Сотник був також п’яний.
— Я хочу, сотнику, ці речі знати. Ви мене розумієте? Чи ви мене не розумієте?
— Я вас не розумію.
— Питаю вас, де ви вискіпали отих людей, що стоять там, у полі?
— Я їх не вискіпав. Вони прийшли самі. Це козаки. Третій курінь Запорізького полку, Понімаєте? Це наше козацьке військо.
Гей, долиною, гей! Широкою
Козаки йдуть, — заспівав сотник і вимахував правою рукою. Ви понімаєте? Козаки!
Попе-ре-е-ду До-ро-шенко!
Веде своє військо, військо запорізьке… Га? Ви зрозуміли? Ви знаєте, як то воно було? Га? Іде запорізьке славне військо, попереду пан гетьман Дорошенко, за ним бубни, літаври, бандури. А направо й наліво жнуть женці, а пшениця, як ліс, а кругом воля! То була Україна! Розумієте?
— Розумію!
— Нічого ви не розумієте. Ви ще замолодий, щоб такі справи розуміти. Наш пан головний отаман Петлюра сказав нам: — Козаки! Мусимо визволити нашу Україну з московської кормиги і зробити з неї самостійну державу. От вам! І ми б’ємось! І ми поб’ємо москалів. Ми бились під Бахмичем. Ми бились під Київом. На нас наступав Муравйов. Пусте! Наші хлопці, кажу вам, бились, як леви! Як леви, кажу вам, бились.
Ці слова вдаряють молотом по уяві Андрія. Він пильно дивиться на цю людину, що сидить біля нього. Чудово! Прекрасно! Незбитий доказ, так би мовити, ірраціональної суті.
— Чого так дивишся? — каже сотник.
— Дивлюсь!
— Дивуєшся?
Андрій мовчки налив чарки, взяв одну і кивнув головою на другу.
— Так ще по одній, сотнику? Сотник мовчки взяв чарку.
— Ну, що ж. Скоро знову фронт, а поки можна — можна! Дай, Боже! — сказав сотник. Обидва випили.
— Не раджу, козаче, багато дивуватись, — казав далі сотник. — Нема з чого.
— Ооо! — вирвалось в Андрія.
— Вояк має право на власне життя? Скажеш — ні?
— Це ясно. Неясно тільки, чому воно не так.
— А я тобі от скажу. Я скажу. Я вже такі справи перевірив. Людина є найбільша суча дочка з усіх тварів на землі. Це забріхана по вуха каналія, що без всякого сумління, як найбільша курва, зловживає тим, що вона має язик, розум і силу. Ми, — вдарив по столі сотник так, що всі на нього поглянули, — маємо право… Ми роджені тут! Скажете — ні? Ми народжені на цій ось землі. І от ми не маємо тут права казати, що ми хочемо. Понятно? До нас приходить отака каналія — звідти-оо і командує. Сволота! — повільно, з заціпленими зубами витиснув сотник це слово. І відразу добавив: — Нам кажуть: імперія! А як так, то дозвольте: за що ж ви нас не визнаєте за людей? Спитайте там отого, що стоїть на варті. Він вам скаже, за що він там стоїть! Він уже не висловить те по-людськи. Його скалічили, як каплуна, але його душа, кажу тобі, ясна, як сльоза. І він знає, за що. Недавно, — каже далі сотник, а голос його набирає соковитості, — підходить до мене старенький єзуїт у вигляді священика і солодким голоском питає: скажіте, пажалуста. От ви за Україну… А чи существуєт на українском язикє Геометрія? А я отак подивився на нього і кажу: — Нєт! Нє существуєт! — Так зачєм же кров пролівать? — питає той. А я йому кажу: — От якраз за те, батюшка! Він вилупив очі. — Нє панімаєтє, батюшка? А нада, щоб ви панімалі! Мій батюшка скрутився, як вуж. Зрозумів! Я йому розмазав, як на лопаті. Я йому розжував і в рот вложив. — Та воно панятно, каже потім. — На малороссійськом язикє можна було хіба з кухаркою лаяться. — Ото-то, кажу!
У другій кімнаті тим часом бринькали гітари і шумів танець. Сотник раптом устав, ударив по плечі Андрія:
— Йдемо! Затанцюємо!
Андрій звівся на ноги, був вищий за сотника, чув, що поміст під ним колишеться, обняв сотника за плечі, і вони перейшли туди, де грали. Сотник заговорив по-російськи: — Панове! Ми от з цим молодим чоловіком задумали протанцювати. Вдарте нам якогось нашого!
Дві гітари забренькали гопака. Андрій і сотник, спочатку разом, а потім окремо, пішли в присяди. Не можна довго втримати таке темпо, але до танку відразу включилась Мар’яна. Збилось коло. Андрій швидко відпав. Він тяжко сапав, і з чола його лився піт. За ним відпав сотник. Мар’яна танцювала далі, до неї долучився незнайомий молодий чоловік, що також з місця пішов у присяди. Мар’яна відпала. З кола вирвалася ще одна панна. Молодий чоловік відпав, і його місце заступив інший. І так ішло, крутилося, бриніли гітари, і дійшло до отця Леоніда, що викликав своїми присядками бурю оплесків. До нього долучився ще раз Андрій та сотник, і ці вже примусили гітари замовкнути.
— Отак танцює Україна! — прохрипів залитий потом сотник. Всі шуміли, як море. Андрій обтирає рукавом чоло, підходить до Мар’яни.
— Ідемо! Вже світає. Нас там уб’ють!
Мар’яна сяюча і щаслива. Дійсно, час їхати. Зчиняється буря протестів. Ще раз за столом, ще чарка з отцем, паніматкою, з сотником, обійми й цілунки, і коли Андрій з Мар’яною опинились надворі, було вже сіро і все вкривав сніг, мов товста перина, їх проводять цілою юрбою. Андрій і Мар’яна всілись, загорнулись бараницею, замахали руками і з місця погнали коні у чвал.
Мокрі, п’яні, засипані снігом, в’їхали під ґанок Лоханських. По місті все ще вештаються люди, інколи вирветься уривок співу, звуки падають м’яко, мов у вату.
Андрій поміг Мар’яні висісти і рушив далі. Нема вже потреби заїжджати до школи. Гнав просто до мосту, коні метко бігли, хотілось пролетіти цей простір непомітно.
Дома всі, за винятком Корнія, спали. Андрій без мови передав Корнієві коні, на ходу скинув свою шубу, дорвався до своєї канапи в холодній вітальні, вкрився батьковим кожухом і відразу міцно заснув.
Спав догори, не зовсім роздягнутий, невигідно, часом хропів. Таким знайшли його геть пізніше; коли Андрій відкрив очі, побачив перед собою Таню.
— Андрію! Бійся Бога! Де ти пропав?
— Що?
— Коли ти приїхав? І де подівся Іван?
— Іван? — вирвалось в Андрія, і він зірвався на ноги. Дивився на всі боки, чогось біля себе шукав. — Фу! Болить голова! Чи не маєш чогось такого напитись?
Було перед обідом, перейшли до кімнати Тані, Івана й Сопрона бракувало. Вони поїхали шукати Андрія й Мар’яну і ще не вернулись.
— Оце так-так! — навинувся Петро.
"Відкіля це ти узявся?
Де так довго пропадав?
Хоч би Бога побояяааався!" — заспівав він арію з "Запорожця".
X
Все сталося через графа. Іван, як відомо, мав намір зовсім інакше провести цей вечір. Винятково до цього готувався і наперед насолоджувався в уяві танцем з Мар’яною. І от навинувся граф, а до всього оте переповнення. Розмова зі старим, якого всі поважали не тільки як знаного магната Російської імперії, але також як передову інтелігентну людину, видалась Іванові цікавою і навіть потрібною. Він хотів знати, що думають люди тієї верстви, проти якої в першу чергу направлене вістря теперішніх велетенських подій. Що думає столиця, що думають люди, які ще не так давно тримали в своїх руках стерно імперії?
Граф був також зацікавлений розмовою з Іваном. Мав з ним чимало спільного, був тієї ж самої думки, що соціальну проблему народу повинні рішати не соціологи і вже ніяк не з закордону, а практики, господарі, люди, що вміють творити реальні вартості і що виросли з рідного ґрунту. Морозів знав він ще з-перед війни, знав їх цілу історію, слідкував за їх зростом і тому саме брав їх як приклад зростання цілої нації.
Тому саме граф, незважаючи на винятковий час, на свято і на втому, розгорнув з Іваном довгу розмову.
— Все, що я передбачав — сталося, — казав він. — На мою думку, революція в Росії не була неминучим явищем, і її легко, легше, ніж деінде, можна було оминути. Ми могли заощадити собі цю трагічну операцію, з якої ледве чи вийдемо живими.
Для того, щоб розуміти причини нашої революції, треба було слідкувати уважно за думками її творців, передовсім за думками головного її оформлювача і натхненника — Леніна. По-моєму, писання Леніна, всі ті його "Искры", "Зари" і т. д. ніяк не треба було робити нелегальними, а навпаки: давати читати їх, думати над ними і негайно робити конкретні протизаходи на місцях, щоби зло не давало овочів. Так воно робилося скрізь, де люди думали реальними категоріями. І говорю я тепер не тільки за нашу, чи краще, мою суспільну верству, а за весь наш різнонаціональний народ у всіх його прошарках.
Шкода тільки, що так, як я, думаючих, серед правлячих верств нашої держави були дослівно одиниці, і ті одиниці не могли мати ніякого впливу на розвиток подій. Доля Російської імперії уперлася в непроломну твердість духової порожнечі нашої інтелігенції. Люди, що стояли на чолі, включно з государем імператором, були порожні в найістотніших центрах, звідки родиться творча мисль. За винятком нечисленних одиниць, наша, особливо політична, еліта була рішуче бездарною.
Не можу сказати, щоб більше обдарованими були "генії", що ту революцію з такою винятковою впертістю викликали. Це були пагони з того самого духового пня, і засоби їх були ті самі, тільки з протилежного боку. Я перечитував тих "геніїв" від дошки до дошки, мав у своїй бібліотеці всі їх женевські і взагалі закордонні видання, і ні одна їх фраза не викликала у мене сумніву щодо того, що ці люди хочуть рішити справу в цілому. Не творчість, не розум — демагогія, діалектика, утопія.
Ленін, коли візьмемо цю, так би мовити, провідну звізду революції, смакував демонічне і садистичне вичуття розправи над своєю жертвою. І для того, щоб всадити в серце жертви ніж, не було засобів негідних. Він думав тільки, як її вбити.
Отже, два полюси — ворожі й непримиренні. І коли б, припустімо, закони Божі були керовані цією засадою. наша планета не прожила б ані одної секунди.
Я ж натомість і дуже невеличка кількість провідної російської інтелігенції заступали думку, що тільки міцна, здорова духово, творча, формуюча і позитивно думаюча російська людина може створити справжні і тривалі передумови життя і розвитку господарського та соціального. Ще покійний Столипін частинно так думав. Був таким один із князів Строганових. Були мільйони таких, як ваш родитель, Григор Іванович. Це люди, що не впивалися химерами, а творили клітини реального, заповняли форму змістом, тримали російський корабель у рівновазі.
Але російські правлячі верстви на чолі з імператором думали зовсім інакше. Вірніше — вони не думали ніяк. Вони існували за інерцією і тішилися формулою Божого помазанництва.