"Щоб твого й духу,— каже,— не було в економії".
— Чорт з нею, з економією. Подумаєш — щастя. Була б шия, а ярмо знайдеться!
Мати не те думала — зразу згадала оту недавню з си-. ном розмову про заробітки, та, щоб не дати знаку синові, а коли сам,, може, про те згадав, то щоб одвести його думки,—і собі за ним ніби байдуже зауважила, що й справді — трясця її бери, саму економію, навихався молотом — годі. А робота, мовляв, і дома тепер буде. Оце возовиця підходить, а там і молотьба. А восени Остапові ж у солдати, то господарювати буде.
Артем на це нічого не сказав матері, наче й не чув її мови а чи, може, мовчки погоджувався з нею. Проте до роботи ні до якої цілий день і не брався. По обіді як заліз у клуню, то й показався аж увечері, як погукала мати вечеряти. І після вечері,— тільки ложку поклав та й зразу ж подався у клуню. "Не інак, як плани якісь планує",— думала занепокоєно мати. І навіть спала цю ніч погано, не раз прокидалася.
А на ранок тільки повставали, Артем зразу ж і загадав матері в дорогу його збирати: сорочок там кілька та хлібину. Сьогодні оце думає виряджатися з дому. Мати аж руками сгійеснула від несподіванки.
— Та чого ж таки сьогодні? Та куди ж ти підеш, сину, та й за чим ти підеш?
Одговоряла, одговоряла, але Артем*такий собі хлопець — раз уже надумав, буде так. Не помогло материне умовляння. То вже просила, щоб хоч не сьогодні. Побув би таки ще трохи дома, спочив би після кузні перед дорогою, а там — як уже надумав таке — після молотьби йтимуть люди, то й з ними б у гурті: охотніш-таки. І Остап раяв так само, мовляв як бувалий уже),— авжеж, у гурті і з дому виряджатися охотніш, та й там-таки з своїми людьми краще, аніж самому на чужині.
— Нічого, не заблуджусь і сам. А куди — на Донеччину думаю. Куди саме — ще гаразд і не знаю, там видко буде. Може, в Луганськ, а може, в Горлівку. І там же, і там є наші вітробалчанські. Отже, біля них десь і собі стану на роботу. Буде вже так. Нема що й балакати дарма.
І нічого вже матері більше казати. Зітхнула та й стала споряджати сина в дорогу.
Не які й зряди: випрала сорочок зо три, полатала, що треба було, позичила в сусідів дві хлібини (не було свого печеного) та й до хліба-таки щось. Оце й усе, либонь. А Артем тим часом вимазав дьогтем чоботи, висушив на сонці. До обіду й зрядилися. І як обідати сіли, були вже всі трохи засмучені та небалакучі. Мати майже нічого й не їла. Все на Артема очима — надивлялася. І неспокійно стежила за кожним його рухом: ось-ось покладе ложку, зведеться, та й був-був син півжиття перед очима — і зникне .з очей. Коли ж ні — і пообідавши, Артем не виряджщся. Навіть до роботи взявся: привіз учора Остап копу жита з поля на з'їжу —. молотити стали ціпами вдвох. Чи, може, облишив? Аж повеселіла трохи мати. Та й навіть торбу синову й одіж, що злагодивсь, прибрала з очей у хижу. І цілий день уже була веселенька, бо ж до самого вечора молотив з братом Артем. Наче справді забув про дорогу. І за вечерею ні словом не обзивався про це. Був навіть трохи балакучіший і лагідніший — не такий похмурий, і їв гарно. Та ось, нарешті, поклав ложку. Хвилину посидів мовчки, а потім сказав задумано:
— Ну, спасибі ж вам, мамо, за вечерю, та й взагалі — що вигодували. А тепер буду рушати.— Звівся з-за столика.
— Бо з тобою, сину. Куди б же ти на ніч! — похопилася мати.— Та хоч завтра нехай уже.
— Що ніч — дарма: дорога проста, не зіб'юся й поночі. Зайшов у хату. А за хвилин кілька вийшов надвір уже
напоготові: торба за плечима і чоботи, в руках свита, холоші попідкачувані.
— Ну, а тепер хоч і прощавайте! — підійшов до Остапа, що крайній од порога сидів на призьбі, простяг руку.— Давай, брате, лапу, хоч поручкаємося на прощання. Отак! Щас-ти тобі! А коли-не-коли та й згадай-таки наші бесіди.
Затим попрощався з Орисею, з Мотрею. Тоді підійшов до матері. Але мати одхилилась од нього і ступила крок. "Я проведу тебе, сину",— і пішла поряд з ним до воріт. А од воріт до греблі і греблею потім.
Уже аж під горбом Артем нарешті умовив-таки матір вернутися. Скільки не йти, мовляв, розлучатися треба — чи під горбом, чи на горбі — це вже однаково. Зітхнула мати. Артем розважав, що журитися нема чого, що, як тільки стане десь на роботу, зразу й листа напише. А колись-таки і прийде. І вперше взяв материну руку, а другою обняв і вперше в житті поцілував матір. А вона тоді, не випускаючи синової руки, схилилась обличчям до неї і тихо заплакала.
— Та хоч з якої дороги виглядати тебе, сину?
— А хто зна. Виглядайте з усіх чотирьох.
— Щасти ж тобі, сину!
Пішов Артем. А мати стояла на місці нерухома, дивлячись синові вслід, доки й на горб вийшов. І думала, що як це дивно виходить усе так, як думалось їй чи в снах увижалося: один по одному розходяться з дому сини... Уже на горбі Артем і от,— ну чисто ж — як і в снах отоді,— оглянувся назад і ще гукнув неголосно: "Та вертайтесь уже, мамо!"
Повернувшись додому, мати вже не застала нікого під хатою — порозходились спати. Сіла на призьбі — посумувала трохи. Далі згадала, що завтра на поле до ячменю рано треба, лягла й собі — в сінях, як завжди, головою до порога, і двері (ніч тепла) відчинені. Але довго не могла заснути. Усе про сина думала: у мислі в зоряну ніч простелилась сіра дорога, а по ній бовваніла постать, та все далі, далі. Нарешті, либонь, і задрімала була, але в дрімоті почула: мабуть, Остап цигарку кинув біля порога та й не загасив — тліє і чадить. Схопилась на постелі — і справді несе горілим. І десь від клуні голоси чути. Кинулась мати. А тої ж миті з вигону — бов, бов, бов, бов... загув дзвін на сполох.
Мати тривожно вихопилась із сіней і тільки за поріг, як в очі впало — просто за вербами десь за горбом горіло щось. Полум'я не видко з-за горба, заграву тільки видко на вихорі червоно-попелястого диму. Бігли вулицею люди до греблі — в степ, видко. На клуні Остап — гукнув:
— Князів степ горить!
Мати хлипнула грудьми й застигла так, принишкла в тривозі біля порога. Потім перехрестилася і тихо проказала самими устами:
— Щасти тобі, сину, на Твоїй путі!
1931