— Покажи напрямок, орієнтир, і підказуй. Хочу сам дійти до Кричинецького.
Ось вона — ця самотня тепер верба! А он — курінь! Оснач підійшов, зазирнув усередину. Старий, напівзруйнований. Але, звичайно вже не той, в якому переховувалися десантники. Скільки часу минуло! А на пригірку — давнє вогнище. Втім, кіптява на каменях, якими обкладено виямок, не така вже й давня. Та й на вербовому суку висить казанок.
— І все ж таки тут бувають люди.
— Минулого літа я тричі приводив сюди хлопців, — озвався Гриньо. — Деякі мисливці теж знають брід. Та й узимку він іноді так промерзає, що й на машині можна проїхати. На ковзанах добуваємось сюди, на лижах.
А й справді, я чомусь не подумав про це, — всміхнувся Радомир. — Я сам походжу острівцем, — вибачаючись глянув на Крижаня і Гриня. — Так краще.
Вони мовчки погодились, підійшли до калюжки й почали обмивати чоботи.
* * *
Прокинувся Оснач десь над ранок, від того, що поруч хтось різко вигукував команди німецькою. Йому снилося, що він на фронті, і що разом з іншими моряками (Святослав навіть впізнавав декого з них — це були хлопці, що загинули в першому бою, коли їх тільки-но кинули на передову, десь між Херсоном і Миколаєвом) стоїть в окопі, чекаючи сигналу атаки. Отож спочатку йому здалося, що й ті вигуки, які він чує, теж зі сну.
Одначе досить швидко переконався, що сон уже розвіяно. А місяць, що зазирає у віконце їх кам'яного сарайчика, цілком реальний. І голоси за стінами їхнього укриття — теж.
Григорій і Стефан, як звали їхнього водія, все ще спали, і десантник не хотів будити їх. До того ж він побоювався, що хтось із них скрикне зі страху. Святослав тихо підвівся і, нечутно ступаючи, наблизився до віконця. Кілька німців стояло за три метри від нього і курило. Трохи далі чорніла стіна тіней, і командирський голос, який "приснився" Осначеві, долинав саме звідти. Якийсь німецький підрозділ зайшов до села вже по тому, як вони вклалися спати, і тепер, не дочекавшись ранку, виступає далі — зрозумів десантник. Як же це вони примудрилися так безтурботно проспати його? Фронт уже поряд. Учора весь вечір звідти долинали вибухи снарядів, а над селом тричі з'являлися радянські штурмовики, щоразу обстрілюючи на його околицях невеличкі румунські колони.
Втім, саме село бовваніло трохи далі. А цей сарай стояв осторонь, поряд з трьома покинутими хатами, край невеличкого, на де— сять-дванадцять хат хутірця. Святослав і його супутники кинулися до нього вже тоді, коли з села почала виїжджати колона німецьких мотоциклістів. На дверцях сараю виявився великий іржавий замок. Зате в задній стіні його, над підмурівком, був невеличкий пролом, через який вони по черзі протислися в середину і який потім заклали камінням.
Осначеві здавалося, що вони просидять тут недовго, але кляті мотоциклісти влаштували собі поруч із сараєм вечерю з відпочинком і рушили далі, коли вже геть споночіло, розраховуючи підійти до лінії фронту непоміченими. Час було рушати й групі Оснача, проте спочатку треба розвідати, що тут навкруги відбувається. А головне, з'явилася надія, що фронту можна дочекатися й тут, не ризикуючи загинути десь на підступах до нього.
Вони поснули, так остаточно й не вирішивши, коли і в якому напрямку вирушати, як розвідати місцевість. Був би з ними старшина, той би такої легковажності не припустився. А так — ось вони, німці. Знову тут, знову крутяться біля дверей, підходять до забитого дошками віконця.
— Що там таке? — прокинувся нарешті й Григорій. — Вони й досі не поїхали?
— Тихо. Ти рано заснув. Ті вже давно поїхали і гинуть на фронті. Це інші, — пошепки відповів Оснач, відчуваючи дихання Караджі в себе за спиною.
— Господи, скільки ж їх тут!
— На передовій ще більше.
— Свять-свять, пронеси. Я ж казав, що перейти лінію фронту в степу буде дуже важко.
— То що, чекатимем визволення в цьому смердючому сараї?
— Тихо!
Кілька хвилин вони мовчали. Двоє німців потуплювалися біля дверей, раз по раз гримаючи в них чобітьми і відійшли. Ніби сама смерть відступилася від утікачів.
— Треба було зайти в село, в кого-небудь пересидіти.
— В усіх прифронтових селах жандарми дуже уважно перевіряють документи. — знову заговорив Оснач. Як командир, він відчував свою вину і хотів хоч якось виправдатися. — Крім того, діють румунська й німецька контррозвідки, сигуранца, гестапо і платні донощики.
— Все одно треба десь ховатися: — затужив Григорій, — у підвалі, на горищі. А потім домовитися з господарем... Може, навіть випросити цивільне. Стільки пройти і загинути перед самою лінією фронту! Це буде несправедливо. Не знаю, як ти...
— Давай без сентиментів, — зупинив його Святослав. — Запитай Стефана чи зміг би він вести бронетранспортер.
Почувши своє ім'я, Стефан, що, як виявилося, теж прокинувся і дослухався до їхньої розмови, сам підійшов до них і досить безцеремонно розштовхавши плечима, припав до шпарини між дошками.
— Так, зміг би, — прошепотів він згодом по-німецькому, дуже здивувавши цим Оснача. Досі з німецької водій не вправлявся. Невже приховував? — Цей, що, он, стоїть — зміг би. У нас у полку були три точнісінько такі. Німецькі. Я сідав, учився...
— Тоді треба придивитися до нього поуважніше.
Підходили німці, курили, перемовлялися, справляли нужду, потай від офіцерів заправлялися шнапсом чи бесарабським вином. Сам сарай їх уже не цікавив — колона от-от мала рушати далі, до лінії фронту. Святослав звернув увагу на те, що солдати не сміялися, говорили впівголоса і балачки їхні були сумні, як сама їхня доля. Знали, що йдуть на смерть, що росіяни ось-ось мають піти у великий наступ, щоб форсувати Дністер і добутися своїх кордонів по Дунаю і Пруту. Осначеві запам'яталося, як один з них зауважив: "У росіян є мета — пошвидше вийти на свої кордони, визволити свою землю. А в нас тільки одне завдання — хоч без рук без ніг, а вцілити і мріємо ми про поранення і тепле місце в санітарному поїзді, що йде на Лейп— ціг". "Помовчав би ти, студентику, обірвав його мудрування інший солдат. — Гестапо дуже любить таких, говірких".
Минуло ще з півгодини перш ніж колона нарешті рушила. Біля сарая залишилися тільки офіцер, що нервово походжав по той бік бронетранспортера, та водій, який ось уже з годину марудився біля машини, то запускаючи мотор, то вимикаючи його.
— Третій... Нема третього, — прошепотів Стефан, показуючи три розчепірені пальці. — Кулемет, та-та-та...
— Може, його тугі не було, кулеметника?
— Ні, кулемет... — стояв на своєму Стефан. — Обов'язково.
— Ну та черт з ним. Там розберемося. Давай, спартанці, в бій. "Майор", ти перший. Через пролом. Заговори йому зуби. І побільше амбіції... Хто такі, чому не на фронті? Зрозумів? Ти тут влада, представник королівської Румунії. Як тільки я зніму водія, ти офіцерові пістолет під ніс. Але без канонади.
— Може, краще, ти?
— Всім страшно. Ти — "майор".
Вони швидко розібрали завал і допомогли "представникові королівської Румунії" вибратися на світ божий.
— Відволікай водія, поки я його не зніму, — наказав Оснач Стефа— нові, виповзаючи з укриття слідом за ним.
— Але третій, третій, — схвильовано прошепотів у відповідь Стефан.
Третього Оснач помітив, уже виходячи з-за рогу сараю. Він ішов із села з двома відрами. Його поява одразу ускладнила ситуацію. Ішов кулеметник повільно, поки дочекаєшся — цим двом німцям поява їхньої групи та інтерес до машини можуть здатися підозрілими.
Біля машини Святослав з'явився в розпал спектаклю. Вимахуючи пістолетом, "майор" щось доводив німецькому лейтенантові, а той, насуваючись, ніби хотів затоптати румунського офіцера, вередливо відштовхував його від себе, раз по раз вигукуючи: "Що сталося?! Якого дідька?! У мене поламалася машина!"
Облишивши копирсатися в моторі, який уже працював, водій вражено споглядав цей "бій биків" і, водночас, здивовано зиркав на румунського солдата, що теж намагався щось пояснювати йому. Отож на унтер-офіцера, що несподівано з'явився з-за машини, він просто не звернув уваги. Цим Оснач і скористався. Він ззаду кинувся на водія і, затиснувши рот, ударив ножем у бік. Усе сталося так швидко, що, захопившись суперечкою з "майором", гітлерівський лейтенант навіть не помітив, що водій уже лежить біля передка. Зате Караджі все добре бачив, це його й підвело: він не витримав і стрілив у лейтенанта. Стрілив саме тоді, як Оснач намірився кинутись на нього.
Той, третій, кулеметник, був уже метрів за п'ятдесят від машини. Почувши постріл, він спочатку завмер, але, одразу спам'ятавшись, заліг.
— У машину! — гукнув Оснач, перш ніж німець устиг стрілили.
Мотор працював, одначе кілька хвилин водій чомусь не міг зрушити з місця. Кулі видзвонювали-викрешували іскри з броні і рикошетом висвистували над головою Оснача, який, розвернувши кулемет, теж гарячково, намагався розібратись, що там у ньому й до чого. Тим часом, зачувши стрілянину і розпачливі вигуки німця: "Партизани! Тривога! Напали партизани!", з села вискочило до взвода румун, які, розгортаючись у цеп, одразу почали півколом охоплювати бронетранспортер.
— Стріляй, десантнику! — висунувся зі свого люка Караджі. — Стріляй!
— Не панікуй, — з незбагненим навіть для самого себе спокоєм остудив його Оснач. Це був той розсудливий спокій, яким ще зовсім недавно старшина Федір Романчук вражав самого Святослава.
— Зараз вони в мене натанцюються, Христофор і всі святі! Я їм влаштую польку з вихилясами! — заглушив останні слова лункою кулеметною чергою.
Перші два села, які трапилися на шляху, вони об'їхали степом. Третє, зі слідами бомбардувань і чорними попелищами, проскочили околичною вулицею, встигнувши розтрощити на ходу дві завантажені якимись ящиками підводи. Але, побачивши попереду крайні хати ще одного села, водій обачливо збавив швидкість. Оснач зрозумів його: від села, майже навперейми їм, розбитим курним путівцем пробивалася крита брезентом вантажівка.
— Невже вирізнили перехопити?! — здивувався Святослав. — Однією машиною? Бронетранспортер?! Абсурд!
— Пропустити їх, — наказав десантник Григорієві, що й далі був йому та водієві за перекладача. — Зверни в долину.
Одначе, вже на підході до долини, Оснач побачив, що машина теж звернула з путівця і зупинилася біля урвища, але ні солдати, які вискочили з кузова, ні офіцер, який стояв дещо осторонь, по суті, не звертали уваги на їх бронетранспортер, мабуть, вирішивши, що він подався через степ, аби скоротити шлях.
— Розстріл! — гукнув Григорій, коли солдати вигнали з машини кількох людей в цивільному.