а може. було йому трохи страшно й заздрісне, бо аж відхилився від стола, від моїх альбомів і спитав трохи скептично; скептнзм скрипнув сухо.
— Господи, — і здвигнув Бережан плечима, — нащо вам, Вербеню, цього усього, га? Зорано поле, а камінь на камені, — зітхнув.
Мені не сподобалося його питання: тенькнуло мені в голові: невже мистець моїх зусиль не розуміє... чи мо' й справді нікому мої альбоми не потрібні... каміння якесь неврожайне, поле, яке не викине колоса ні сьогодні, ні завтра? Одначе чи я розраховував на когось. на громадську потребу?
— Чого ж, — відповів я йому, заспокоївшись. — Усе це потрібне насамперед мені й ще моїм дітям. Хіба цього мало? Я собі думаю: без цього, що тут намальоване, власне без тих днів і років... го-го, не одного року, поки я малював, не зміг би набутися в житті, як на весіллі. Ми щойно про це говорили, що ні?
Художник мені не вірив.
— Але ж є фотоапарат. Цок — готово. Секунда. Мить. Нащо мозолити себе ручкою?
Чи він перший про це говорив? Чи мало цікавих і скептичних тупцювали за моїми плечима, коли я штрихував дзвіницю чи руїни корчми з передминулого століття... чи мало радили: цок — і фотографія готова. Тим цікавим і скептичним я не відповідав, то марна робота, а Бережанові пояснив:
— Фотоапарат — німа ніч, йому байдуже, що фотографувати — церкву чи орендарську корчму. Мені ж малювати не однаково: коло церкви молюся, а перед корчмою плачу, перед її порогом спорохнявілим земля, певно, ствердла від пролитих доль. Розумієте? — Я боявся пишноти в словах, одначе докінчив. — Коли малюю... в пальцях моїх б'ється серце, так близько моє серце до хреста, що на дірявому куполі і близько до мальованої криниці.
— Коли ви встигаєте, Вербеню? — Бережан все ще сумнівався.
— День, як море, — відповів я. — Вставав у неділю або у свято рано, пакував у мотоциклетну коляску (а потім у старий "Москвич") жінку з дітлахами і рушав на села і в міста. Коли рано встаєш — багато встигаєш. Що, може, ні?
Він міряв мене очима... міряв, певно, мої дні і роботи.
5
Котрогось вечора, будучи в голуб'ятні, Бережан знову навернув нашу розмову про книжки, про гуртове читання в зимові вечори історичної повісті Андрія Чайковського, про мою розбуджену книжками душу, яка настановила собі зробитися письменником.
— Що ж далі, Вербеню, було? — брав мене Бережан за руку й заглядав ув вічі, і світилось ув його очах людське співчуття. — Боже, мій Боже, — хитав він головою, — душа хлоп'яча прокинулася, як брин-душка вибухла білим цвітом, а навколо ні промінчика, щоб не осліпнути в пітьмі. Тільки вила й гній... тільки... — він жалів мене запізні-лим, але щирим жалем.
— Ну, чого аж так сліпно, аж так погноєнно, — промовив я, зворушений його жалем. — Це так нині пишуть ті, які виставляють себе за мудрих вчителів, за мойсеїв із Москви, що в тридцять дев'ятому засвітили нам світло, бо нібито тут панувала суцільна ніч і чавкала її пітьма, як болото в чоботі. Інша річ, Майстре, що мойсеї потім тотими свічками припалювали нам у криміналах п'яти, але це, правда, з іншого євангелія. Насправді ж так не діялося, не чавкала ніч, як болото в чоботі, бо якби була тут правда, то хіба б ми вижили, хіба б ми не подуріли, не осліпли, не перехрестилися б на поляків, на швабів чи на румунів, бо нас гнули в ці сусідські каблуки, бо хіба в пітьмі ми всі не стаємо чорними?
В читальні, в "Просвіті" була бібліотека — я її швидко проковтнув, потім нипав по селу з торбиною і випитував у людей книжки для читання. Робив це переважно у неділю, коли ґазда з ґаздинею приходили з церкви, і не на вибір робив, а брав конкретну вулицю і ходив хата від хати. Я боявся, що на котрійсь вулиці, в якійсь хатчині причаїлася особлива книжка, і коли я котрусь халупу випадково обмину, то цю книжку ніколи не буду бачити, не прочитаю її, навіть не торкнуся до неї.
Я цоркав клямкою, ставав біля порога, чемно вітався з ґаздами молодими, а старих — цілував за звичаєм у руку й питав, чи нема у них у хаті якогось друку; я, чуєте, Майстре, розпитував ґазду про книжки, а очі мої, як шпаркуваті злодії, бігали й нишпорили по столі, по лавицях, зазирали на піч й на припічок... очі шукали причаєних книжок. І що, гадаєте, їх не було? Рідко в якій хаті нічого мені не позичали, а так переважно я розживався або книжкою, або часописом, або скриптурами, тобто зошитами, де були бозна-ким і коли переписані старі співанки й коляди.
Різна це була духовна пожива, нерівнозначна, овес, перемішаний з половою: книжки, про які тепер кажуть, що вони художні, видання отців Василіан із Жовкви, євангелицькі брошури американського друку, писання Донцова і Леніна, календарі й книжки пожиточні, що їх видавали в Коломиї, збірники казок і несподівано траплялися розрізнені томи Михайла Грушевського або "Записки Наукового товариства імені Шевченка".
Я, на жаль, не розпитував, не доріс до таких питань, якими шляхами ці книжки під сільські стріхи примандрували, як вони пережили війну, пацифікацію; деякі з них були новенькими, шанованими, схоронені за образами й самі, мабуть, до святих образів прирівняні, а більшість — обшмулені по краях, просякнуті жовтизною часу або ж поплямовані рудизною — гейби кров'ю. Та якими би мучениками книжки не виглядали, все ж таки у сільських хатах вони жили разом із людьми, чогось людей вчили, від чогось застерігали, когось проклинали або й труїли трутизною — і разом із людьми вмирали.
— Ви читали їх без розбору... без системи? — запитав мене Бережан. Ні, він таки був смішний, цей львівський художник. Я нагадаю: вікова різниця між нами десь на десять років, а це, виявляється, цілий океан часу, прірва, береги океану начебто чимсь схожі між собою і водночас — відмінні. Я колись був на Чортовій горі, це недалеко від Черчена в маленькому заповіднику, де ростуть трави, яких давним-давно нема на навколишніх лугах, і лише на горі вони збереглися з-перед тисячоліття. Очевидно, я теж родом із тієї гори, тому Бережан задавав мені наївні питання.
— Яка могла бути система, пане мій львівський, — я засміявся, і мені баглося розповісти про Чортову гору. — Яка, питаюся, могла бути система в хлопця, який пасе худібку й читає випрошену книжку під "бузьком" на голові, що його робили з мішка, коли йшов дощ?
— Я пам'ятаю... мені мама теж робили "бузька" з мішка, коли падав дощ. Я прецінь теж пас корівчину, — признався Бережан.
Я подумав, що багато з нас іще недавно були пастухами... це так романтично і так сумно... і так мене серце болить, що ми витрачали свої сили лише для того, щоб не розчинитися в пітьмі, щоб не зникнути. Якась кара Божа... так, кара, бо й нині цієї сили ще потрібно.
— Виходить, щось спільне залишилось поміж поколіннями: бодай спогад, що ми колись пасли корів. — Ні, це не була з мого боку іронія. Мені хотілося Бережана обняти. Я любив, незважаючи ні на що, свої пастуші роки й залюбки розповідав про них дітям, а тепер ось — онукам, бо вважаю, що якраз вліті на вигорілому пасовищі, а потім на стернищах, коли гусне серпень, а згодом на всіх покосах і кукурудзянках восени, коли небо прихиляється ближче до землі, а цілий світ стає прозорим, мовби він плаває у небесній чистій воді, я пройшов, маючи книжку в руках, свої гімназії та університети. Що зробиш...
— Ні, я недовго пастушив, — Бережан гейби засоромився тією давньою простою роботою, і це мене засмутило. — У нашому селі була школа ще від "Франца-Йосипа", семирічка. До старших класів я чимчикував до сусіднього села. Не було, отже, часу на пастушення. А потім я ще брав уроки у вчителя малювання. Він, власне, виявив мій хист до пензля.
— В мене хист до писання ніхто й не пробував намацувати, — все ж таки я поскаржився. І була це, мабуть, запізніла скарга на Єву Єжанську, яка висміяла колись моє "письменництво" перед цілим класом. Я так і сказав Бережанові. — Вас учили професори в школі, а мої професори — тії ґазди, що давали мені книжки.
— Чи книжки, які ви випозичували в людей, назад повертали? — спитав Бережан. Тінь майнула на його лиці, а очі мимохіть скосилися на мої стелажі.
— Ну, що ви... з тих давніх книжок практично залишилися одиниці, — відігнав я підозріння. — Я позичав переважно стільки, скільки міг прочитати за тиждень. Наступної неділі розносив їх назад. І знову цілував руки бадікам і дякував, і, мабуть, під час дякування краплилися в очах сльози, жаль було розлучатися з книжкою, бо ґазди часом добріли і книжку мені дарували. Але рідко так траплялося, бо книжки таки направду мусили жити в хаті, як жили святі образи, як різьблений на сволоку хрест. Я підозріваю, що книжки в багатьох... отут у Черчені й поза Черченем лежать на столі чи встромлені за образи не лише для читання, а насамперед для присутності... нібито в хаті в образі книжки присутній добрий дух.
— Ну, це ви даремно... даремно ідеалізуєте книжку, якщо можна так сказати, — не погодився зі мною Бережан. — Є ж бо книжки, що схожі на демонів. Або ж на розкладені трупи, що наморочать землю смородом. Або ж, як клубище гадюк... і сичать вони, бризкають трутизною.
— Так і є. Книжки, як і люди, різні, — підтакнув я. Мене втішило, що Бережан любить говорити про книжки, вміє, мабуть, їх розпізнавати, хоч як тяжко іноді розпізнати серед них вовкулаку. Зверху наче щось людяне, а всередині — вовк. — Остільки є книжки різні, як різні є люди, — продовжував я, — то за "перших совітів" у тридцять дев'ятому році людей почали сортувати й внарештовувати, а книжки заходжувалися палити; нова влада, комісари в перехрещених пасках палили їх прилюдно, напевно для постраху. Я теж палив... Я спалив, правда, свою першу бібліотеку таємно: вночі розпалив у печі, а не в грубі, узяв кочергу й по одній книжці метав у вогонь. Книжки горять поволі, важко, вони корчаться в полум'ї, як живі істоти, як птахи, чорніють, а ти їх довбаєш зверху кочергою і теж чорнієш душею.
6
Майже кожного дня Бережан після трьох-чотирьох годин стояння на риштуванні перед стіною у Святому Дусі вибирався з мольбертом у поля; не знаю, що він вишукував на наших черченських нивах поміж колгоспними пшеницями, кукурудзою і цукровими буряками, поміж вузькими людськими рукавцями картоплі, яку чомусь чи випадково, чи навмисне закосичували маком, що палахкотів біляво в густому кипінні зелениці; Бережан, вочевидь, шукав краси для своїх етюдів і таки знаходив їх, бо малював скажено, немовби боявся, що хтось віднайдену ним красу — оті плахти пшениці, що переткані волошками, чи рівні ряди буряків, що, здавалося, у сонячному меріхтінні здіймалися аж до неба, немов шнурок осінніх журавлів, чи оте зелене, аж первісне буяння кукурудзи хтось відбере або заборонить малювати.