Яблука з райського саду (збірка)

Но чьому?

Адже вони з ней були одної крові. Отак, як Мауглі з Багірой. З тойой лише разницьой, шо Мауглі її ни товк, бо він виріс серед зьвірів і знав, чим це все скотоложество може коньчицьця. А цей Клінтор возпитувався серед, як він щитав, людей; які йому й говорять:

– Ми з тобой одной крові.

– Хто, я? Та пішли ви куда подальше.

А ті:

– А подивися на свою мамку – вона шо, на арійку похожа? Типічна з Одеси, – кажуть вони. Той і дивиться, але віри не йме. – А от хто твій папка, то це под вопросом, бо й ти сам ни знаїш.

Сирота ж по батьківській лінії. Но той однаково ни поддайоцьця голосу крові. Тоді вони йому й кажуть:

– А ти возьми й зазирни собі в штани. Й побачиш на­очно, що ти є обрізаний.

Той зазирнув – і зомлів: дійсно, калабатуша обтята.

– А тепер, – кажуть вони йому, – слухай нас вніматільно – от що ти мусиш зробити: взяти й вальнути ракетами по арабах.

– Та ви подуріли в самом дєлє! Та шо ви собі воображаєте? – отетерів він ще раз не менше.

– Слухайся свойого голоса крові, – кажуть вони, – й роби, як він приказує.

А він:

– Ни буду.

– Ах, так? – кажуть вони. – А впомни, хто тебе на другий срок президентства ізобрав? Як ти думаїш, хто це твойому гламному конкурентові Доуелю в самоотвєтственний момент узяв і перила оті підпиляв, що він рухнув і упав? 1 вся Америка тоді вздрогнула, шо таке са­ме буде з йой, якщо вона на ньйого підпишецьця? Це шо, твої гомусексалісти зо морфлота перильце підпиляли? Ага, дождеся ти од гомусексалістів, бо ті пиляють щось інше. Ми тебе поставили, ми тебе й підпиляємо, якщо бу­деш артачицьця. Ти! Білл? Дебілл Клітор ти!

– Ни смєть так на призидента! – вспилив він.

– Тебе, мабуть, не там обрізали, як ти ще ни все пой­няв, – кажуть вони йойму. – Ти хоч подумай тим місцем, щьо з тобой буде далі після телесеріальства? Та ти на життя зможеш заробляти лише свою дудкою у підземно­му переході й не більше!

Бо що виходить? Україна взяла й здала усі 132-і боїголовки й осталася без ядер. Кому? Тому, кому приказав тоді Клінтор – в іменно расистській Расєї. Це шо, називаєцьця "разворуженіє?" Казалось би странним ето, якби раптом у ційой само момент ні обнаружаїцця, що в ївроазіятів з'яви­лася вдруг ядирне оружиє і в якій кількості? В кількості точьно 132-ух боїголовок. Де б вони їх змогли взять, ни імєя жодного атомного риактора? Га? Га, чи не га?

От і получаїцця правда ву тому, що парад сувиринітетів здєлали нам з еСеСеРу лише для того, щоби одколоть ядир­не оружиє й лише потом продать його безприпятственно. Яке стоє во много раз дороже, аніж ті суверинітєти...

Ну, дєло здєлано, товар перепроданий, усі посеред­ники Клінтор і Бздєльцин свої грошики заробили; но тут постає вопрос: а куди тепер цю спекуляцію впотрибить? Як із її одержать прибиль?

Да. Бо тут нужна для цього не яка война, бо таких, скіко хочеш. А настояща, всімірна.

І розпочать її можуть лише супердиржави й ніхто окроми їх – но як їх до цього заставить?

От ми й підійшли до того, зь чього почяли – а іменно до Налєвінської – бо вона раптом ні з того, ні з сього, а бере й дарує Клінтору самий гламний галстук яксраво жовто-блакитного кольору... Не тому, щоби потім ним викликати сьвітову зневагу до України; як це гидко ро­бив колись Брежньов, наказавши у нас тоді перефарбува­ти усі ментярські "бобіки" ув наш жовто-синій колір.

А для того, шьчьоб намікнуть:

– Я все геть знаю про твою афьору з якобим разворуженієм України.

Він і зомлів. Бо поняв, хто її направляв на практіку до його. І куди й чим він влип куди без презерватіва.

А ті ни прикрашають йому приказувать:

– Бонбіруй та бонбіруй арабів і квит.

Бо це вони точно разщитали, зная, що Клінтор – це едінствінний чувак, хто може розв'язать самолічно бойо­вий конфлікт, минуя при етом свою Верховну раду.

Но він, по-відіму, вагався – й тоді Налєвінська бере й дімонстрірує всьому міру вонючі п'ятна сперми його й дає слухати тіліфонні записі їх разговорів секса. Той ма­ло не з катушок. А вони:

– Тобі ще мало? Ти хочеш, щьоб ми показали всьому міру восімнадцять місяців усіх ваших сексів, записаних на відіопльонки? Як оце було зо міністіром юсьтиції Росії Ковальом? Ти етого добиваєсься? А давай поспо­рим, що відіопірати за день по всьому міру разтиражують і це буде самоінтересний телесеріал? Шо ми на йому од­ному заробимо міліарди доларів. Но ето набагато меньше, аніж ми заробимо на новій міровій війні! Так шо на­пинай її, доки не пізно.

Отак дєйствують, хто цього не зна.

Й і одновремьонно начинають ввергать Бздєльцина через Кіряєнка в ничуваний фінансовий кризіс. Той в паніки:

– Одкуда?

– А одтуда, – кажуть вони йому, – шо давай бистрінько начинай убивати в Дирбенті, як це заповідав Нотердамус, самоглавного мусульманського вождя їхньой віри. А не то, ти весь з молотка зараз підеш за долги.

Шо він навіть знову взяв і розв'язав. Бо не знає, запойний, що вже сто двадцять штук ракет знаходяцьця в путі до арабських стран востока, які й духом не подозрівають, що оце зараз їх почнуть бонбити за через якуюсь прошмандовку-практікантку. І це все проізошло, як йому положено ровно 21-го августа. А ми, в Україні без ядер і без головок должні тепер сидіти й молицця, аби встигнути хотя би провести ще одно наше співоче сьвято Дня незалежності, й відзначити його як слід ра­кетами.

Хоча й і не ядерними, а лише феєрверковими. Але!

24.08.98.

Ліфт убік

– Тобі скільки разів підсовували чеки, виписані олівцем?

– Так, було.

– Ну, а чому ти не скористався збільшити цифру на свій рахунок?

– Дійсно, чому? – бовкнув уголос я, бо шеф дивно се­бе поводив – якби захотів перевірити мене, то робив би це не в коридорі, – задля цього в нашому банку є таке спеціальне приміщення.

Вийшовши на службові сходи, викликав вантажний ліфт.

– Але я тебе обрав не тому, що ти чесний.

– Чесний? – непідробно здивувався я.

– Чесний, дурний, але, головне, спортивний, – ліфт рушив, провалюючись.

"Ну, ясно, якщо спортивний, то дурний", – подумав я, бо не сказав вголос. А:

– А куди це ми їдемо? – ображено запитав.

– Рятувати Україну, – відповів він сухо.

Я б не повірив, однак тієї миті ліфт, який їхав униз, скрипнув, і, навсупокір здоровому глузду посунув ліво­руч. Бий мене сила Божа, але координація мене, спортив­ного, ніколи ще не підводила.

– Я обрав тебе, бо ти здоровий бугай, отож легше взя­ти тебе одного, аніж яких двох, – говорив він незро­зуміло.

Ми вийшли з ліфта не на сходи, а просто в якусь підсобку.

Переступивши швабри, шеф щось натиснув за шаф­кою і вона поважно одсунулася. Поважно, бо виявилася з іншого боку з упівметра сталевою. Отямився лише тоді, коли вона за моєю спиною зачинилася.

– Розкажу по дорозі, – кинув шеф на мій здивований погляд:

Він одкривав одне за одним помешкання, геть неприкметні, бо окрім пилюки там не було ніяких меблів.

Нарешті ми опинилися в залі, шеф ляснув вимика­чем і посередині повільно освітився велетенський сейф. Дивовижний не так макабричними габаритами, як повного відсутністю замкових шпарин, чи кодових, чи ще будь-яких замків. Додати, що відчинявся він усере­дину.

– Перевдягайся, – кинув мені чималого оберемка театральної одежі, коли ми зайшли туди.

– Що це?..

– По дорозі, по дорозі розкажу.

Я повірив, бо сейф одразу рушив, це я відчув з боко­вого поштовху.

– Брюки свої можеш лишити, а все інше, швиденько, не гай часу, – вправно переодягався він.

Пояс виявився надто важкий, бо в двох кобурах стир­чали пістолі, такі можна би побачити лише в піратських мультяшках.

– Заряджені, – попередив він, – але холостими.

Я глянув на нього і охнув – досконалий козак за вбранням, тим часом натягував на голову гумову пла­вальну шапочку тілесних кольорів, де зверху було при­чеплено "оселедця", добрячу перуку.

– Час підійшов значно швидше, ніж ми його вираху­вали, – зітхнув шеф, – отже в нас лишалося яких п'ять хвилин, аби в нього встигнути.

– Який час?

– Час лихварів, вони об'єдналися поза усіма своїми державами, розумієш? Терміну "глобалізм" тоді ще не було, але вовчі інтереси досконало кучкувалися, хоч тоді ще не було ніяких павутин, інтернетів. Але про це роз­повім по дорозі назад.

Він витягнув з шухляди діжечку, таку, які продають­ся на Андріївському узвозі під вино, вийняв з неї чіп, що мав з іншого кінця червону пимпочку, попестив її.

– Дистанційний детонатор, – пояснив він сухо.

Двері одчинилися й ми побачили ніч, яка вдерлася густими полинами та густим дзичанням цвіркунів.

– Чого став? – тицьнув мені до рук діжечку. – Біжи, мінуй міст!

Я помчав нагору сухою ковзькою травою, яка, на біду, вже росилася. Не довго думаючи, застромив діжку межи балки, якомога подалі посунувши підпорами, на­магаючись не глянути вниз, де темно й хутко котилася невідома своєю пітьмою річка, відгонячи швидкою вільгою, не став я довго донюхуватись, а подався з наси­пу од небезпечного місця, назад до кубістичного нашого прихистку.

– Молодець, – похвалив шеф, вимкнувши секун­доміра на годиннику. – Тепер швидко слухай: лихварі всіх країн об'єдналися таємно і склали спільний транш із різних тутешніх золотих грошей. Які вирішили звідси тихцем переправити до Валахії, а туди вже завезено ювелірів і устаткування, аби все переплавити і відлити безліч стандартних монет, розумієш?

Не дуже, бо оцей полин пахтів середньовіччям – як же я одразу не збагнув куди ми потрапили?

– Словом, вони вирішили хутко змінити валюту, яс­но? І на цьому шалено збагатіти, бо хто осідлав прогре­сивну валюту, той і цар, еге?

Не довершив він думку, бо здалеку почулося глухе тупотіння. Ми кинулися до узбіччя, і крізь прилад нічно­го бачення я упритул побачив коней з щедро обмотани­ми копитами.

– А чому охорона позаду?

– Бо колись нападали лише ззаду, – прошепотів шеф, – а ми нападемо спереду, тільки-но карета переїде міст...

Копита вдарили у мостиці, і я мало не охнув – і не уявляв, що колись були такі велетенські диліжанси, чи, сказати б, берлини.

– Але нумізматична вартість цих монет, – шеф уваж­но і повільно підводив дистанційку, – в мільйони разів перевищує їхню реальну...

Натиснув на червону пігулку, вона засвітилася – й міст так же червонаво злетів у марево ночі, яка втонула в зойках і вигуках, що й зникли зорі.

Я кинувся слідом за ним, однак він вже рубав постромки, одганяючи коней.