А були хати, де господарі прямо запрошували до себе. Це були переважно ті, що мали своїх синів або братів у різних арміях, яких нараховувалось у ті часи багато в Росії і на Україні.
Миколу вістові повели до попа. У домі ще всі спали. У досить великій кухні було тепло і затишно. Тут стояло ліжко, призначене, видно, для наймички, якої на той час вже не було, бо від початку революції попадя обходилась без наймички.
Спокуса лягти і заснути була велика, але лягати Микола не наважувався. Скинувши з себе тільки револьвер і кожушок, він сів на стілець біля ліжка, притулив голову до подушки і, сидячи, вмить заснув.
Миколі приснився сон. Бачить він себе малим хлопчиком. Вдома ніби готуються до великодніх свят. Пахне всякими прянощами, ковбасою, шинкою, запахи лоскочуть піднебіння, їсти хочеться, але не можна, бо великий піст, велика п'ятниця, а у велику п'ятницю не то що м'яса — молока не можна їсти. Він бачить через вікно, що до церкви йдуть з довбеньками в руках хлопчики, його шкільні товариші, на чолі з Думою Іваном. У їхньому селі, та й в околиці, є звичай, що від великої п'ятниці до воскресної неділі дзвони не дзвонять на знак трауру, а замість дзвонів стукають довбеньками в дошку на дзвіниці, скликаючи таким способом віруючих до церкви. Цей обов'язок і рівночасно забаву, бо діти з усього вміють зробити забаву, виконують школярі, хлопчики дев'яти-десяти років, які заздалегідь до цього готуються: роблять довбеньки, вчаться калатати. На все це є певні традиції, певні норми, які передаються з покоління в покоління. Микола бачить, що ці хлопчики — його товариші з Іваном Думою на чолі — йдуть уже, а він не може знайти черевиків. Оце були тільки — і десь зникли, неначе сховав хтось, щоб він не йшов. Нарешті знайшов черевики, вони були отут поруч, а він їх чомусь не бачив. Бере їх у руки, аж це не черевики, а якісь живі істоти, не то собаки, не то голови якихось китайських драконів, які він бачив у батьковому календарі. Микола з огидою кидає їх додолу. Вони падають на підлогу і вишкіряють зуби. Микола хоче крикнути, щоб хто зайшов, бо йому страшно, але ніхто не йде, а на дзвіниці уже стукають хлопці. Спершу рідко, а потім усе частіше б'ють довбеньками, звук той розходиться широко по селі. Хтось відчинив двері, і повіяло холодом. Це Маринка, його колишня няня, внесла, мабуть, дрова.
—• Спиш? — питає вона якимсь не своїм, грубим голосом.
Микола прокидається і схоплюється на ноги. Перед ним якісь люди. Його револьвер у руках одного з них. У юнака мороз іде по тілу.
— Виспались, пане чотар? — питає чоловік з вусами. Він одягнений у звичайну робітничу одежу, в руках у нього військова рушниця.
Микола мовчить.
— Бачите, проспали царство небесне,— сміється чоловік з рушницею.— І сотню свою проспали, і вістових, і коні. Як же це так?
Микола встає мовчки. Його охоплює жах і сором. У серце входить смертельна туга. її і не намагається приховати юнак.
— Нічого, не сумуйте,— каже робітник з рушницею, зрозумівши важкий душевний стан хлопця, а лице в нього добродушне, лагідне. Миколі чомусь здається, що він мусить любити дітей і має їх багато. Можливо, що й сина має такого, як Микола, віком. Може, зараз і згадав сина, тому й потепліло в нього обличчя?
— Ходім, не марнуймо часу.
Микола одягає кожушок і виходить на подвір'я. Тут стоїть його кінь і коні цих людей, що його заарештували.
— Сідайте ще раз на свого коника,—каже робітник.— Думаю, настільки розумні, що не будете пробувати втікати?
Микола каже, що втікати не буде.
— Тоді сідайте і поїдемо, а то чого доброго ще ваш курінь підійде.
— Звідки ви знаєте про курінь? — питає Микола.
— Все ми знаємо,— каже, усміхаючись, робітник. Його товариші мовчать, тримаючи рушниці напоготові.
Микола їде поруч з вусатим робітником. Під'їхали до того двору, де зупинялись уранці і брали солому в дядька. Зараз він знов вийшов із хати і, єхидно усміхаючись, підійшов до вершників.
— Навоювався? — питає він грубо, звертаючись до Миколи.
Він поводить себе зухвало, Миколі демонстративно тикає. Микола, червоний, знеславлений, мовчить.
— Хто ж мені платитиме за солому? — допитується дядько.
Микола не відповідає.
— Ех, австріяки, австріяки, чого вас занесла сюди лиха година! — каже дядько і плює з огидою на землю.
— Сотня вже пішла? — питає робітник з вусами.
— Погнали її, як баранів,— каже, посміхаючись, дядько.
— А зброя?
— Повезли за нею.
— Тоді гаразд, на все добре, дякуємо за допомогу,— говорить робітник з вусами.
— Нема за що, — каже дядько і йде в хату. Невеличка валка рушає: попереду Микола, за ним
три вершники з рушницями напоготові. У серці хлопця розпач, страшний сором. Він визнає, що цілком не здатний командувати людьми, дорікає собі за злочинну безтурботність: "Хіба можна було в такий момент відділятись від своїх людей, а самому йти спати? Довірити людей в окопах підофіцерові, а самому в теплу хату? За це слід розстріляти",— думає він і низько опускає голову. Але одна думка, що з'явилась зненацька, бадьорить, і він піднімає голову вгору. Нехай усе сталось непередбачено, а проте він щасливий, що не загубив нічийого життя. Може, сам накладе головою, але коли залишиться живим, не буде мати докорів совісті.
Попереду замаячили дерева, заводський димар, будинки, а на дорозі, вже недалеко від заводу, сіра колона — його сотня, його люди.
"Як подивитись їм в очі? — думає юнак.— Що скаже Романюк?" І знов думка: "Може, спасибі скаже? Бо ж не було за що кров проливати. Яким правом,— думає юнак,— ми прийшли сюди з Галичини — меншої частини України — на велику Україну, про яку мріяли мало не з пелюшок, руйнувати її, вбивати рідних братів? Чи міг би я жити далі на світі, коли б убив, наприклад, цього робітника з вусами, цього мого конвоїра, що так великодушно обійшовся зі мною... в попівській кухні?"
— Ось ми і приїхали,— каже робітник.— Тепер ви з коника злазьте і йдіть у той барак, куди пішли ваші люди. Там нари, розміщайтесь на них.
Микола пішов. За ним подався на віддалі трьох кроків похмурий робітник з рушницею, той, що за всю дорогу не відзивався ні словом.
Біля дверей стояв вартовий. Він пропустив полоненого в барак і зачинив за ним двері на ключ. Микола опинився в бараку. Це був великий сарай, без стелі, з кількома невеликими, чомусь заґратованими вікнами. Це, певне, була колись база чи, може, склад. Тепер цей порожній склад придався для полонених. Крім Миколи-ної сотні, тут було ще зо два десятки солдатів і офіцерів з різних петлюрівських частин, захоплених раніше. Ті сиділи в одному кутку, куди їх зігнали вартові перед приходом сотні.
Новоприбулі зразу почали розташовуватись на нарах біля дверей. Ні смутку, ні печалі не видно було на обличчях цих людей. Навпаки, було видно спокій, а" навіть радість, що нарешті виспляться після такої важкої ночі, що вже дійшли до якогось краю, що більше не переслідуватиме їх та постійна напруженість, непевність, страх перед невідомим. Розстрілу, яким лякали їх у курені, ніхто не боявся, бо не вірив у розстріл. Хіба червоні не люди?
На Миколу майже ніхто з'солдатів не звертав уваги, неначе він був цілком чужий. Микола подумав: "Скільки ж умовностей в житті! Кілька годин тому ці люди сліпо виконували розпорядження, могли стріляти, вбивати, коли б наказав, а зараз я для них ніщо". Один
Романюк не відцурався його, а підійшов і заговорив, як людина з людиною, як товариш по нещастю.
— Не знаєте, що з нами мають робити? — спитав Микола.
— Чекають рішення штабу полка Боженка, є такий старий червоний партизан, що добре дається взнаки Петлюрі своєю кавалерією і піхотою на тачанках.
— На чім?
— На тачанках. Тут інакше воюють, ніж ми колись воювали та й тепер воюємо. Тут тачанка з ходу.
— Чув я про тачанку,— сказав Микола,— та ніколи не бачив.
— А мені довелось бачити: це міцний віз на ресорах, кований, з дубовим передком і задком, і на ньому возять людей і кулемети. Мені показували таку у Жмеринці і розповідали, як на таких тачанках Махпо роз'їжджає і серед людей страх сіє. Тепер і червоні партизани взяли цей спосіб, а наші до цього не додумались. Якби нам тачанки, ми б тут не сиділи. Ви самі подумайте: кінний пішому не товариш. Я не дивуюсь нашим бійцям, що їх піймали, як курей сонних. Цілу ніч ішли люди по грузькій дорозі, стомились. Добрались до теплої хати і поснули мов побиті. А якби тачанки? Та цю дорогу ми пройшли б за дві години, а не за цілу ніч, застукали б їх, тих сонних партизанів, а не вони нас. І це не військо, не забудьте, ось у чому наш сором! Це звичайні робітники, деякі з них і не воювали ніколи, рушниці у руках не мали. А коли б на тачанках — до нас не підійшли б. На них і наступати легше, і відступати... Ось про що треба думати!
Романюк говорив по-селянськи довго, зупиняючись на деталях, повторюючись, радий, що йому не заважають говорити.
— Ви зі мною згодні? — спитав він, завваживши, що Микола його не слухає.
— Так, так,— погодився Микола, прокинувшись від своїх думок.— Мене такої стратегії в офіцерській школі не вчили. Партизанщина породила нову стратегію, нові, засоби ведення війни. Як би там не було, я з ними більше не воюю.
— Ну, з ними вам воювати не доведеться, хоч би й хотіли,— сказав, усміхаючись, Романюк.— Добре, коли живими пустять. У Боженка, кажуть, такі горлорізи, що не доведи господи!
— Хіба? — стривожився Микола.
— Кажуть, що так. Особливо офіцерам нема пощади.
— На мені не написано, що я офіцер. Романюк глянув спідлоба на Миколу.
— Що не написано, то правда, але пізнати. А крім того, ви надієтесь на свою сотню, що не видасть? Народ озлоблений, не забувайте.
— Що ж, двічі не вмирати! — сказав Микола.— Я одного хочу, щоб швидше вже сталось те, що має статись. Найстрашніше — чекання. Нумо, спробуймо заснути.
Микола ліг горілиць на нари і заплющив очі. Сон не йшов. Невеселі думки, мов чорна галич, снували над головою.
"Невже це мій останній день?" — думав і гнав геть думку, але за нею насувалась друга, третя, не кращі. "Загинути такою безславною смертю, бути розстріляним?"
"Невже розстріляють?" — свердлить думка. Щоб прогнати її, він встає. Хотілось знов заговорити з Романюком, але десятник спав.
— Доведеться чекати,—— прошепотів він сам до себе.— Чекати цілу вічність...
Чекати справді довелось довго — до вечора.