиво пробурчав Крижань, який досі, здається, якщо й слухав розповідь Гриня, то впівуха, дрімаючи. — Ти що, справді думаєш, що після нас люди вже геть у безпам'ятство впадуть? Невже всім їм байдуже буде, хто й за що гинув? Вони що, не від землі нашої, га?
— А їм вистачатиме книжних героїв. Он їх скільки по книжках. Якщо учитимуть Маркіяни Вандевури, то тільки про тих ще й пам'ятатимуть, яких ми не забули. А може, й про них забудуть. Скажуть: "Ну от: понавигадували собі якихось там героїв!"
— Таки правда, — похмуро підтакнув Крижань.
— Другий рік увесь клас, ну, майже весь, зневажає свого класного керівника. Про це знає директор, знають у райвно. І що з того? Ви правильно сказали: я не зможу йому простити ні Захара, ні Полянського. І ніхто в класі, навіть двоє наших запеклих підлабузників, не забуде йому цього. Але ж Вандевура залишається класним керівником і завучем. І кожної виховної години ми ще й мусимо вислуховувати його філософствування.
— Зрештою ви могли б і відмовитися.
— Могли б. А що з того. Ми відмовимося — інші не наважаться. Чому нас і досі навчають не вчителі, а вандевури? Є у нас в класі Мишко Кравчук. Мріє стати космонавтом. Серйозно мріє: готується до вступу в льотне, спортом займається, загартовується, вчиться непогано. А кожного літа їздить до дядька в місто, щоб займатися там в авіаційній секції Будинку юного техніка. Він і написав про все це в творі на тему: "Ким я хочу бути". То Маркіян Маркіянович потім при учнях на перерві знущався над ним: "О, чи ти ба! Вже й Кравчинка наш у космонавти подався! А що, за такі гроші й такі почесті навіть останній дурень погодився б сісти в корабель. На мітлі полетів би — не те що в ракеті. Ото біда: таких у Зоряному містечку вже вистачає. У космонавти і в артисти всі охочі. А ви в колгосп ідіть! Помісіть грязюку. Без слави і почестей! Біля ферми! Я думаю: чого Кравчинка так фізику зубрить? Все п'ять та п'ять. А він, бач, кос-мо-навт!.." Невже Вандевура не розуміє, що після такої "виховної" години і про космос уже не мріятимеш, і в колгосп не захочеться, і фізику зненавидиш?
— Так воно, може, й правда? — стиха озвався Крижань. — Про космоси всім легко мріється, а про село — не дуже.
— А після Маркіянової бесіди що, мріятиметься краще? — різко відповів Гриньо, стоячи спиною до них, край коси, що, ніби лезо меча, врізалася в гущавину очеретів. — У тому ж то й жах, що про Вандевуру навіть важко сказати, який він. "Вирахувати" його неможливо — ось у чому річ. Він про все говорить так, що послухаєш його — ніби й правду каже. Ну, не все правда, то півправди, але ж є. Одначе підносить він цю напівправду гугнявим голоском, та ще й підлотно— єлейним тоном. Пригадуєте: ви виступали у нас? Про Феодосійський десант розповідали?
Рибалка насторожено глянув на журналіста, потім на Гриню.
— Ну, пригадую.
— А що він сказав після вашого виступу, пам'ятаєте? "Оце так, кхе-хе... Така вже вона... доля солдатська. На війні воно як кому поведеться. У двох десантах наш шановний Георгій Миколайович побував, та в десятках боїв, а бачте, так склалося, що жодної медальки. А Зоя Космодем'янська стайню підпалити хотіла — тільки й усього її воювання. Та й ту не вдалося. А ти ж ба — Золота Зірка! І героїня на всі віки. Кому як пощастить".
Старий ошелешено глянув на Гриня і розвів руками.
— А так, незугарно якось вийшло тоді з Космодем'янською — це ти вірно кажеш. Але, знаєш, ти кожне слово його на язиці не закарбовуй. Чоловік, може, так, до прикладу, про долю кажучи...
— Та не бійтеся, анонімок на нього не писатиму. Але й забути таке неможливо.
Гриньо мовив це спокійно, навіть із гідністю. Осначеві все більше й більше подобався цей хлопчина. Козарук умів зберігати самовладання, говорив спокійно і переконливо, як, людина, яка впевнена в своїй правоті, проте з повагою ставиться й до думки співрозмовника. Чи багато знайдеться хлопців, які в неповні сімнадцять так володіли б собою.
— Я і вас попрошу, — звернувся він до Радомира, — не треба списувати Вандевуру з моїх слів. Пишіть тільки про те, що побачите і в чому переконаєтеся самі. Якщо тільки взагалі писатимете що-небудь. Якби я не розповів того, що розповів, напевне, ви так і не зрозуміли б суті нашого конфлікту. Не зрозуміли б, чому Маркіян Маркіянович погрожує виставити мені трійку з поведінки, чому він має бажання видати мені таку характеристику, з якою мене "й до тюрми не приймуть" — це він так сказав. Багато дечого не зрозуміли б. Ну а в листі до газети я на вчителя не скаржився.
— Про конфлікт з Вандевурою у листі справді не було ні слова, — підтвердив Оснач. Доводити Гриньові, що не було б нічого страшного, якби він і написав про все це, Радомирові не хотілося.
— Слухаючи мене, ви могли подумати, що Маркіян Маркіянович Вандевура — якийсь там ідейний ворог. Але ніякий він не ворог. Вандевура — наша, як він пише, "істинно чесна радянська людина". Й у цьому весь жах. Почули б ви, як благоговійно він говорить про "настанови партії й уряду щодо перебудови", як картає п'яниць і хабарників та агітує за демократизацію суспільного життя. І все це щиро. Тому що сам не п'є. І хабарів ніколи не брав — я впевнений в цьому.
— "Наша, істинно чесна, радянська..." — похмуро повторив Оснач. — Цікаво-цікаво... Але давай повернемося до цієї розмови трохи згодом... — над Осначем усе ще тяжіли постулати професійної
етики. Він не бажав підігрівати в хлопцеві неприязнь до вчителя. До того ж, Радомир побоювався, що з часом Гриньо теж може заразитися від Вандевури його бездумною непримиренністю "сигналізатораа".
— А може, й не треба повертатися, — зауважив хлопчина. — От пам'ятник Захару Шаблюку ми таки спорудимо. Тоді й острівець можна буде впорядкувати. І стежку сюди прокладемо. По Сатанинському броду. Він і так уже досить твердий. Засипати глиною, закидати камінням, знову глиною... втрамбувати, вимостити...
* * *
Лінія фронту мала проходити десь зовсім близько, проте поки що її нечутно було. Гармати мовчали, літаки іноді з'являлися, але так далеко на горизонті, що важко було з'ясувати, чиї вони.
Розуміючи, що німці і румуни вже, напевне, полюють за ними, отож піднято на ноги контррозвідку, гестапо, сигуранцу, поліцію та всі поближні тилові частини, Оснач наказав загнати бронетранспортер у широку, порослу акацією балку, і там, замаскувавшись, вони ось уже четверту годину чекали вечора, щоб потім, користуючись темрявою, знову рушити далі. До того ж, він знав, що німецькі й румунські колони підтягуються до фронту здебільшого пізно ввечері та вночі, тому, якщо їм пощастить, дві запасні кулементі стрічки і гранати, що виявилися в трьох ящиках, які були в кузові, ще можна буде пустити в діло. В п'яти інших ящиках лежали снаряди невеличкого калібру. Що з ними робити, Оснач не знав, проте вирішив поки що не викидати. Врешті-решт їх можна зірвати разом з машиною, підігнавши її до поліцейської дільниці чи до казарми.
— Командир, бачу колону мотоциклістів, — раптом доповів Михайло, що заліг на узвипптті і стежив за дорогою, яка пролягала неподалік. — Одна, дві... чотири машини Ні, он і п'ята.
— Пропустимо. Зачепимося — прибуде підмога. Усім ще раз перевірити зброю. Кожному запастися гранатами. — Командував Святослав так, мовби обабіч нього заліг цілий взвод.
Тепер у них по автомату і пістолету. Гранат теж вдосталь. Тобто, тут, у тилу, вони могли дати хороший бій навіть роті фашистів. Але як підступитися до лінії фронту, як перейти її — цього Оснач не знав. А всі розраховували на нього. їм здавалося: якщо десантник, значить зуміє провести. А сюди б, у групу, не десантника, а розвідника. Чи просто бійця, якому хоч раз у житті доводилося ходити через ворожу передову.
— Проїхали, командире.
— Чую. Нехай. Нам потрібна машина. І щоб без солдатів у кузові. Та й непогано було б обмундирувати тебе.