Явтушок же спав собі як убитий, і те викликало в його трагічних супутників ще більшу злість. До того ж мав кілька гранок сала, пару буханців хліба, гарно їв, а вночі те давалося взнаки помимо його волі. Коли ж Явтушка будили, то сум огортав його і за Прісею, і за хлопчиками, і за самим Вавилоном, просто не вірилося, що там уже ніколи не буде Явтуха Голого, який початок свій брав із реєстрових козаків Голих. Він ще виважував оті сто чи двісті десятин, які може захопити там, на тій невідомій землі, куди їх везуть. Але що та земля без Прісі, без хлопчиків, без коненят і без того всього, що залишив удома складеним, змащеним, нарихтованим до весни уже так дбайливо, що і найбільший хазяїн не міг би зрівнятися з ним у цьому. З кожним кілометром дороги у Явтушкові накипало бажання втекти, що він і зробив, продумавши заздалегідь усе до найменших дрібниць. Слід віддати йому належне, він міг дещо завбачити, але ж пасував, коли йшлося про ціле життя.
Прибився додому вночі, постукався у причільне віконце, що від поля, — все те мав запокладеним заздалегідь. Жодна жива душа у Вавилоні не повинна знати про його повернення. Усі бачили його на Йордані серед стрільців, і не просто голіруч, а те не проститься ніколи, за те карають хоч рано, хоч пізно. Настрахав Прісю, заклякши у віконці, побудив і старшеньких хлопчиків, що спали валетиками на ліжку. Так тихо зачинив за собою надвірні двері, що ті навіть не пискнули. Соколюкам і не снитиметься, що він уже тут, удома. Коли вже стояв посеред хати, Пріся лише тоді об'явила побудженим хлопчикам:
— Батько прийшов…
Явтушок поклав клуночок і, підійшовши до ліжка, намацав діток руками у напівтемряві, геть усіх, сказав:
— Це я, дітки. Ваш тато… — та й заплакав над ними.
Він був одягнений, у шапці, забрьоханий, на долівці виднівся клуночок, в якому, либонь, не було для них гостинців, бо тоді чого б йому плакати. Івасько чи хтось інший із старших збовкнув знічев'я:
— Чого ви, тату? Нам було гарно без вас… Дядько Фабіян приходив…
— Фабіян? — відступив од них Явтушок.
— Не зважай на те, — заспокоїла його Пріся. — Розказуй краще, як дістався.
— Маю ноги, голову… — усміхнувся Явтушок. — Чого мені там? Що я там загубив?.. Коли мої дітки тут, — показав на них. — А міг, міг би мати там сто, двісті десятин землі, поставити собі зруба з лісу, обрости добром… Але ж я не такий, аби вас проміняти на оте все… От і чкурнув. Аж із–за Харкова. Що там діється, Прісю! Дядько і там заможний на чорноземлях, потрусили багатіїв, як грушу, в колгосп не захотіли, то їх у вагони з усім лихом, із корінням і галуззям… А як тут? Що тут?..
— Я вступила в колгосп…
— Вступила?!
— А що ж я, гірша за інших?
— Значить, я туди, я, можна сказати, на смерть одважився, а ти в колгосп? — надійшов на неї з темряви. — Ну, ну, я слухаю, Прісю, слухаю…
— Усуспільнили коней, воза, весь реманент…
— Геть–чисто весь?
— А що ж він без поля? Навіщо він? Залізяччя, Явтуше.
— І плужка віддала?..
— І плужка, і млинка… Тільки борону залишила. Для городу. Всі залишають, то і я залишила.
— Отак?.. А чи знаєш ти, що я й досі за того плужка живу не розрахований із Монею Чечевичним? Га? — захлинався Явтушок злістю на Прісю.
— Від Моні Чечевичного сама згадка. Хіба його не тим самим поїздом, що й вас?
Це трохи заспокоїло Явтушка. Не терпів ходити в боржниках.
— От гаспидство! Ледь одвернувся, як уже тобі повний злидень… Що ви там цапаєтесь, добра б вам не було? — То на діток, що висміхувалися на ліжку чи не з батька. А Явтушок свою нитку: — Ну, ну, то як же ви тут живете?
— Був пробний виїзд. Сіяти почнемо…
— Хто почне сіяти? Хто? Рубан? Звідки він знає, як сіяти і що сіяти? Скажімо, овес. Той уже було б засіяти. Овес у грязь — будеш князь. А звідки те знати Рубану?
— Заступника взяв собі з наших… — посміхнулася Пріся.
— Кого? — зашерх із допитливості Явтушок.
— Левка Хороброго…
— Фабіяна?! — аж підскочив Явтушок, та якось підленько засміявся. — Слава Йсу! Ось на кого перейшов Вавилон. Так вам і треба. Цей виведе вас у люди, трясця вашій матері… Такого плужка віддати Фабіянові! А ти хоч бачиш його?
— Фабіяна?
— Плужка нашого! — скипів Явтушок.
— А тож як. Був на пробному виїзді. Все ціленьке. І коні, і плужок, і млинок. Воза тільки не можу впізнати. Здалеку ніби й наш, а підійду — не наш…
— У нашому було по тринадцять шпиць у колесі… Чому ж я й обганяв усіх на чортовій дюжині.
— Ні, в тому стільки не буде, — подумавши, сказала Пріся.
— Ясно. Нема воза. А якого ж воза! Все піде прахом… і сам Вавилон. Як там у Біблії сказано? Парфена нам читала в дорозі… — Зняв шапку: — "И сошел Господь посмотреть город и башню, которые строили сыны человеческие. И сказал Господь: вот один народ, и один у всех язык; и вот что начали они делать и не отстанут они от того, что задумали делать. Сойдем же и смешаем там языки их, так чтобы один не понимал речи другого. И рассеял их Господь оттуда по всей земле; и они перестали строить город. Посему дано ему имя: Вавилон, ибо там смешал Господь языки всей земли и оттуда рассеял их Господь по всей земле".
— А що далі, Явтуше? Чого ще навчила вас Парфена?
— Підемо звідси… Якщо хочете мати хазяїна, а дітям батька.
— Куди, Явтуше? Хотіла б я знати, куди підемо!
— За тридцять п'ять кілометрів…
— У Зелені Млини?
— Авжеж. До лемків. Я оце був там. По дорозі. Наче інша держава. Сплатили собі податок, і ніхто до них діла не має. До самої Москви достукалися. За конституцією живуть. Дядько Лаврін тримає олійню, драчку. Обігрів, зустріли, як рідного, каже, іди, забирай своїх та приходь. Бунту, каже, радянська влада вам ніколи не простить. Лемки, Прісю, це тобі не ми, то хитрий народ. Від австрійського цісаря колись утік, і від колгоспу втече. Без бунту, а по–доброму втече. По конституції. Лемки все знають. Ще ж Ленін казав, що це річ добровільна. Тільки в Зелені Млини. Іншого виходу нам нема… Мені нема іншого виходу… Приймак Валахів тут?
— А де ж йому? У колгосп вступив.
— Кларнета не усуспільнив, як ти плужка?
— Грає для Валахів… Майже щовечора. Як настала весна.
— Там просять його туди. Старий кларнетист помер. То просять його. Ті кляті лемки і кроку не можуть ступити без музики. Пиво тиврівське п'ють, музики, гульки щосуботи… Куди нашому Вавилону до Зелених Млинів! Як Глинську до Шаргорода. Зовсім інший район.
Скинув кожушка..
— Спочину якийсь деньок — і гайда… Тридцять п'ять кілометрів — не яка далина. Я оце тисячу відтьопав. Геть аж із–за Харкова. Всю Україну обміряв. Чоботи пропали. Зате штани маю нові. Парфена подарувала. З Бубели. Взяла їх чи не для Данька. Завеликі, правда. Але річ. Англіцьке сукно… Спіть уже там! — пригримнув на діток.
Підійшов до Прісі, поцілував легенько з дороги у теплі коси. Любив її в дорозі, як ніколи. Дивна особливість дороги…
— А колиска, бачу, порожня?
— Скидуче зілля пила. Бабусі кажуть, що була б то дівчинка.
— Ай–я–яй! Яка втрата! — І раптом: — А як тут сусіди наші?.. Вже думали, певно, що я пропав? Хо–хо!..
Вона голубила Явтушка, як ніби вперше… Відчувала, що піде за ним хоч у безвість. Якби не дітки, то тоді ще, з Йордані, поїхала б із ним.
— А про Соколюків навіщо питати, хіба від них чекати добра, коли брат пішов проти брата. Лук'ян ще й дотепер ходить із рушницею на Данька. І Савку Чибіса з собою бере. Бояться, аби не спалив колгоспу чи ще чого не накоїв. Один ти, Явтуше, на цілому білому світі. Не який там удатний, і стражденний, і нещасний, але мій… Дітки поснули, Вавилон спить, то роздягайся, буду тебе купати з дороги. А штани гарні, аж шелестять, прокляті. Пани дбали про себе…
На ранок у Вавилоні вже знали, що появився Явтушок, але ніхто не чіпав його, ніхто не збирався викривати. Левко Хоробрий сказав, що Явтушок спочине день–другий, помилується на діток, а тоді прийде до колгоспу й разом з усіма стане до сівби. Те саме думав про нього і Лук'ян від сільради. Куди ж подітися Явтушку, коли Пріся вже з ними, з усім добром у кагалі? Вирішили не повідомляти в Глинськ про його повернення. Зглянулися на діток, та й на нього самого, якось незвично й дивно було, що він не вистоює у свята на воротях. Брали до уваги і Явтушкову велику любов до землі, до поля. Для нового колгоспу то був би не зайвий чоловік. Тільки кепсько знали вони його душу…
Розділ десятий
Наступної ночі Явтушок прийшов і розбудив нашого батька. Валахи ще не знали, що він повернувся, тому його візит був несподіванкою для хати. Валахів так багато, що вони не мали потреби замикатися на ніч і з весни до пізньої осені тримали і надвірні, і сінешні двері навстіж. Тому Явтушок появився на порозі, як привид, постояв там і на батьків оклик: "Хто це?" — відповів так, наче він свій у цій хаті:
— Це я, Чорногоре.
— Явтушок?
— Він самий. Хіба не впізнав? — Подумав: "Штани на мені інші, ось чому не впізнав". — Вибач, що так пізно. Не міг інакше…
Гість повернувся і вийшов, а батько, вступивши в чоботи й накинувши свитку, слідом за ним вибрався з хати. Батько дуже шанував Явтушка за щось таке, чого не знаходив ні в кому з вавилонян. Адже з усіх лише він міг завітати якогось вечора і попрохати: "Такий сум на душі, заграй мені що–небудь на кларнеті". Батько діставав кларнет із футлярика і грав для нього одного. Грав лемківські мелодії, імпровізував. Явтушок послухає, просльозиться і йде собі. А батько казав цим глушманам Валахам, що Явтушкова душа чує музику, як рідко чия. Не говорилося про те ні разу, але єднала їх ще ота причетність до Зелених Млинів: обидва на цілий Вавилон мали там родичів, обидва могли податися туди. Ось і тепер вони довго змовлялися на Андріяновш лавочці, батько багатозначно покашлював там, а Явтушок у чомусь гаряче переконував нашого лемка, на якому з деяких пір трималися Валахи. Коли б він піїпов од них, Валахи відразу набрали б зовсім іншого відтінку. Замчище Замойських і розбитий паровик у бур'янах були достатнім свідченням їхніх безглуздих поривань у минулому. А є епохи, які вважають на минуле своїх громадян більше, ніж на їхнш сьогодніїшній день.
Коли батько повернувся з тої змови, всі Валахи в хаті вже спали…
За інших часів батько любив заздалегідь готуватися до цих тридцяти п'яти кілометрів. Ще звечора змащував воза й високо викладав його луговим сіном, старанно перевіряв та лагодив п'ювшорки, натираючи до блиску мідні пряжки, яких було безліч на збруї, і, мабуть, тому наші, може, й незугарні, коненята прибирали звитяжного вигляду.