Головна тема — холоднеча самотності, в якій перебуває кожна людина. Це книга не просто про людські страждання, а про фізичний біль суспільства, в якому ми живемо. Томас Бернагрд — один із тих письменників, який дозволяв собі говорити все, що думає, і писати так, як вважає, незважаючи на літературну кон'юнктуру і на те, яка влада керує країною. Тут він зливається в єдине ціле як громадянин і письменник, що для мене особисто є найбільш цінним.
Мені здавалося, що я вже все знаю про Лесю Українку, якби не монографія Лесі Демської-Будзуляк. Вчена змусила мене по-іншому глянути на поетку і саме з цієї точки зору почати перечитувати її твори. Феномен свободи є одним із центральних у драматургійній спадщині Лесі Українки. Іде розмежування між ідеалами свободи особистості та свободи нації, і це яскраво видно на прикладі драматургії Лесі Українки.
— Як обираєте книжки для читання?
— Якщо врахувати, що за рік можна прочитати від п'ятдесяти до ста книжок, то вибір має бути скрупульозним, аби не потрапило щось менш вартісне. Зараз, наприклад,читаю від початку до кінця п'ятдесятитомник Івана Франка. Це український геній, а ми ще не видали повного зібрання його творів, в яке, за оцінками спеціалістів, мало би увійти від ста до ста п'ятдесяти томів.
Поза конкуренцією для мене є Павло Загребельний, якого можу читати й перечитувати постійно.
Намагаюся не відставати від літературних новинок, але вже переконався, що чим більше їх рекламують, тим менш цікавими особисто для мене вони є. Так сталося, наприклад, з книгами переможців конкурсів "Коронація слова" і ВВС. На жаль, практично не маємо літературознавців і літературних критиків, просто сумлінних рецензентів, які би правдиво, без реклами, написали про той чи інший твір.
— Що можете порадити для читання іншим?
— Ніколи не намагаюсь комусь щось радити, в тім числі й щодо книжок. У кожного свої смаки й уподобання, так що подібними порадами можна навіть нажити собі ворогів і сформувати стійкий спротив щодо того чи іншого письменника. Я просто можу розповісти про письменника і його роман, висловити свою точку зору, а вже справа читача вподобати те, що мені до душі, чи відмести з порогу.
АНАТОЛІЙ ВЛАСЮК: "ВВАЖАЮ, ЩО ПИСЬМЕННИК ПОВИНЕН ПИСАТИ ДЛЯ СЕБЕ, А НЕ ОРІЄНТУВАТИСЬ НА КОГОСЬ"
Як письменник Анатолій Власюк заявив про себе відносно недавно. Збірки його віршів та романи розраховані на вдумливого читача. Наприкінці 2015 року був опублікований новий роман Власюка "Втікачі". З цієї нагоди ми поспілкувалися з автором.
— Пане Анатолію, ви пишете як поезію, так і прозу. Відповідно виникає запитання: ви поет, який пише прозу, чи прозаїк, який вміє віршувати?
— Один відомий літературний персонаж був здивований, коли взнав, що все життя розмовляє прозою. Мабуть, люди були би здивовані, коли б їм сказали, що поезія теж все життя супроводжує їх.
Проза і поезія – це різні стани душі. Одна і та ж людина теж різна у відповідні періоди свого життя. Поезія – більш складна штука, бо треба в декількох словах виразити свій всесвіт. Проза –це коли вже хочеш розлого про щось розповісти. Мабуть, коли мені не вистачає слів, пишу прозу. А коли знаходжу точні слова – пишу вірші.
— Коли вперше ви відчули потяг до письма?
— Десь у класі п'ятому. Тоді написав перше оповідання. Воно сподобалося батькам, сусідам. І пішло, й поїхало. Паралельно писав вірші. Дещо навіть друкували у тодішніх піонерських всесоюзних і республіканських газетах.
Батьки навчили мене читати, коли мені було чотири роки. Один зі спогадів дитинства – сиджу в дитячому садочку і читаю своїм одноліткам якусь казку. Це врізалось у пам'ять. Чим раніше людина вчиться читати, тим швидше у неї приходить тяга до письма.
Пишу все життя. Ніколи не вважав себе професіоналом. Працював у школі, потім — журналістом. Друзям подобалися мої творіння. А потім колега, член Національної спілки письменників України, замучив мене пропозиціями надрукувати свій роман "Інтуїція". Він вийшов 10 липня 2014 року. Мені якраз стукнуло 54 роки.
За півтора року видав п'ять книжок. Крім "Інтуїції", це романи "Страшні люди" і "Втікачі", а також збірка віршів "Осіння ностальгія" та збірка оповідань і повістей "Жовтогаряче сонце в чорному квадраті".
Це зовсім не означає, що саме за півтора року я написав ці речі. Над романом "Інтуїція", наприклад, працював майже двадцять років, аж поки не зрозумів, що досить його вдосконалювати, бо взагалі нічого путнього може не вийти.
Так само зараз дописую аж чотири романи, які розпочав у різні роки. Це – "Запах танго", "Комітетник", "Технічний кандидат", а також детективний роман "Нишпорка. Поет і голуби". Про Нишпорку, сучасного детектива, в мене є низка оповідань і повістей.
Щойно здав у видавництво збірку віршів "Вже хтось казав до мене ці слова…"
— Що чи хто вас надихає на творчість?
— Коли пишу вірші, — звичайно, що жінки. Інколи якась конкретна жінка, але здебільшого в мене виступає ліричний герой. Часом таке напишу, що дивуюся, звідки в мене це взялось, я ж цього не пережив. А потім читачі чи особливо читачки пишуть, що я відобразив певний період їхнього життя чи епізод із нього.
Що стосується прози, то на творчість надихає саме життя. Здається, ми всі бачимо одне й те ж. Але багато хто не помічає очевидного. Письменник просто зобов'язаний вихопити це і зобразити.
А ще підганяють роки. Треба встигнути написати те, що, як я вважаю, вартує на увагу читачів.
— Яким сучасним літераторам ви надаєте перевагу?
— Я старомодний. Люблю Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Василя Стуса, Павла Загребельного, Ліну Костенко.
Серед сучасних літераторів подобаються окремі твори В'ячеслава Гука і Степана Процюка.
Ненавиджу так звану масову художню літературу. Вона псує читацький смак, відвертає потяг до художнього і класичного.
— Де ви вбачаєте власну творчість у сучасному українському літературному просторі?
— Мабуть, я вовк-одинак. Не тяжію до жодного сучасного літературного напрямку.
— Який саме месидж ви прагнете надіслати читачеві своїми творами? До чого хочете спонукати? На що саме звернути увагу?
— Я ніколи не нав'язую свою думку. Читач повинен самотужки викристалізувати власну думку. Я можу йому лише допомогти. Ось є, умовно кажучи, хороший персонаж і поганий персонаж. Якщо я просто так скажу, читач може повірити, а може засумніватися. Для цього й існують художні засоби, щоби обмалювати того чи іншого літературного героя. І якщо мені це вдається зробити, а читач вірить мені, і робить свої висновки, — значить, я виконав свою місію.
Найголовнішим я вважаю те, що письменник повинен вести читача за собою, облагороджувати його, а не плентатися за ним, аби задовольнити його смаки. Це як політики-популісти, які багато обіцяють, потім ми їх обираємо, а вони нічого не виконують. Прочитав такого письменника, ніби сподобалось, а потім відчуваєш, що тебе нахабно обдурили.
Деякі письменники аж занадто намагаються сподобатися читачеві. Наприклад, вживають матюки чи користуються суржиком. Звісно, це все є у нашому житті. Але якщо це лише самоціль, то чи вона художньо виправдана? Почитайте класиків української літератури. У них цих банальностей нема, але правда життя показана. З таким же успіхом можна описувати секс як фізіологічне явище чи справляння природних нужд. Але ж до правди життя це не має жодного стосунку.
— Коли ви пишете, чи орієнтуєтесь на певного читача? Хто саме є вашим потенційним читачем?
— Я вважаю, що письменник повинен писати для себе, а не орієнтуватись на когось. Завжди треба залишатися самим собою. Читач сам знайде тебе, якщо писатимеш щиро, від душі, не підлаштовуючись ні під кого.
Що би хто не казав, але письменник намагається насамперед зобразити самого себе. Це не дивно, бо виходить він із власного життєвого досвіду, а потім вже спрацьовує фантазія. Ось бачиш якогось літературного героя і розумієш – так це ж ти, друже. Я взагалі колись хотів написати роман, де всі літературні герої були би мною в різних іпостасях. Але, на щастя, є багато достойних людей, в образи яких я вживаюся, і доношу це до читачів.
— Нещодавно був опублікований ваш роман "Втікачі". Про що він? Як його сприйняла читацька аудиторія?
— Читацька аудиторія сприйняла його тепло. Вже з'явилися перші професійні відгуки, теж у загальному доброзичливі. Я бачу недоліки свого роману, але їх ще не помітили.
Найбільше мене здивувало те, що його читають молоді люди і зовсім юні – старшокласники. Я чомусь думав, що лише той, кому після сорока, зможе його зрозуміти й оцінити. Так часто буває з письменниками. Ніби написав геніальний твір – а його не сприйняли. І, навпаки, не радієш тому, що написав, — а воно сподобалося людям.
Найбільше мене тішить, що роман "Втікачі" сприйняли хлопці, які зараз захищають нас від російських фашистів. Я регулярно надсилаю їм на фронт свої книги. Так ось, цей роман припав їм до душі, хоча, здається, він не про війну.
Роман "Втікачі" – багатовимірний. Не буду розкривати всіх пластів. Скажу лише, що на поверхні – психушка. Але ще не знати, хто насправді божевільний, — ті, що у психіатричній лікарні, чи ми всі решта, які до неї не потрапили.
— Не можу не спитати. Яке ваше бачення майбутнього української літератури? Є можливість, що хтось з наших літераторів поблизьким часом, скажімо, буде номінований на Нобелівську премію? Як гадаєте?
— Майбутнє української літератури у значній мірі залежить від політичної волі керівництва держави. Українське книговидавництво загнано зараз у глухий кут – і просвітку я не бачу.
Не менш значимим є політика засновників літературних конкурсів і керівників видавництв. Якщо вони й далі орієнтуватимуться на популізм у літературі, а гору братиме бізнесовий підхід, — якісної української літератури ми не побачимо, а художні смаки пересічного читача будуть остаточно зіпсовані.
Що стосується Нобелівської премії, то не слід гадати, що її завжди отримують достойні. Це все-таки літературний конкурс. Тому слід виходити з сакраментального питання: а судді хто? Згадаймо, наприклад, що титан української літератури Іван Франко Нобелівської премії так і не отримав. Його оточення робило спроби висунути його на цю премію, але знайшлися сили, які вважали, що Франко не настільки сильний письменник, аби бути номінованим.
Сьогодні бачимо інший підхід.