Невже-таки воно скрізь отаке? Чи як воно по інших краях люди живуть?
— Усяко є,— відповість Павло та й почне розповідати. Чого-чого тільки! Про чужі краї, що в них сам хоч і не бував, але з книг вичитав. Про Україну з давніх-давен аж до цього часу. І про що б не розповідав,— говорив складно, як з книги читає, і цікаво дуже. Отак і слухали його — принишклі. Хіба що з жінок котрась здивується вголос,, чи хтось із старших недовірливо з усмішкою чвиркне крізь зуби, чи Артем слухає-слухає та й зітхне придушено із жадоби знання, та із заздрості до Павла, та із жалю за свою малописьменність. Часом усім єством своїм хлопець і почуває, і розуміє, що Павло щось не так, "не туди гне", а заперечити гаразд і не знає як. Наче слів таких не підбере. Та на це не зважає: раз треба, значить, треба! І вже як умів (хоч, може, часом не дуже переконливо виходило та кострубато трохи) сперечався з Павлом, про що б не зайшла мова. Чи про давнє історичне минуле України, що в Павлових розповідях виступало, як чарівна казка, що в ній український народ, навіть перебуваючи у постійній напрузі та боротьбі з зовнішніми ворогами — татарами, турками та ляхами,— сам проміж себе жив ідилічним життям, без сварок, в злагоді — по тихих мальовничих селах та містах, в зелених балках, під ясним блакитним небом. Неначе справді — "у тихім раї на землі"40. Артем крутив головою, не вірив Павлові. Мовляв, коли вже були багаті та бідні, злагоди там не шукай! І раю. Для багатих то, звісно, завжди був рай. А от доля бідноти — відома. Та досить послухати, як у піснях народних про те життя співається, у справжніх бідняцьких
—
народних піснях: "Ой наступає та чорна хмара..." Не було миру й тоді поміж голотою та дуками. Чи заходила мова про теперішнє життя, коли (як доводив Павло) український народ саме через ворожнечу, незлагоду в своїй громаді перестав уже бути дужою нацією, що з нею мусили б рахуватися інші, що могла б вибороти собі місце під сонцем. Тим-то і особливо тепер, коли все ж до певної міри внаслідок столипінської земельної реформи41 є вже умови і економічного, та й культурного набирання соків у себе (звичайно, в першу чергу оке ремими клітинками, а через це потім і цілим організмом всієї нації),— така ворожнеча подібна до хвороби. А хто вносить цю інфекцію — той вроді мікроб.
— Он як! — аж на лікоть поривно схопився Артем.— То це виходить, братця, ми якраз і є оті мікроби!
Та й ото як зчепляться з Павлом. Один на один. З присутніх навмисне ніхто не встряє, хоч і кипить не один серцем на Павла,— Артем і сам упорається. І тільки дивляться — не байдуже, звичайно,— то хмурячись, то розхмурюючись на оцей двобій. Не скоро вже встряне котрийсь із гурту (найчастіше той же дядько Мусій) та й розборонить.
— Ну, годі вже вам, хлопці. Далебі, як півні, зчепилися. Не те, щоб погомоніти тихо-мирно... Так ні, знайдуть причину. Годі вже вам! — та й навіть за руку візьме котрогось, що його оце зараз "зверху", а до другого посміхнеться,— нехай уже твоє на цей раз буде "насподі".
Та отак і вгамує хлопців. Тільки ще огризнеться кожен. Якщо Павло це, то аж блідий од нервування хіба кине погордливо:
— Про мене, хай думає, що його зверху. З мене досить і певності своєї правоти. Але ж до чого мене дивує оте його нахабство безмірне. По щирості сказати — що він знає! Ціле життя біля ковадла, школи сільської — і то не закінчив. А береться про такі питання дискутувати, що вони йому і в сні не снилися.
Артем на це, вже трохи заспокоївшись, відкаже, хоч і сердито, але стримано:
— Да, правда твоя: біля ковадла й виріс і в гімназії, як ти, не вчився. Школи навіть сільської, на жаль, не закінчив. Та проте, як це не дивно тобі, а теж на плечах голову, не гарбуза, маю. Бачу, за кого ти руку гнеш. Та що ти за птиця!
— Ану, ну, цікаво! — роблено засміється Павло. Артем помовчить трохи, мовби надумує,— а потім:
— Скажи мені, хто твої друзі, і я скажу тобі — хто ти. Ні, це я, Павле, не питаюся в тебе. Це згадав — у якійсь книжці попалося. Хо-роша приказка! А друзів твоїх ми й самі знаємо. Один Чумак що за хвигура! Біля ста десятин у батька, та. й ще оце столипінської купує. "Соків, як ти кажеш, набирає в себе". Це ти правильно сказав, іменно — соків набирає. Або й Гмирівну взяти... папашу її, власне. Оце, відкупивши в князя Куракіна млини на греблі, сукновальню думає заводити. Теж набере соків! Це вірно. Але яка нам з цього радість? ' Павло криво усміхнений:
— Отож-то й воно. Пупом ти на світ дивишся, а не очима. От через те для тебе і життя тільки в травленні власного шлунка. Ніяких вищих інтересів не маєш. Сумно за тебе!
— А ти не сумуй. Що я тобі таке!
— Сумно не за тебе персонально. А взагалі, що отак може жити на світі людина. Та це ж трагедія! — і навіть удавано жахався.
— Співай, співай,— вона довга. А тільки навряд щоб ти тут щось виспівав. Бачимо, на чий ти млин воду ллєш. На чию... сукновальню! — А помовчавши трохи: — Це що ж, мабуть, на те ти і в гімназії вчишся? Та певно ж!
— Ну, нащо я вчусь, про це ми не будемо зараз! — блідий од хвилювання, на ноги зводячись, мовить Павло.— Не твого це розуму діло. Ти собі знай одне — куй!
— О, я куватиму, будь певен. Та так куватиму, що краще й ти не попадайсь під руку — блин з тебе буде!
На цьому й облишать. Піде Павло. Без нього ще трохи побалакають. А потім і собі порозходяться. Затихне, спорожніє в дворі. Остап десь на вулиці на посиденьках з чоловіками, піде й Мотря до своїх на Белебень. Орися з подругами десь побіжить на гулі. Іноді й Артем з хлопцями піде на вулицю до молоді чи з Тимком до свого товариства в економію.
Але частіше, бувало, оцими розмовами збуджений, просто як неприкаяний тиняється дома, не знаючи, де себе діти. І так же йому нудно та якось каламутно. Піде в клуню, ляже на сіно, очі заплющить — не щоб заснути, а щоб думати краще. Та й лежить отак, думає всячину. Про життя взагалі, про своє життя, про сьогоднішню суперечку з Павлом. І ще раз передумає все од початку. Кожне слово Павлове і своє зважить. Та й — правда таки на його боці. Нехай що не каже Павло. Але нема що таїти — трудно йому з ученим змагатися, таки лихо — невчений. Що ж ті три зими в школі! А кузня з постійною тиснявою народу в. ній хоч і добра була школа, та до якогось часу, поки менший був. А як виростати став, то вже не вистачати стало науки цієї. Якось і дядька Лавріна вже догнав — нічому більш у нього повчитися, та й життя цілої Вітрової Балки пройшов уже, як заяложеного букваря.
Треба вже далі в науку. І як дійде до цього, зразу й згадає батька. Це ж, либонь, іще молодшим, як він оце зараз, колись батько вирядився в широкий світ. Час уже, далебі, час і йому про це думати. Не доки ж сидіти в оцій Вітровій Балці: "Під лежачий камінь і вода не тече". Аж не влежить хлопець.
Вийде з клуні, по двору поникає, нудьгуючи, потім зайде до хати.
Нікого в хаті. Хіба, може, мати на полу спочити лягла — спить: очі закриті. Підійде хлопець до столу, а на покуті — книжок жмут, що набрав в учителя читати. Дещо і з Павло-вих старих підручників. Аж очі займуться в Артема. Сяде кінці столу, вибере якусь книжку та й почне читати. Але книжки в Павла що не рік, то трудніші. Мучить, мучить себе та й ні — покладе книжку. Зітхне тяжко і схилиться в задумі на руку.
— Не журись, сину.
Кинувся Артем, глянув — мати: не спить уже. Дивиться на нього, чогось усміхається стиха.
— Чого ви, мамо?
— Дивилась оце на тебе, сину, та й здумала, як ти говорив отоді з Павлом. Молодець-таки ти, Артеме. Дарма що не-вчений і молодший за нього. А правдива твоя-таки мова. Якось у нього справді дивно ті люди: і біднота селянська, і Гмиря та Чумак — всі в один гурт, українці, каже. А ти правдивіш, сину, за всіх, хто б вони не були, раз трудящі, убогі, скривджені. Праведне серце маєш. А ще дивилась на тебе та й те подумала, що якби тобі до щирого серця та ще науки доброї...
— Я оце, мамо, тільки-но сам про це думав. Що рости мені треба, а рости мені тут уже й ні на чому. Ото як деревина корінням дійшла до глею,— глибше вже нікуди. Пересаджувати треба на глибший грунт. То отак і мені чисто. Мабуть, уже час мені, мамо, ноги на плечі та й подаватись десь із Вітрової Балки. На завод чи на шахту..
Мати звелася на полу і занепокоєно мовила:
— Думаєш, сину, там добро? Думаєш, туди люди йдуть щастя шукати? Ідуть, як уже край прийде. Як ніде вже дітись: і землі немає, і заробітків на селі не знайдуть. А в тебе ж є робота, та й дома ж таки.— Потім замовкла в задумі, а згодом іще додала: — Це ж і Остапові цієї осені на призов. А ще як і ти підеш, якраз зостанемося самі собі, наче сироти. Не треба ще, сину, про це думати. Та й молодий іще. Не втече од тебе ні завод, ні шахта.
. — Завод не втече, та життя, мамо, не стоїть на місці — тече.
— Ой лишенько ж, тяжке: літа, літа обсіли чоловіка! усміхнулась мати та й отак жартом закінчила про те розмову.
Одного разу (було це на цьому ж тижні), саме жали ячмінь, а він уже перестиг — сиплеться, тільки й можна по росі ранками жати, отож пожали, поки можна було, та й вернулися із степу зарані перед обідом. Додому — аж Артем дома чогось, не в кузні. Мати тільки вздріла його в дворі, зразу й занепокоїлась. Та мерщій з розпитами до нього — що трапилось. Але Артем — нічого, мовляв, такого не трапилось, дали рощот, та й усе. А за що? Артем і розповів тоді.
Це трапилось так: сьогодні вранці біля кузні "ота зараза" — прикажчик Кухаренко — на строкового Тихона на-посівся (молотарку тяг до кузні Тихін, та в воротах зачепився) . І одломив там усього планку, діла того — двічі молотком стукнути. Та Кухаренкові, бач, болить дуже — крик такий зчинив. Ну, а Тихін, видко, не змовчав,— хто зна, як воно було, з кузні Артем не бачив, матюки Кухаренкові чув, а далі чути, ніби вдарив, бо ойкнув Тихін і вдруге. Справді б'є. Артем виглянув з кузні — так і є: стоїть Тихін, заюшений кров'ю, втирає рукавом, а Кухаренко ще його раз. Ну, тут Артем і скипів: виступив із кузні та ніби ж не дуже й торкнув прикажчика у вухо, а він і скрутивсь. Далі, ні слова не кажучи, та до контори мерщій. А так невдовзі викликали Артема до контори. "Ти що ж це,— управитель каже,— на батькову стежку хочеш?" Став репетувати, страхати судом, ну, а далі й видав рощот.