А товарняки ходять далеко, за тридев'ять земель, скільки–бо разів черешні починались і відходили без Миколи…
Конем правив Аристид Киндзя, то перед самим селом повернув до млина. "Ну, що я казав?" — шепнув Хомцьо Пані. Винесли його на горище, а вже по тому Аристид повіз німцям парашути. Вартовий не пропустив Киндзю до клубу. Приїхав на дрезині якийсь високий чин, і вони розбирали там операцію. З клубу долинав крик, майже істеричний. Киндзя подумав, що такий крикливий народ не зможе нас перемогти. Вартовий полічив парашути, на одному була кров, то він хотів віддати його Киндзі, але повагався і кинув на купу.
Лель Лелькович останній виходив з оточення, брів через ставкові зарості, й тут явився йому з досвітку монах, тихо приймав воду. На горі, оточивши сад, усе ще кричали: "Рус, здавайся!" — хоч здаватися там уже було нікому. А тут тиша і цей журливий монах, такий знайомий Лелю Лельковичу. Вода вже зовсім крижана, а в ньому тепло, навіть затишно, якби не замокли сірники, то міг би й запалити. Потім підняли їх прочісувати сад, а він стояв собі у монасі, при самій греблі (у цьому й порятунок, думав він, що монах при самій греблі), вода падала невелика, верхня, набагато тепліша, ніж у ставу (він пробував її на пальці). Так він стояв там, по греблі раз по раз гурчали машини, мотоцикли, то в село, то з села, не займали його, і він не займав їх. І тут з мотоцикла, який мчав по греблі на повному ходу, автоматна черга по монаху, глупа, нагла, можливо, що й випадкова. Якийсь бравий німчик просто розважався, поглумився над цим сумним монахом вже на радощах, що сам живий, вже після бою, вже по всьому… Тоді через смерть Леля Лельковича прокотився по греблі віз… З села. Либонь, з села. "Непревзойдьонно так, — підтвердив Аристид Киндзя. — Ми везли останню хуру подушок для поранених. Щоб вони на них зотліли!" Лель Лелькович посміхнувся крізь біль. Сказав Киндзі, що там, у саду, у дуплі красної панянки він заховав гвинтівку з оптичним прицілом. "Якщо я помру, то щоб не пропала гвинтівка…" — "Непревзойдьонно!" — погодився Киндзя, хоча й знав, що гвинтівку німці знайшли. Присвітили у дупло ліхтариком, а вона там. Якась у них дивна пристрасть до світла, страшаться нашої ночі, то всю ніч Лель Лелькович полював на ліхтарики. Вбиті ж не можуть застерегти живих.
Тепер, вишикувавшись істинно по–німецькому, березові хрести чапіють біля клубу (Лелю Лельковичу видно їх з віконця) у палісаднику, між буйними, як ніколи, жоржинами. Жоржинам–бо звідки знати, що то чужинці — одне ростуть собі! На хрестах каски, згодом вони перекочують до дворищ, і лемки напуватимуть з них курей та індиків, то лише справа часу, а поки що ті сталеві атрибути Круппа засвідчують марність спроб уберегтися від смерті будь–кому на цій війні. Пробоїни, що зяють на касках, свідчать про те, що їхнім недавнім власникам довелося мати справу зі снайпером. Одна–єдина пробоїна на шоломі капітана (проти чола) виявилася для нього смертельною.
Так почив Іоахім Веймарскінд (дитя Веймара, чи що?), особистий номер 3 071 400. Сильвестру, як колишньому бухгалтеру, нічого не варто було запам'ятати той номер, який досі був таємницею для нього, а нині давав певне уявлення про ворожу армію (Сильвестр не знав, що всі ті номери, які перекочовують із ший на хрести, зашифровані й не мають ніякої розвідницької вартості). Сильвестр був викликаний на відправу, грав з Баха, та, вичерпавшись, перейшов на веселі лемківські мотиви (також похоронні), але був неправильно витлумачений фельдфебелем і ледве не поплатився життям. Після відправи Сильвестр подався до млина, до "десятого", щоб повідомити йому деякі таємниці про германську армію (особистий номер Веймарскінда перш за все) та ще пограти для нього на скрипці, а німці тим часом справляли поминки, пили тиврівське пиво, привезене напередодні іще Веймарскіндом, і всю ніч бігали у палісадник, хоч і не так вільно, як раніше, остерігалися "десятого". На відправі фельдфебель поклявся перед загиблими неодмінно піймати "десятого", бо ж той, бачите, рано чи пізно, а конче має об'явитись у Зелених Млинах, або, як сказав фельдфебель, — kommen nach Haus . Пробираючись у Зелені Млини, щоб розшукати "десятого", я був такої ж думки: той неодмінно прийде додому, який–бо лемко обмине свою хату чи своє село навіть під загрозою смерті.
І ось в одну з таких ночей, коли окупанти випильновували "десятого", я постукав до Пані Властовенко у її недобудовану хату. Паня вибігла на ґанок в сорочці, боса, а її розплетена коса печально спадала на плечі й чимось нагадувала музику, яку я щойно чув, проходячи повз вигаслий млин.
— Це ти, Аристиде?
— Ні, це я. Відчиніть, Паню.
— А хто ж це буде?
— Ось відчиніть. Не бійтесь. Свої.
Паня відчинила, хоч могла б цього й не робити, відчинила й змигнула біло крізь сіни до хати. Він (так я далі називатиму себе) заходить, а Паня шукає сірники й не може знайти. "Ховаю від Марушки, щоб не спалила хату". Налапала–таки десь у ковбашці, покалатала ними — там два чи три. "Не світіть", — застерігає Він. Місяць зазира до ліжка, де спить Марушка, місяця того обмаль, одна чверть, тому в хаті лише кілька промінчиків, та й ті заплутались у Паниній косі.
— Я з Вавилона, — каже Він, відчувши, що вже щось належить казати.
— З самого Вавилона? — дивується Паня.
— Атож, з самого.
— Така далеч. Вночі. А тут десант позаминулої ночі… Чули, напевне, про десант?
— На селах тільки про це й гомонять.
— У Вавилоні також шукають десятого?
— Шукають. Але я втік сюди.
— Хіба ж ви десятий? Щось не знаю такого лемка.
— Для них кожен може стати десятим. І я можу. І ви… Коли що, вони розстріляють кожного десятого.
— Зручно, — каже Паня. — Ось вони і вигадали десятого.
— Ні, Паню. Цього разу не вигадали. Десятий був. Кажуть, що десятий був агроном Журба. Начебто він. Саме тому я і навідався до вас. Чи не подавав він якої звістки про себе? Ви ж п'ятисотенниця. Краща ланкова Журби. Ось я і прийшов до вас… Проходив повз млин. Там пітьма, полин довкола, а на горищі скрипка грає. І що за скрипка?
— Ага, там завше щось таке коїться. Ввижається людям. То вішальник. Закляте місце. Чортівня якась. Там і до війни скрипка грала. І до революції ще. Кажуть люди. Я сама не чула, ходжу туди вдень. Ходила колись… Тепер млин стоїть… А вам же той Журба навіщо?
— Людина з Великої землі. Для зв'язку, для всього… Ми ж не збираємось тут сидіти склавши руки. Ми, Паню, готуємось до боротьби, то нам така людина, як він, як товариш Журба…
— І оце ви повірили, що ваш товариш Журба може стрибнути з парашутом? — щиро обурилась Паня. — Та він зі скирти боявся стрибнути! Ми якось пожартували, спустили його зі скирти, то він, доки летав, так кричав, ніби його різали. Теж мені знайшов десятого. Та він з ліжка боявся б упасти.
— Ну, хтось–то його примітив?
— Серед убитих не було Журби. Кого–кого, а я уже впізнала б нашого Федю. Федора Оксеньовича. У нього така руда голова, що рудішої ніде в світі немає. Вже німці нащо бувають руді, навіть тут у нас є один, та куди йому до Феді. Ви коли–небудь бачили його?
— Журбу? Бачив…
— Ге, рудий?
— Рудий, чортяка. Але ж його могли постригти. Солдатів стрижуть.
— Якраз усі з чубами. Один був трішки схожий на Журбу. Лицем схожий. Та хіба такий! Я собі думаю — не було там десятого. Німці вигадали його. Ріхтер вигадав. Тепер вони кажуть, що то був снайпер. Ну який снайпер з Федора Оксеньовича, коли він жінок боявся? Було, проводить мене додому з курсів, то де вже взяти під руку чи пригорнутись, тьопає десь там позаду. Правда, агроном хороший був. Не гріх згадати. А ви ж хто?
— Я? Хто ж я? Можу стати "десятим"… Хотів би стати…
— Так це просто. Підіть у клуб. Вони вас розстріляють з радістю. Повісити можуть. У Глинську вже вішають. А мене ви звідки знаєте? Отак прийшли собі… Серед ночі.
— Я ваші портрети в газетах вирізував. Хлопцям показував. Пишався. Смішно, звичайно. Та було й таке.
— Писали мені солдати. Писали. З фінської ще писали… Мій Микола від тих листав життя не мав. Ревнощі, чвари. Якийсь бравий капітан одружитися зі мною надумав: "Дорогая Паня!.. Как бесконечно Вы мне нравитесь…" А ця Паня спини не розгинає все літо. Руки отікають.
А Журба ж такий був, що кожного бурячка полічить. Все пішло прахом… Ви не писали мені листів?
— Пригадуєте: я гнав полівкою стареньку корову моєї бабусі, а ви мчали з Лелем Лельковичем на колах. Він попереду, а ви за ним. Лель Лелькович упав у горох, а ви проскочили повз велетенські роги тієї корови на такій небезпечній відстані від них, що в мене (та й у корови) похололо в душі. Корова йшла собі далі, а ви зупинились і сміялися з Леля Лельковича. Це було надвечір, їхали ви на завод. На Лелю Лельковичу були білі штани, які стали від гороху зеленими…
Паня пригадала білі штани Леля Лельковича, засміялась, не так, як тоді, певна річ, зараз то був сумний сміх. Паня завішує вікно рядном, калатає сірниками, тре обачно, береже кожен сірник, запалює каганця на припічку. Світло хистке, і Паня в ньому також хистка і самотня. Відвертається до ліжка, бере з бильця тернову хустину, накидає на плечі й так стоїть, вглядається в його обличчя. Ні, вона не впізнає його, ніяк не впізнає…
Тоді він нагадує їй про Купріяна, про білі черешні в їхньому саду, отому ще, над ставом, на старому хуторі, нагадує їй, як вона плакала під черешнею, і про хліб нагадує, який вона принесла для нього того важкого року. Він ще спав, коли вона принесла хліб. А коли вони з Лелем Лельковичем вночі поверталися з кіно на колах, він стояв під шовковицею і плакав з ревнощів. Хлопчина той приревнував її до Леля Лельковича.
— Про царя Мину ви також нічого не знаєте?
— Про якого іще царя Мину?.. — дивується Паня.
— Ну, про царя мурашок. Пригадуєте, як на вас напали мурашки під шовковицею? Того ж літа, на буряках?
— А–а–а! — сміється Паня. — Було, було…
— Ну от. Тоді у мурашок був молодий цар Мина.
— І в них бувають царі?
— Я вигадав його. Для вас, для себе вигадав, щоб забратися у ваші коси й побути хоч трішки з вами. Я весь день був собі там. Став мурашкою, царем Миною став, і пробув з вами увесь день і всю ніч. Потім ціле літо добирався додому.
— У Вавилон?
— Ні, до мурашок, які жили під тією шовковицею.
— І що? Повернулись?
— Цар Мина розбився.