Адже раз є діти, то повинні бути й жінки. Хоч не вірилося, щоб жінки змирилися з такими одноманітними будівлями, в яких можуть замешкувати тільки байдужі чоловічі душі. Жінка завжди хоче власного гнізда, і кожна прагне влаштувати те гніздо по-своєму, зробити його відмітним. Чоловіки ж, які, по природі своїй, повинні прагнути до величі, не зважаючи при тому на дрібниці, могли цілком вдовольнятися незвичайним цим городом, ось чому Іваниця, може, вперше в своєму житті подумав, що іноді присутність жінки видається недоречною, коли не вжити вислову різкішого.
Але ця жінка врятувала його від непевності, він був вдячний їй, як завжди вдячний був жінкам, може, починаючи від самого свого народження, коли вдячність свою висловлював несвідомо, простим криком, об'явленням про свій прихід на світ.
Він добіг нарешті туди, куди йому показано, ввірвався В приміщення, задихнувся від диму й від густого, пропахлого чоловічим потом і задавненим брудом повітря; в двох кінцях довжезної, переперезаної трьома настилами податей для спання хоромини топилися печі, — одна, коло самих дверей, топилася мовби сама по собі, ніхто не підкладав дров, ніхто не дивився на вогонь, ніхто не сидів поблизу, зате коло другої півколом сиділо навпочіпки кілька берладників, здається, всі вони сушилися після крижаної купелі, від усіх парувало й мовби навіть диміло.
Іваниця пішов до гурту. Кузьма сидів посередині, найближче до вогню, просто навпроти отвору печі; його віспувате лице лисніло від поту, червоні відблиски полум'я робили його ще зловіснішим, ніж там, на кризі; в кожній віспині збиралася загрозлива чорнота; Кузьма саме сміявся з чогось, і рот йому, широко відкритий, теж повнився чорнотою, кожен, поглянувши на такого чоловіка, мимоволі б вигукнув: "Ось злочинна мармиза!" Іваниця бився крізь ліси, перебирався через води, долав відстані, мерз на морозах, зазнав і ганьби, і злигоднів, і все те лиш для того, щоб опинитися коло цього зарізяки, так ніби був йому братом або товаришем по крові й по зброї.
Іваниця сміливо штовхнув плечем Кузьму, вмощуючись поміж ним і невисоким вузькооким чоловіком, який теж, видно, купався, бо сидів у самому спідньому одязі, ще й не висохлому як слід.
— Посунься, — до Кузьми сказав Іваниця.
— Мостись, — байдуже мовив Кузьма, не зворухнувшись з місця, так що Іваниця всунувся між них завдяки тому, що потіснив трохи від вогню хитроокого чоловічка.
— Мерю мого не тривож, — мляво порадив Кузьма. — Він мене рибу навчив ловити. Я його спис кидати навчив, а він мене — рибу ловити. Тепер князь Іван піде на війну, я свого мерю пошлю, хай він кидає спис, а я зостануся рибу ловити.
— Рибу ловити, — повторив меря, хитро скалячи око і, видно, гаразд відаючи, що коли й зостанеться хто ловити рибу, то не Кузьма, а він; Кузьмі ж на роду написано метати списа та ждати, поки хтось проб'є списом і його самого.
— А ти як? — поспитав без цікавості Кузьма Іваницю. — Прибіг звідки?
— Нізвідки, — сказав Іваниця.
— Нізвідки, чадо, можуть самі янголи Господні прилітати, — втрутився ще один берладник, волохатий, з несамовитими очима, в яких п'яно хлюпалися полиски вогню, — бо Господь Бог всюдисущий і янголів розсилає звідусіль, отож і нізвідки.
— Ти що — попин? — здивувався Іваниця.
— Вгадав! — вигукнув волосатий. — Дивись, який тямковитий отрок! Ніхто не вгадує, а цей…
— Та від тебе ладаном тхне ще й досі, — сказав Іваниця. Кузьма зареготав гучно й охоче.
— А ладаном же ж! — схлипуючи од сміху, промовив він. — Мій меря й не чув, що воно таке, той ладан. А я в своєму…
Тут він прикусив язика, знову з підозрою поглянув на Іваницю.
— Щось не згадаю твоєї пики. Звідки прибіг?
— Сказано ж: нізвідки! — так само грубо відповів Іваниця і звернувся до попина: — То як же ти тут, отче, опинився? І в ополонку стрибав хіба?
— Купіль, чадо, очищає і освящає, і… Забув! Жив у городі вельми знаному, сказати соромно, в якому городі жив і серед яких людей… Не забув, а…
— Пропився наскрізь, — сказав Кузьма, — пропив і порти, і пам'ять свою… Вже й імені свого не згадаєш…
— Все згадаю, чадо, все можу, а… І знаю за що… Бо вінчаючи, водив молодих довкола налоя не тричі, як заповідано, а вісім разів… Щоб довше жили в шлюбі… Не три, а вісім!.. Вигнано мене, а за віщо?.. що не три, а вісім?
— А я, знаття., — перебив колишнього попина ще один з тих, що сиділи коло вогню, худий і жилавий чолов'яга з чіпкими пальцями, якими відламував скіпки від поліна, відкидав їх геть, відламував нові та нові, — я, знаття, брався, так і сяк брався, а як воно помагає? Цього не знає ніхто. Ну, я не знав, знаття, також. А тоді думаю: а висмоктати? Коли чоловік, знаття, недужий, спробувати, знаття, висмоктати з нього неміч.
— Чим же ти її висмокчеш? — спитав Кузьма.
— Губами, знаття. Береш у рот собі камінець, вибираєш, знаття, в того чоловіка на тілі не найпаскудніше, знаття, місце і смокчеш. Тоді гризнеш себе за язик або за губу, знаття, щоб на камінці позначилася кров. Випльовуєш, знаття, кажеш: ось твої хворощі. Той собі й видужує, коли не вмре, знаття. Бо, хто не вмирає, той одужує, знаття. А хто не одужує, той вмирає.
— Це так, — згодився Кузьма. — Тут не брешеш.
— Чом би мав брехати, знаття? Скажу й про свиней. Почали свині дохнути. Сюди-туди — дохнуть. Звечора хрюкає, а за ніч кувік, знаття, й кінець. А народ темний і похмурий, знаття. Зібралися старі, бородами, знаття, потрусили — і на мене! Напускаю, знаття, на свиней чари. Кінець би мені, знаття, й одразу, та старі не помирилися. Одні кажуть: "Спалити", другі: "Втопити", треті: "Повісити!" Та й повісити ж, знаття, як: чи догори ногами, чи за шию? Бачу, знаття, не викрутишся. Тоді кажу: моя робота. Насилав чари на свиней. Убивав, знаття. Як убивав? Чарами. Чим же насилав чари? А пір'їною. Якою ж? А такою й такою! Де пір'їна? Схована. Ага, знаття, покажи, де схована. Веду, знаття, туди, веду сюди, нема пір'їни. Ні півень, ні курка не загубили ніде. Ну, кажуть, то де ж причандалля твоє чаклунське? Поліз у дерезу. Там кури кубляться найчастіше, знаття. Обдряпався весь, знайшов пір'їну. Мені кажуть: он біжить пес, убий! Кинуз я, знаття, пір'їну, вона впала мені до ніг, а пес побіг. То ти брешеш, кажуть. Не брешу, знаття, а тільки пір'їна вбиває свиню, а пса не бере. Тоді випустили свиню. Вбивай! Метнув пір'їну, а вона, знаття, впала мені до ніг, свиня ж побігла. Тоді кажу: каюсь, пішла від мене вся сила. Нездатен нічого зробити. Мене, знаття, відпустили. Раз безсилий, то нащо ж убивати? Побіг і прибіг, знаття, аж сюди.
— Брешеш, — сказав шорстко Кузьма, — не свиней ти вбивав, а двом бояринам горла перерізав — ось які твої чари! Думаєш, не знаємо! Тут про всіх все. Для того й в ополонку кидають. Тоді все йде під лід. Ніхто не видобуде.
— Нащо ж видобуваєш? — спитав Іваниця.
— Гріємося, то й виходить з нас. І з тебе вийде. Прибіг звідки?
— До тебе прибіг… — сказав Іваниця.
— До мене? Може, поцілувати?
— Може.
— А ти спитай мого мерю, як я кидаю спис. Пропаде охота до цілувань. Та й морда шорстка, як тертушка. Бачиш?
— Бачу.
— Тут у нас ніхто не криється. Звідки прибіг і чого. Меря он мій дуже хотів навчитися кидати списа так, щоб вепря навиліт пробивати. Прийшов, я навчив.
— А той он? — показав Іваниця на ще одного бродника, сумовитого гарного чоловіка, що похнюплено позирав на вогонь у печі.
— Гей ти, — звелів тому Кузьма, — скажи цьому пташкові, як сюди попав.
— Та-а, — махнув той рукою, — од жони втік.
— Як то можна? — не повірив Іваниця. — Хіба від жон утікають?
— А від кого ж тоді утікають? Аби ти бачив, чоловіче, яка в мене жона була, то ти б від неї втік, ще й не забалакавши! Отут і поживеш, поки бабви немає.
— Бачив жону, — сказав Іваниця. — Тут у городі й бачив. І дітей там на озері повно.
— То трохи від старих бродників, — встряв у розмову ще один з тих, що сиділи коло вогню, чоловік невиразний, метушливий, непевний у всьому, навіть у словах, — не так і старих, як давніх, а ми бродники молоді, себто свіжі, ще не засмерділися, га, Кузьмо?
— Кий я тобі Кузьма? — промуркотів той. — Ти ось скажи, як сюди прителіпався, звідки й хто, хай оцей приблуда впевниться, що не маємо таємниць і душі наші нарозпашку.
— Утік, бо продражнили царем Соломоном. Дихати не давали. Здрастуй женившись, та ні з ким спать. А чого Соломоном? Боярин наш — веселий чоловік дуже. Як зима, так він і облаштовує Соломонову гру, здрастуй женившись. Береться гірка снігова, вистеляється по боках червоним сукном, для боярина й гостей, та ні з ким спать! А кругом баби снігові, та ще в буряковому квасі все для краси, здрастуй женившись. І на самій горі сідає сам цар Соломон, та ні з ким спать. Сидить увесь у золоті, ще й сам на золоті. Боярин і шукає, здрастуй женившись. Шукає, хто б украв з-під Соломона золото, а його б та впіймати. Впіймають, а ні з ким спать. Тоді й ставлять перед царем Соломоном, а той бере й судить, здрастуй женившись. Судить так. Роздягти тебе догола, насунути на голову дерев'яну шапку, прив'язати на спину ведмежа і пустити поміж двома рядами смердоти, а в кожного із смердів мітла, та ні з ким спать. От і женуть тебе в цій дерев'яній шапці з ведмеденям на спині крізь оту смердоту, і кожен шмагає тебе по жижках і ще по дечому, а боярин і гості його заходяться від реготу, здрастуй женившись. А що за все маєш? Кожуха старого від боярина та, може, чоботи розтоптані. Ну, ні з ким спать, ніхто й не хотів бути шмаганий по жижках та ще по дечому, здрастуй женившись, а я взяв та й спробував. Продражнили царем Соломоном, дихати не давали! Взяв та й утік, та ні з ким спать.
Сміялися всі, тільки Кузьма хмурнів дедалі більше.
— Брешеш і ти, — кинув останньому оповідачеві. — Ніякий ти не цар Соломон, а грабував бояр, а тоді й сховався сюди. Може, в ушкуйниках на Волзі бігав.
— Та я плавати не вмію! — вигукнув злякано той.
— Нащо тобі плавати? Ти на березі ждав, поки лодії купецькі пристануть. Тоді й лупив.
— Давай-но відійдемо від вогню, — сказав неголосно до Кузьми Іваниця.
— Чом би мав відходити? Мені й тут тепло.
— Хочу тобі щось сказати.
— Кажи при всіх. Всі ж тобі розказували, то й ти всім.
— Ти не розказував.
— А тобі що? Може, хочеш, аби відметелив тебе як слід? Можу.
— Не грозися.