Рум'яні, мов яблучка, здорові, підкови з-під очей пропали, сплять добре, болів голови нема і гарно вчаться. Ти забув те латинське новорічне повіншування? Прошу, це за півроку. А чи котрий болван з попередніх вчителів звернув на це увагу? Чи потрапив би цього доказати який патер єзуїт? — Аксакова говорила про своїх діток з таким захопленням, що їй аж сльози в очах стали. Вона закінчила: — Я на це ніколи свого позволення не дам, щоби такого розумного та щирого нам чоловіка позбутися.
— Та ти подумай, він говорив про запорожців, про гніт панів над простим народом. Що з цього вийде, як вони такими хлопськими ідеями в дитинстві пересякнуть?
— На запорожців стала я дивитися іншими очима, відколи пізнала пана Конашевича. Він теж жив на Січі козаком, а дивись, який він вчений, розумний і як між нами гарно ведеться, начеб уродився і виріс на панських покоях. Вже на Січі не мусить бути таке дикарство, коли чоловік з вищою освітою міг там жити. Та не лише він один. Скільки-то князів та панів між козаками побувало?
Пан Аксак не міг знову з дива вийти, що з його жінкою сталося? Звідкіля така переміна? А вже як жінка противиться тому і хоче, щоб Конашевич остався, то так воно і мусить бути. Але треба з ним поговорити в чотири очі, щоби понехав такі оповідання і не псував йому дітей, бо він собі цього не бажає.
Зараз того дня Петро знав про цю розмову між панством від Зосі, котра — ні питана, ні прошена, здибала його в сінях і все йому виляпала.
Аксак вибирався до своєї економії близ Києва і запросив з собою Петра.
Вони мали їхати самі, а щоб ніхто, навіть візник, не розумів їх розмови, то Аксак поклав собі розмовляти з Петром по-латині.
Люде, що бачили, як козак Петро їде в повозці поруч з паном суддею, ще більше запевнилися в тому, що Конашевич мав у пана таке значення, як ніхто другий.
Як виїхали за город, Аксак розпочав розмову:
— Перед кількома днями прийшов до мене Олесь і повторив мені одну з ваших наук про запорожців, а потім поставив мені таке питання, на яке я йому не міг відповісти: чого пани не дають жити простому народові, роблять ним, мов волами і таке інше. Я дивувався, як таке питання може постати в маленькій голівці, в непорочнім дитячім серці?
— Такі питання повстають найбільше в молодій голівці і в непорочному серці, бо воно має ту ласку божу відчути чужу кривду. Коли серце обросте товщею егоїзму, жадобою наживи, легким коштом без праці і чужими руками, то людина такі питання відганяти буде від себе, як наскучливу муху. Але Олесь, той добрий Олесь, та шляхетна дитина, чистий, мов ангел, він сам знав найти відповідь на це питання, бо я йому це пояснив. То не було питання до вашої милості, то був докір, зроблений вельможі.
Аксак аж спаленів від гніву:
— І вашмосць такі речі, так прямо у вічі без обиняків говориш мені тому, що я вельможа?
— Правда не повинна одягатися в дорогі сукні, вона повинна все ходити гола.
— Як смієш, вашмосць, такі квестії перед моїми дітьми роздивляти?
— Не хвилюйтеся, ваша милість, а говорім холодно. Тоді усе виясниться. Ваша милість поручили мені науку, та не саму науку, але і виховання ваших дітей. Моїм обов'язком є виховувати їх у правді божій. Я не єзуїт, і правди догори дном ставити не буду, щоб це, що у вас не по правді божій діється, виправдувати. Ваша милість знаєте з щоденного життя, з цих різних справ, котрі через ваші руки переходять, яка страшна пропасть між тими, що працюють, і між тими, що панують і з їхньої праці живуть. Всі те знають, що пани повернули простий працюючий люд у товар, що жиють з його поту і крові. А чи піднесеться голос остороги в обороні тої бідної, темної, працюючої черні?
— Так вже Бог дав, що всі люде не можуть бути рівні.
— Так Бог не дав. Він сотворив усіх людей рівними, а лише ті, що мають і чужим живуть, зложили цю несправедливість на Бога, щоб їх сумлінню легше стало. Я знаю письмо святе наізусть, а того я ніде не здибав. Ми взагалі навчились від жидів, що не одне шельмовство, яке люде роблять, складаємо на Бога. Я не говорю цього на те, щоб чернь бунтувати, а лише на пересторогу тим, що мають та ще деруть з бідного підданця. Я хотів би, щоб наші православні пани не мавпували польських панів, цих зайдів з Речі Посполитої, а навернулися до життя своїх славних предків з княжого періоду, коли то хліборобам жилося як горожанам, а не як рабам. Ще за часів литовського панування не згадує історія про такі антагонізми поміж шляхтою і хліборобською чернею. Я цього не хочу і на те пожертвую мої сили.
— Ледве чи зможеш цю пропасть своїм словом, хоч би воно було не знать яке палке і вимовне, вирівняти.
— Тут слова замало, треба діла. Признаєтесь мені, ваша милість, що з того, що тепер робиться, вийде між українським народом і панами таке, що народ проти панів вічно буде бунтувати. Пан Жолкевський над Солоницею усієї України не вимордував. Наші пани православні, не маючи в народі опору, будуть і далі приставати до ляхів, а потім потонуть усі в польськім морі. Український народ остане сам без шляхти своєї. А що тоді станеться з нашою церквою? Чи сам народ, темний і пригноблений, зможе її оборонити від цілковитого занепаду? Отже, дальшим наслідком цієї распрі буде упадок нашої церкви. У нас якраз церква повинна бути цим спійлом між панами, козаками, міщанами і простим народом. А цього, що й говорив синам вашої милості, я не жалую, і не стидаюся, й хочу, щоб у нас настали такі пани, які пізнають кривди, заподіяні простому народові, котрі би цієї пропасті не поглубляли, а, навпаки, її усували і мостили дорогу до з'єднання всіх православних в нашій благочестивій церкві.
— Як же, вашмосць, це зробиш?
— Так, як я зачав з синами вашої милості. Так повинні робити всі. За вашими синами підуть другі, коли їм очей більше егоїзму не засліпило. Те саме робить отець архімандрит. Він же теж шляхтич, а гримає на шляхту за її лукавство.
— Щось раз мені справді преосвященний говорив.
— Говорив, певно. Тільки що його мова інша, як моя. Я чоловік простий, ще без досвіду, не числюся з тим, щоб кому подобатись, і говорю прямо. Отець архімандрит говорить інакше.
— Вашмосць забив мені цвяха в голову про те, як у нас було в минувшину. Я просліджу, чи так справді було. Та справді. про бунти тоді не було чути.
— Не було гніту.
— Не було Наливайків, Косинських.
— Наливайків і Косинських створили погані обставини. Коли б не було невдоволення, то Наливайко не зібрав би був довкруги себе такої сили. Так само Косинський не був би зривався проти Острозьких, коли би були його не кривдили.
— Мене зразило це звірство, цей вандалізм, жадоба нищення.
— А це таке природне і зрозуміле. Хлопи видять у цьому, що пани посідають результат їхньої праці, поту і крові. Хлоп ненавидить своїх гнобителів і тому вважав панське добро як свою власність. А що нею користується його ворог, тому він її нищить. Наша шляхта православна мусить помиритись з народом, з козацтвом, мусить вступити на інший шлях.
— Який же то шлях на думку вашмосці?
— З'єднання всіх православних в православній церкві. Коли під її крилами з'єднаємось, тоді антагонізм вирівняється [.] '.
— Ну гарно. Українська шляхта з'єднається з народом в православній церкві, і що ж далі?
— Треба дати полегші народові, заводити церковні братства, заводити усюди школи від найменшої до найвищої, посилати талановитих хлопців за границю на науки, витворювати своїх вчених, освічених людей, ставати до конкуренції з єзуїтами, не допускати унії.
— Вашмосць, справді бачиш таку небезпеку в унії?
— Як же можна цього не бачити? Вона заводиться напрасно, по-магометанськи, огнем і мечем. Вона є помостом до латинства. Я тепер догматів не чіпаю. Латинська віра може бути і добра, але вона не для нас, вона панська віра, вона нас зляшує. Коли б ми приймали латинство прямо з Риму, а не з Польщі, може би, такої небезпеки не було.
Аксак мовчав задумавшись. Конашевич відкрив йому рубець занавіси до якогось іншого світу, на котрий він дотепер не дивився, хоч так близько біля нього
стояв. Конашевич каже:
— За ваших синів, ваша милість, будьте цілком спокійні. Вони від мене не почують одного слова, яке би противилось законам божим. Я вже сказав, на якому шляху я хотів би їх бачити. На них я покладаю великі надії і багато будую на їх характерах, які я сам хочу викувати з тих молоденьких, чистих, непорочних душ.
ІХ
Одного дня прикликав Аксак до себе Петра і, усміхаючись, дав йому прочитати письмо. Це була жалоба монахів Києво-Печерської лаври на свого архімандрита на те, що їм забирає їхні монаші доходи, що дає їм менше їсти, а не знати куди ті доходи монастиря повертає.
Петро, прочитавши письмо, усміхнувся теж.
— Що ж, вашмосць, на це скажеш?
— Я знав, що до цього прийде, а тільки цікавий знати, чи ця реформа отцеві архімандритові повелася легко і без бунту?
— Нащо ж отець архімандрит таку реформу заводив?
— Зробив дуже розумно. Я зараз завважав, що монахи не по-монашому живуть, а їдять і п'ють по-панськи. Треба було їм вівса відняти, а зложити на іншу хосеннішу ціль. Ці ощадності призначені на церкви і школи. На школи потреба великих грошей, бо треба зачинати від малого, від початкових шкіл. У нас нема учебників, а до цього треба друкарні і паперу тут, на місці, бо львівська ставропігія своїм потребам настарчити не може. Треба нам вчителів, а тих треба стягти з усієї України, поки ми своїх тутешніх не виховаємо. Та щоби і всі доходи монастирські на це видати, то того всього буде замало і треба благородні змагання отця архімандрита іншими фондами підперти. До того великого діла мусять і наші українські вельможі свою лепту докинути. А прошу, ваша милість, розглянутись між нашим духовенством. Яке воно вбоге, неграмотне, темне. Чи таке духовенство зможе підняти нашу церкву і оборонити її перед ворогами?
— Так, вашмосць, думаєш, що треба нам гроші складати?
— Якнайбільше і негайно. Я цього зробити не можу, але, ваша милість, маєте значення і повагу між православними вельможами і ваше одне слово прихилить їх до щедрості.
— Скажу вашмосці одверто, що наша православна шляхта боїться і не хоче давати на такі цілі, з котрих може вийти небезпека для них самих. Вона говорить, і не без рації, що у тих православних школах буде виростати нове своєвільство, яке треба буде опісля збройною рукою поборювати і до слухняності приводити.
Конашевич знав, що Аксак, говорячи про шляхту, говорить і сам за себе, бо він з нею на одній лаві сидить.
— Це дуже не влучна думка.