Поки за тебе заступались, вступались відомі й незнані тобі особи, поки історія десь на пилорамах різала дошки для троянських коней, щоб проскочити крізь вітчизну злих див і променистих обставин, поки все йшло як і йшло, ти проходив крізь час, як нейтринова частка крізь вкам’янілу в скорботі планету; але якщо нейтрино, обпікшись на мить, пролітало її раз і назавжди, й ще швидше хурделило собі далі, летіло радісно й захоплено в нескінченні мандри, то ти, в силу тяжіння слова, вертав по нього назад і знов перепірнав земну кулю з приреченістю піску в годиннику; летів крізь кипінь магматичну, крізь вдень засіяні зорями райські небеса, крізь продимлені сіркою рудники пекла, бачив усіх неспасенних одною вірою, усіх грішних з тачками; ти перепірнав свій час, як неглибоку копанку біля качатника, де дно жовтіло від водяних бліх і ви плавали там, матиляючи ногами і вхопившись за чорні дерев’яні корита з налипом дерті і посіченої зелені; ви плавали там, малі й замурзані, з весни до осені, плавали донесхочу, накупувались до блювачки і після теї каламутини, посинілі й зіщулені, в довгих чорних трусах, перецибуючи скошене, сухе будячиння на березі, бігли обмиватися чистою водою в канаві; потім знаходили чистіше, незагиджене качвою місце на пригірку, і ляскали в карти на висадку, і знову бігли до копанки, і грали у водяного квача, виривали один в одного набряклі, довгі чорні коритища і жовті, налякані всмерть каченята кидались на мілководдя; і вам ставало ще веселіше; на горбі, якраз навпроти водойми, кущився безом і світив синьо пофарбленими хрестами цвинтар, а невдалік, на пагорбку, лежала в лопухах біля нори голодна лисиця; вона перелягала з місця на місце, ждучи, коли ви вшиєтесь, і їй пощастить підлізти до ґвагітливих і дурних, збитих купою каченят при березі; в норі її чекав і поскиглював виводок; вона втекла від нього і з покусаними цицьками лежала в лопушинні, й слухала ваш регіт, і гупання ногами об воду, а коли лисенята висовувалися з нори, вона зіскакувала й била їх мордою, заганяючи всередину; на тому ставку був і місток; ви пірнали з нього, змагаючись, хто пропливе найдалі; торкнувшись лицем об ворухке, всіяне кишінням дно, і вхопивши рукою мулу, ти намагався гребнутись ще далі, ще далі, ще, аж закладало в вухах і повітря тонкою цівкою цвірчало з рота, ще— і випірнувши, ти розтулюєш кулака з болотом; ви плавали, тримаючись за корита, в напрямі до цвинтаря; плавали, міцно стискаючи домовинно товсті дошки лодій, та вас не страхала могильна присутність поряд, вам рано було ще про неї думати, ви просто бовталися в життєрадісному літеплі, перестрибуючи через будяки, бігли до канави, обмивалися, викручували довгі чорні труси, обсихали на сонці, бігли по вишні й смородину в пришкільний садочок, наїдалися яблук-зелепух, з новою радістю гайдабурили з горба, розхапували корита і ще голосніше бовтали ногами; вам найстрашніш було порізати ногу об пляшку чи коли прийдуть старші й почнуть топити,— і тому так знахабніло позиркувала на вас облізла, вся злямчена, лисиця в лопухах на обнірку; з бруду тих вгрітих, заблошивлених мілководь ви виходили з чистою радістю і легким серцем; чого не скажеш про майбутнє, коли жив серед чистоплюїв, чистьох, із тусклими, мов перемитий, алюмінієвий армійський посуд лицями, серед газетних інтєлєхтуалів, всезнайкуватих горожан, жив і бруднився незмивно, мов доторкнувшись до зумисне підкладених, посипаних спецпорошком, провокаторських грошей,— бруднився так, що мусив перепірнати час, щоб відмитись, щоб спробувати, принаймні, змити поміченість у теплих спогадах, вигадках, та клейма огрошівленої цвілізації вростали в шкіру— марно ти силувався згадати золоте дно дитинства— і незмивна проклятість злочасся виштовхувала назад, до світу; та по дорозі між минулим і безвісним ти встигав дещо; встигав нагадати їм: з висоти безпросвітності, котра вища ночі і височіє над смертоліттями, з висоти принижень цих сіл, прибитих убозтвом і п’янством, прирослих до поля, як мертвий головою до столу, з висоти забур’янених пагорбів, диких гір, закляклих, мов вроджене каліцтво, з висоти повільних просторів, наверблюджених, ніби визвольна армія в поході проти лукавства, з висоти курганів і скельних підвишь, мов піднятих за ребро на гакові і так скособочених навіки, з висоти інвалідських, знекровлених, третьосортних країв, зникраїн ти повторюєш просто неба: нема правди в світі; а раз немає— і вас не буде. Ти йдеш по землі в магматичних брижах гнояки, йдеш давно, непробудно і так пражить пітне, розтерзане сверблячкою тіло, немов сама шкіра налипла на тебе, мов гнійна, просякла сірчаною маззю, сорочка екземника— йдеш і чекаєш, коли вечір з’яскравіє блискавками на косину через небо; явися, Господи.
1994 – 1999 – 2007