Пані видалося, що парашутів було більше, ніж убитих. Тільки зараз вона полічила вбитих: їх було дев'ять, саме так, дев'ять. Але парашутів їй не вдалося полічити, надто там все переплуталось. І все ж отим своїм суто жіночим чуттям Паня відчула, що має бути тут десь і десятий — чи це не Микола? Але ж де? Паня мимохіть кинула погляд на сад, по–осінньому задумливий, зачаєний, на став, що промінився барвами ранку, на комиші, в яких прокинувся вітерець. "Чи не в комишах? — подумала Паня. — Тихо сидить собі під водою, дихає крізь очеретину, а може, втопився і через скількись днів спливе на лілеях". Паня усі ці дні ходитиме до ставу, гукатиме, чекатиме. А тут тим часом руда чуприна запалахкотіла в траві від ранкових променів.
Ріхтер, який ще з ночі прибув сюди з Глинська, пильно стежив за Панею, подав ледь помітний знак старості. Чорновух, невеличкий, сквапний, колишній Панин сусід по хутору та її ж недавній бригадир, тепер бігав, ніби заведений встанько (геть запродався їм, подумала Паня), взяв Паню за руку, підвів ближче до вбитих, зашепотів на вухо:
— Нахились, нахились, Паню. Не бійся. Вони вже вбиті. Покажи панові Ріхтеру, котрий з цих тут наш.
Паня висмикнула руку, нічого її підтримувати, вона встоїть і сама.
— Як–то наш? Вони всі наші. Всі в нашому…
— А придивись гарненько. Тут один наш чоловік, із Зелених Млинів. Хіба ж ти винна, що він… Його примусили. Наказали йому. Покажи, Паню, покажи… — заблагав Чорновух, знову підіймаючи руку й стискуючи її, а то міг бути потайний знак для Пані. Паня стояла, вглядалась у чуби, в обличчя, якщо вона правильно зрозуміла Хомцю Чорновуха, то один з тих, на кого вона мала вказати, мав бути її Микола. Але ж його тут нема, якби він тут був, то Паня, напевне, не втрималася б, признала його. Якась навіть гостра прикрість охопила Паню, що між ними не було Миколи, так високо сприйняла вона їхню смерть і їхній подвиг. Один з них — узбек чи татарин, зовсім юнак, чорні вусики викільчились у нього чи не вперше, лежав він якось вільно та гордо, ніби живий, куля пробила йому кишеньку проти серця, він не мучився, лише в очах не вгас подив, що життя може ось так раптом обірватися.
— Ні, ні, туди не дивись, то не він. То азіят… Очі осокою прорізані, як у Доміреля нашого. Глянь ліпше на отого, третього, на третього, Паню. Ге, наш агроном Журба? Федір Оксеньович Журба… Чуб… Очі… Все… Поглянь на руки, Паню. Он на тому великому пальці у нього була бешиха. Перед самого війною… Пригадуєш, зірвало йому великого пальця? На правиці… На правицю поглянь…
— Була бешиха… Була…
— Ось і я кажу панові оберсту: вісім чужих, а один наш. Федір Оксеньович. Агроном. Хвалити бога, з рідні його тут нікого нема, рідня в Кінських Роздорах, це гай–гай, то що ти докладеш на тому, що признаєш його, Журбу нашого, нашого Федора Оксеньовича… Придивись–но гарненько, до пальця придивись. Ге, він?..
Журба зробив їх п'ятисотенницями, ударницями, а сам умів залишатися в затінку, непомітним, необлаштованим, по–своєму нещасним та, либонь, по–своєму й щасливим. Та Паня і мертвого не виказала б.
— Ні! Це не він, — сказала Паня.
— Дак і я кажу, що не він! — підступив сюди Аристид Киндзя. — Навіщо ж, Хомцю, зводити наклеп на людину? Схожий — так… Але ж не він, непревзойдьонно не він.
— Тоді шукайте десятого! Парашутів знайдено десять, а тут їх дев'ять… Он пан оберст каже, що без нашого їх тут не скинули б…
"Десятий…" Ось чому в Пані таке відчуття, що Микола десь поруч. Може, навіть сидить десь в очеретах, і дивиться сюди, і бачить зараз свою Паню. Наче струм пробіг по тілу.
— Но?.. — наблизився Ріхтер, бачачи, що Чорновух у розпачі.
— Нема тут її чоловіка. Сад був колись їхній, що правда, то правда. Але хазяїна саду тут нема.
— Пльохо. Где он? — запитав Ріхтер у Пані.
— Хто? Микола? Звідки ж я знаю?
— Снайпер! — зробив дивний наголос Ріхтер на останньому складі. — Десятий! Він підняв гвинтівку з якимось пристроєм на ній (оптичним прицілом). — Вот єго вінтовка. Да, его?
Паня розвела руками. Ріхтер поцікавився, чи її чоловік комуніст. Паня сказала, що він був кондуктором на поїздах, а про те, що він комуніст — вона не знає. Він такий заклятий, що не говорив їй про це.
— А сама вона — комуністка? — запитав Ріхтер через перекладача.
— Я?.. Через цей сад… — показала Паня.
І тут Шварц зробив рішучий стрибок на дерев'янці. Він сказав Ріхтеру по–німецьки, що сад був завеликий, і через це Паню не прийняли до партії, а сад усуспільнили. Він, Шварц, ховав її матір, тому знає деякі подробиці.
Коли німці вибралися з саду, Чорновух напав спершу на Киндзю, тоді на Паню.
— Дурень ти, Киндзьо, останній дурень! Що тобі до того — Журба це чи не Журба? Сам бачу, що не Журба. Але ж схожий. Хоче, щоб був наш — на тобі нашого. Де його взяти того десятого, де? Може, він у руду провалився, може, якраз отой десятий і є наш, ріднесенький, десь досі снідає собі дома, а вони: ні! ні! ні! Рахуби на вас нема, які ви темні люди. Тут село на волосинці, — що йому варто, отому Ріхтеру, за того десятого знищити усіх нас до ноги, спалити Зелені Млини, зрівняти з землею? Ні, добра б вам не було! Лемки! Збрехати навіть не вміє якомусь паршивому німцеві. І вона ще тут виставила шийку перед оберстом! Кондукторша! А може, отой десятий якраз і є твій Рак? Мовчиш тепер? Ге?
— Дядьку, не кричіть перед мертвими…
— Їм уже однаково, викричались. Бились, як леви. Сімнадцять супостатів на смерть і дві машини поранених. Яка страшна ніч. А Ріхтер — не дурень. Тут точно не обійшлося без нашого. Без нашого їх тут не скинули б. Хто знає в Москві про ці хутори, про криниці, про зарості? Думати треба, Киндзьо, оцим млинком думати — (показав на голову). — Ворог хитрий, а ми за нього ще хитріші. Бо так нас і кури загребуть. Подивись, які хлопці! А всі лежать. Одна малесенька помилка — і кінець. А десь матері, жінки, діти чекатимуть тепер… Ох–хо–хо!
— Тихо! — закляк нараз Киндзя. — Ви чуєте?
— Гарчать мотоцикли…
— Ні, ні… — Киндзя звик дослухатися до свого млина, у гемонстві паровика вмів відтіняти найтонші звуки. Так його слух одразу вихопив щось з гуркоту мотоциклів, що віддалялись. — Наче хтось закричав на ставу.
— Може, хто з них? — озирнулась Паня на вбитих.
— Тут усе… — зняв кашкета Чорновух. Зняв і Киндзя.
Стояли всі троє, вслухались. М'яко опадав лист з горіхів.
— Могло видатись… — мовив Киндзя.
— Могло. Після такої ночі… Поховаємо їх тут, на горі. На сонці. Так, Киндзьо? Не скидати ж їх у криницю, як наказано.
— Якісь документи при них були?
— Нічого. Радіо і чистий папір. Кілька тоненьких брошурок про кооперацію.
— При чому тут кооперація? Яка тут її роль?
— А ти мене спитай… Либонь, котрийсь із них петрав у тому ділі.
— Може, лавошник?
— Гелій Микитович?
— Який парашут витримає нашого Гелія Микитовича?
— І то правда. Для нього й два парашути мало.
— А війна їсть вагу… — сказав Киндзя.
— Клади парашути, Киндзьо, на воза, а ми з Панею виберемо для хлопців місце. — До Пані: — Твій був сад, ти й місце підшукай гарне. Ходім, Паню.
Коли відійшли, Чорновух зашепотів скоромовкою:
— Дідько його знає, вірити Киндзі чи не вірити? Десятий чи не в монаху сидить…
— Коли мене везли сюди… — зупинилась Паня, — там начебто хтось кахикнув… Мене всю аж у жар кинуло. Ану ж почули б німці…
— Вони в касках. Глухі. Не зупиняйся. Йди собі, як ідеш. Я теж зачув, коли їхав сюди з Киндзею. Стогін зачув. Ще Киндзя питає: "Ти нічого не чув, Хомцю?" — "Ні, нічого…" — "То й добре. То почулось мені". А мені не почулось… Стогін…
— То Микола… Я відчула, що він тут. Іще звечора відчула. Ну така тяж на душі. А тут іще "скрипаль" до хати. Подумала собі: це моє горе прийшло…
— Який скрипаль? Сильвестр?
— Та ні, той, їхній. Злий Іоахім…
— Не прийде більше… Іще ввечері його на смерть… Снайпер. То як з Киндзею? Признатись, чи хай везе парашути до клубу?.. Ну, осьдечки гарне місце. Під цією грушею. Це спасівчанка?
— Це — красна панянка…
— Я питаю, як з Киндзею? Не хотілося б, щоб він знав про монаха…
— А чому, дядьку?
— У Киндзі млин…
— То що?..
— Видасть твого Миколу, чи хто там… І вже матиме млин. Я цей млинарський дух наскрізь чую. А дзуськи йому! Нехай везе парашути! Так?
Пані стало страшно від цих розмов, страшно за Киндзю. Чи вже ж Аристид встиг зробитись отаким? За який місяць. Сказала: "Нехай везе…"
— Ходім. Голову як тримаєш? Ти п'ятисотенниця…
Киндзя вже вклав парашути. Хотів забрати й Паню, та Чорновух і тут зметикував. Страшно йому одному залишатися з мертвими. Киндзя щоб не барився, а повертався мерщій з людьми та з інструментом, бо місце вибрали високе, сухе, а могилу треба викопати велику. А ще застеріг Киндзю про парашути.
— Десять є — десять і здай. Бо німці, чуєш, люди точні. Вони полічать… А шовк гарний, хустки були б вічні. Ге, Паню?
"І це вони на такій павутині спускались", — подумала Паня. Киндзя допитливо зиркнув на Паню, поїхав. Його візок задеренчав з гори й затих біля ставу. Чи не заїхав до ставу поїти коня. Саме так. Почувся посвист, то Киндзя поїть коня. А тут гайнув вітерець, прокинулись чуби у траві, таке враження у Пані, що зараз ці повстають і запитають у Пані: "А де ж подівся Микола?" Киндзя все не виїздить та не виїздить на греблю, наче заповзявся продовжити й далі ті Панині муки. Вже й у Хоми терпець увірвався.
— Що з ним? От гад, здогадався…
Збігають стежкою вниз, тоді біжать понад ставом і бачать візок у заїзді, де поять коней, на греблі стоять чоботи, лежить одежа, а Киндзя у спідніх поліз до монаха. Доки Чорновух роззувся, Паня у платті вже була там. Кінь сам вийшов на греблю й зупинився біля чобіт. Став як на чатах…
— Хто? — запитав Чорновух з греблі. Він згадав, що не вміє плавати, то так і стояв там без чобіт. До Пані: — Твій?..
— Лель Лелькович…
— Живий?
— Наче живий…
Вибрали його, поклали на голубий шовк, а прикрили чи не його парашутом. Шовк увесь у череді й череда була на гімнастерці. На поясі був ніж, яким ріжуть стропила, то Чорновух вийняв ножа з ножен, пожбурив у став, все ж менше доказів. Паня розплакалась, Чорновух цикнув на неї: "Прокляті лемки, те й роблять усе життя, що плачуть. А чи ти бачила, щоб німці плакали?" Паня згадала про білі черешні, на які полюбляв приходити Лель Лелькович, коли її кондуктор (тоді ще не головний) ішов у черговий рейс на товарняках.