Відтак сказав: — Щось Посудієвський дуже зацікавлено роздивлявся синець у мене під горлом. Хм, дивно... Приверзлося, ніби з рота в нього вислизнув якийсь моточок і, розмотавшись, торкнувся синця. Звісно, це тільки моя помисливість. Але те, що в тому місці шпигнуло під його поглядом — це точно.
— Начхати Броні на всесвітній авторитет Білоконя, — сказав я. — Його зацікавила позначка у вас під горлом. То знак інзекта-гомо.
Ткач подивився на мене недовірливо та, зрештою, запитав:
— Чи не повідомили його ті, що мене паралізували?
— Не думаю, щоб між прибульцями і комахолюдьми був простий інформаційний зв’язок. Як зрештою й між комахолюдьми й "міражем". Інакше нас з вами давно вже не було б серед живих.
— Ну, чиїсь же команди вони мусять виконувати. Адже їх запрограмовано на знищення людини. А відтак мусить існувати й зв’язок.
— Не обов’язково. До речі, вони запрограмовані також і на самознищення. Бо коли зникнуть люди, зникнуть і вони. Але мова не про те. Як ви чули з перехоплених балачок, особина, що пройшла спіткання, знає все про інших особин, де б вони не перебували. Тобто всі вони є елементами однієї системи. Посудієвський придивлявся до вашої позначка ще тоді — на вченій раді. Сьогодні він зробив спробу з’ясувати її походження. Відтак намагатиметься довідатись, хто ж автор мітки. І оскільки в їхній мережі такого не виявиться, то вся система захвилюється. Отже, вам слід чекати провокацій.
Перед тим, як нам розійтися, Ткач нагадав, що йому сьогодні в нічну.
— Не раджу, — сказав я.
— А як же Іван Савич. Домовлялися ж, що за мною нічні зміни. До того ж це я його втягнув.
— Вибачтесь. Скажіть, посилають терміново у відрядження. А йому порадьте бути подалі від породної купи. Нехай ходить між цехами.
Вже після поверхового ретроспективного огляду в очі впадали не тільки логічний зв’язок, але й певне згущення подій, пов’язаних з діяльністю комахолюдей. Я не міг би сказати, скільки часу їм знадобилося, щоб вплести в економіку ідею боро-кремнієвих виробництв. Цей процес зрів непомітно, як інфекційна хвороба. Та вже спорудження заводів, як і знищення опонентів, посувалися стрімкими темпами... Я не міг збагнути одного: хіба комахолюди не розуміли, що їх очікує та ж сама доля, що й людину. А може, вони — сучасні — це тільки ланка в ланцюжку перетворень від яйця до метелика? Десь на рівні лялечки або гусені. І щоб пройти весь цикл розвитку, їм потрібні особливі екологічні умови. Чи не є оті жовті кровя’ні тільця, виявлені в крові Посудієвського, провісниками нової фази в біологічному розвитку інзекта-гомо? Тоді прибульців, що їх я бачив уночі на заводі, можна вважати дорослими особинами, які колись висіяли на людях свій код біорозвитку і тепер очікують сходів. А "міраж" на цвинтарі — ними ж поставлений генератор поля (невідомого й невидимого для людського сприйняття), котре не дає тому насінню знидіти.
Думки мої порушив телефон. Телефонувала якась жінка. Поцікавилась, чи це моя квартира; почувши ствердну відповідь, сказала:
— Я — сусідка Вакуленка. Ваш номер знайшла в його записнику. Він у лікарні. Вчора увечері по нього приїхали двоє в білих халатах і міліціонер. Одягли на нього гамівну сорочку...
— Він що, бешкетував? Їх хтось викликав? — запитав я.
— Ні, вони самі приїхали.
Сумніву не було — дзвонила колишня дружина Вакуленка, з якою він мешкав в одній квартирі.
— Чому ви повідомили саме мене? — запитав я.
— Він попрохав.
— Куди його повезли?
— У центральну психічну лікарню, що за містом... Так сказав міліціонер.
Коли я гортав сторінки телефонного довідника, а потім набирав номер приймального покою, в мене тремтіли руки... Спокійний чоловічий голос повідомив:
— Так, доставили такого... Ні, не можна до нього... Поки не закінчиться обстеження... Десь через місяць приходьте.
Я злякався. Навіть у кабіні мостового крана, звідки фотографував прибульців, мені не було так боязко, як тепер. Здавалося, увесь простір, повітря були просякнуті небезпекою. Між хуліганським вчинком Вакуленка і тим, як на нього відреагували комахолюди, існував прямий зв’язок. Але він, як і все, що вони робили, був невидимий. Наслідки їхньої діяльності були, а от сама діяльність навіть не простежувалась. Анонімність, невидимість робили їх страхітливою силою. Здавалося, всюди: в установах, в юрбах людей на зупинках і в магазинах сновигало повно невидимців, які все бачили, чули і могли завдати кому завгодно смертельного удару. Помисливість так далеко пішла, що мені уявилося, ніби і в квартирі моїй хтось стоїть і спостерігає за мною. Саме це відчуття утримало мене від того, щоб подзвонити Михайлюкові і Ткачеві й повідомити про Вакуленка.
13
Гараж був прочинений, машина стояла на вулиці. Господар у комбінезоні порався за верстаком. Він не здивувався моєму приходові. Тільки подивився запитливо.
— Вакуленка в психушку забрали, — сказав я.
Звістка його не вразила. Кивнув мені на стілець, сам сів на ящик. Мовчав якийсь час, а тоді мовив:
— Взагалі-то якоїсь реакції на ту хуліганську витівку слід було очікувати.
Раптом подивився аж надто пильно. А тоді підійшов до рукомийника, зняв дзеркало і подав мені.
— Гляньте-но, — сказав.
Із задзеркалля дивився страх. Інакше й не можна було назвати повне, кругловиде, але без кровинки, обличчя.
— Зрозумійте, вони не всемогутні, їхня сила в закритості. І тільки... Але ж для нас вони — не таємниця. І ми над ними маємо таку ж перевагу, як вони — над людьми непоінформованими.
Все правильно, а тільки вони вбили міністра, вижили з інституту Білоконя, запроторили в психлікарню Вакуленка. І це — ніщо в порівнянні з акцією, яку вони готують.
— Мало втіхи знати і не могти, — сказав я.
— Ну, взагалі-то можна було б почати боротьбу, — мовив Михайлюк; він наче розмірковував уголос. — Але це неминуче призведе до виходу нас із підпілля. До того ж воювати з комахолюдьми — все одно, що воювати з міллю. Вони не причина, а наслідок. Причина — "міраж". Це символ, джерело духу їхнього, те, що живить їхню психічну ауру. Не стане "міража", перестануть з’являтись на світі виродки. Принаймні не матимуть умов для розвитку.
Михайлюк казав те ж саме, про що думав я, а тільки в словах його не прохоплювалося й натяку на емоції. Здавалося, то працював комп’ютер.
— Якби ми знали, що це таке, — провадив тим часом Антон Кузьмович, — де воно знаходиться — в якому вимірі, то й спосіб ліквідації вималювався б сам собою — екскаватор, тротил чи гласність. А, може, й війна з тими, хто його вгніздив в ноосферу Землі. Але ми не знаємо ні природи самого "міража", ані засобів його впливу на комахолюдей. Що це — психотропне поле чи невідомий вид променів? До того ж я далекий від думки, що "міраж" — єдиний такий об’єкт. Але то вже таке діло... Наше завдання дослідити. Крім нас, ніхто цього не зробить. Те, що ми володіємо інформацією — чиста випадковість, наслідок збігу обставин. В усьому світі, мабуть, можна знайти вчених-акустиків, які водночас захоплюються дельтапланеризмом. Але саме такий збіг обставин, як у мене, навряд чи де ще є. Отже, маємо всі підстави вважати себе єдиними носіями інформації. Якщо вона загине, то це вже все.
"Інформація про те, чого не існує, — подумалось мені. — Адже "міраж" — то тільки міраж. І хоч як би чітко ми його не бачили і як би він не впливав на нашу психіку, а його немає. Як дослідити те, чого немає?" Я сказав це Михайлюкові. Він заперечив:
— На землі є чимало дивних місць. Хоча б той же Бермудський трикутник. Зовні — море, як море, острови, як острови. Але саме там трапляється найбільше катастроф. Часом дивовижних — вся команда гине, а судно залишається ціле-цілісіньке.
— Про Бермудський трикутник принаймні знають.
— Атож, знають, — погодився колега. — А користі від того?..
Навіть коротке спілкування з Михайлюком поновило в мені душевну рівновагу. Я завважив, що в гаражі, як завжди, було знати акуратного господаря. Під стінами нічого не лежало. Все було сховане в підвісній шафі. Поверхню верстака вкривала оцинкована бляха, а над верстаком висів щит з інструментом. Чого там тільки не було! — від пінцета до обценьок. А вже гайкових ключів, то й не перелічити. Цей чоловік не шкодував грошей на інструмент.
Я озвався:
— Білокінь колись розповідав про нещасний випадок, який стався з ним в Африці. Ну, він на час опинився, скажімо так, на межі цього й потойбічного світу. Свідомість, як він казав, немов би вихлюпнулася з тіла. Так от, Білокінь запевняє, що опріч нашого — матеріального, існує ще один — нематеріальний вимір.
По цих словах Михайлюк наче аж повеселішав. Він пройшовся до дверей, виглянув у двір, а тоді сказав:
— Це вже щось схоже на робочу гіпотезу. Версія про те, що "міраж" — космічного походження має право на існування. Але парадоксальність його — трансформація від мощів аж до живої істоти з віддаленням від нього — свідчить, що маємо справу не з матеріальним об’єктом, а з чимось незнаним... Щойно я казав, що "міраж" — джерело духу комахолюдей і що він живить їхню психічну ауру. Але то були думки від інтуїції. А зараз, якщо повірити Білоконеві, моя інтуїція має під собою підстави. На наш — матеріальний світ впливає, ні — намагається його формувати, якийсь інший світ.
Я зауважив:
— Сам факт існування духовного світу не викликає сумніву. Білокінь-бо не перший, хто там побував і кому пощастило повернутись. Але звідки в царстві Духу тілесні істоти? Адже цвіркуни — це не згустки духовної енергії, а цілком матеріальні об’єкти. Вони паралізували на відстані Ткача, вони випалили на камені в печері свій символ, вони ж таки кинули в болото крейдяної системи блочок. Я вже не кажу про останки одного з них, знайдені на Донбасі. Отже, мова може йти не про світ Духу, а саме про інший вимір — також матеріальний. Матерія того виміру, щоправда, відмінна від нашої. Але це справи не міняє... Ви згодні? — запитав я.
Михайлюк стояв, заклавши руки в кишені комбінезона і, здавалося, не слухав. Та коли він підвів очі, я зрозумів, що він ловив кожне моє слово. І не тільки ловив, а й аналізував.
— Знаєте, — зізнався він, — я досі не можу усвідомити більше, ніж чотири виміри. А донедавна мені й четвертий важко було зрозуміти. Та, зрештою, я таки спромігся уявити тримірний предмет, що старіє, або іншими словами — рухається в часі.