А це ж — незабутні зустрічі з колишніми фронтовиками, з прославленими генералами і маршалами; це той благодатний і вдячний "матеріал", який щедро дарувала йому і фронтова, й повоєнна "окопна правда" солдатського буття, і якому просто гріх було пропасти.
Тож увесь цей армійський досвід тією чи іншою мірою було реалізовано в його книжках повістей та оповідань "Лизавинские тополя", "Рассвет встречаю первым", "Пароль — "Аист", "Ветер подул в пустыню", "Капитан Степь уходит в разведку", "Неспокойный месяц". Проте армійська шинель, в якій В. Мамонтов пройшов чверть свого життя, не "засуконила" в ньому лірика, який знає ціну і ніжним людським почуттям, і красі природи, що чудово засвідчено його поетичними збірками "Мотив судьбы", "Последний снег", "Крестики и нолики" та "Состояние души", а ще — численними ліричними віршами, які стали текстами пісень композиторів й учасників цього творчого вечора: заслуженого артиста України Володимира Лясоти, лауреата міжнародних та національних конкурсів Олега Полевого, заслуженого працівника культури Валентини Ульяш, музику яких озвучила концертмейстер Інна Ісакова. До речі, кілька з них пролунали та були тепло сприйняті у виконанні співачки Надії Панасюк, лауреата всеукраїнського конкурсу солістів "Осіннє рандеву" Лариси Козлової та самого автора музики Олега Полевого. Слово про творчість Віктора Мамонтова виголосив й автор цих рядків, ну а цикл його ліричних поезій проникливо пролунав у виконанні майстра художнього слова, лауреата премій ім. К. Паустовського та І. Рядченка Олени Куклової.
Вечір, безсумнівно, вдався. А вдався тому, що його майстерно вела автор сценарію Тамара Іщенко, а ще тому, що чимало учасників вечора доповнювали свої виступи власними поезіями, як це зробили Людмила Максакова, Ольга Бучко, Павло Запорожець, Олександр Щедрин та інші аматори слова. І тому, що чудовими організаторами його виступили заступники голови Обласної ради миру Тамара Сазонова та Валентин Шаровський. Тож залишається лише побажати нашому місту і нашій інтелігенції, щоб таких зустрічей було якомога більше, тому що це і є оте живе духовне і душевне спілкування, якого всім нам, за телевізорами та комп'ютерами заскорузлим, дуже й дуже бракує.
НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ ЖИТТЯ
Борис Янчук. Незакінчена опера. Роллан.
К.: Радянський письменник, 1986
Микола Леонтович... Видатний український композитор, збирач фольклору, музичний просвітитель. Це завдяки йому чимало давніх народних пісень стало набутком багатьох самодіяльних фольклорних колективів. Йому належить незакінчена опера "На русалчин Великдень". З його іменем пов'язано становлення в Україні хорового мистецтва.
Микола Дмитрович загинув у розквіті творчих і фізичних сил. Загинув від руки підлого грабіжника, не здійснивши й сотої часточки своїх творчих задумів. Але навіть те, що він встиг зробити для розвитку української музичної культури, вже увічнило його серед провідних майстрів, і вдячний народ не забуває його внеску, називаючи його іменем усе нові й нові творчі колективи, музичні навчальні заклади, запроваджуючи для студентів стипендії його імені.
Та справа не тільки у відомості композитора Леонтовича. Прийшовши в українське мистецтво на зламі двох епох, він як людина твердих революційно-демократичних переконань гаряче зустрів Велику Жовтневу революцію, з перших днів Радянської влади активно включився в культурне життя нової республіки, був знайомий і підтримував творчі стосунки з багатьма тогочасними діячами літератури і мистецтва. Його сповнене буремних зламів життя і його трагічна загибель, яка породила чимало легенд, припущень і романтичних чуток, — все це сприяло формуванню в народній уяві досить своєрідного образу українського митця, образу, за яким виразно проглядається непересічна постать, гідна хоч талановитого пензля, а хоч захоплюючого фільму чи роману.
І можна лише дивуватися, що роман про нього з'явився тільки зараз, щойно, цього року; що досі письменники якось аж занадто обережно підступалися до вдячного біографічного матеріалу Леонтовича, не намагаючись серйозно осмислити його у великому літературному полотні. Та, зрештою, цьому, напевне, існує переконливе пояснення: у мистецтві кожній постаті свій час. Отож надійшов час відтворити образ і цього народного "соловейка", осягнути його мистецьку велич і людську заземлену простоту й подарувати цей образ молодому поколінню українців, яке, на жаль, має здебільшого досить приблизне уявлення про те, що зробила для нащадків ця людина, чим уславила своє ім'я, якими почуттями і пристрастями при цьому керувалася.
Й ось він — роман нашого земляка, одесита Бориса Янчука "Незакінчена опера". На останній сторінці зазначено роки створення: 1968—1985. Але задум написати роман про Леонтовича з'явився в Бориса Янчука ще значно раніше. Появі першої сторінки твору передували роки пошуку матеріалів, роботи в архівах, ознайомлення з мистецькою спадщиною відомого композитора.
І треба віддати належне авторові: увесь можливий документальний матеріал зібрано, осмислено і творчо опрацьовано. А вже навіть за це ми повинні дякувати письменникові. "Незакінчена опера" — твір художній, але, працюючи над ним, Борис Янчук прагнув досягти такої історичної правдивості, за якої роман сприймався б і як річ документально-публіцистична. Сприяло цьому і вміле поєднання художнього опису з майже протокольним свідченням очевидців, вкраплювання в літературну тканину витягів із різних документів, правдиве відтворення історичного тла подій та мистецького оточення композитора, в якому зустрічаємося з багатьма відомими постатями: Миколою Лисенком, Павлом Тичиною, Болеславом Яворським...
Як і багато інших українських митців, Леонтович пройшов через рутинність церковно-приходської школи, бурси та семінарії, і можна тільки дивуватися, як у каламутному потоці богобоязливого зазубрювання неіснуючих істин та близоруких пророцтв цим людям вдавалося виловлювати золоті крупини знань і любові — любові до історії свого краю, до народної пісні, до рідної мови.
Авторові пощастило передати атмосферу всіх цих навчальних закладів, визначити джерела, з яких народжувалися витоки таланту майбутнього композитора і фольклориста, показати щирість його душі, лагідність вдачі, мудру простоту — тобто, всі ті якості, без яких жоден інтелігент просто не здатний стати дослідником народної творчості, не здатний стати справжнім народним митцем. Отож можна з певністю сказати, що розділи, присвячені дитинству і юності Миколи Леонтовича, становленню його таланту, вдалися Борису Янчуку найкраще. Соковита, образна мова, вдале залучення фольклорних елементів, чудове знання тогочасного соціального становища на Поділлі, знання побуту — все це дало авторові можливість творчо реконструювати епоху, а відтак виразно і правдиво окреслити постать самого героя.
Я недарма наголошую на цьому, оскільки Б. Янчуку не вдалося до кінця витримати твір на такому художньому рівні. Чимало сторінок роману, особливо тих, що присвячені київському періодові життя Леонтовича, видаються дещо фрагментарними, скорописними. Взагалі герой книжки чимало подорожує, опиняючись то в Києві, то в Москві, то в Шар городі, Кам'янці-Подільськомучи в якомусь із сіл, й оскільки в романі не існує чіткої сюжетно-конфліктної лінії, а весь він підкорений ідеї якнайповнішого відтворення життєвого і творчого шляху, то й переказано всі ці наїзди Леонтовича в те чи інше містечко або село, скоромовкою. При цьому сама постать Леонтовича залишається, власне, поза увагою автора, або, в кращому випадку, Леонтович постає там у ролі статиста, хоча розповідь ведеться саме про його перебування.
Особливо виразно помітні ці недоліки в описі буття Леонтовича в Стражгороді, в Надії Танашевич, та в описові останньої трагічної ночі Леонтовича в батьківській хаті. Можна зрозуміти автора: він не знав, хто став убивцею Леонтовича, тобто, що за людина цей Грищенко, що вбив композитора, сподіваючись розжитися на грабункові; зрозуміти, але не виправдати. Адже автор художнього твору має право на свою версію, своє мистецьке трактування. А зіткнення цих двох людей, грабіжника і композитора, двох світів — це саме той життєвий факт, який дає можливість письменникові замислитися над філософією людського буття, порівняти велич людського духу і її ницість, одне слово, протокольний буквалізм тут недоречний.
Проте заключний розділ роману зведений саме до такого буквалізму. І "Коротка післямова", в якій цитується стаття міністра внутрішніх справ УРСР, опублікована 1970 року в журналі "Україна", становища не рятує. На мій погляд, ця післямова тут взагалі зайва, а статтю міністра слід було б залишити у творчому архіві, використавши її при написанні роману в якості документальної основи. Адже, не забуваймо, автор сам жанрово визначив твір як художній.
Так вже повелося, що кохання відіграє важливу роль у творчому зростанні будь-якого митця, і про це ніколи не забувають письменники, драматурги та сценаристи. Досить часто любовна лінія у творі стає тією скрижаллю, на якій вимальовується все творче єство митця, вся його життєва боротьба.
Щось подібне намічалося вже мало не з перших сторінок і в романі "Незакінчена опера", але, на жаль, знайомство, одруження і життя з коханою жінкою, Клавдією, переказано автором досить буденно. Ну, можливо, так воно й було в житті, й дорікати авторові в цьому не варто. Хоча за будь-якої ситуації письменник має право на своє бачення подій, на розкриття почуттів у власному емоційному регістрі. Але ось на сцені з'являється Мавра. Жінка надзвичайно вродлива, з важкою долею. Вона кохає Леонтовича? Здається, так. А він? Теж, здається, не байдужий. Знову ж таки намітився певний сюжет, але автор не скористався з нього. Відтак образ Маври виявився випадковим. А шкода.
Ще більш невисвітленими залишаються стосунки між Леонтовичем і Надією Танашевич. Надія — соратниця композитора, його учениця. Пішки, в хуртовину, Леонтович добувається до Стражгорода. Надія пропонує йому заночувати... І тут починаєш відчувати, як мало ми дізналися досі про Надію і її почуття до Леонтовича. Як мало ми знаємо про те, хто така Надія для композитора. Леонтович не залишився в неї.