І ненавидять одне одного і заздрять. А до всього, як згадати, загублять вони край. Ну, а коні все ж до тебе більше звикли… Певно, те зілля, що ти їм давав… Може, воно приворотне?
— Та ні! – не погодився Алі,– Це зілля просто дурманне. Ним і людей обпоюють. Щоб убити або пограбувати. Я знаю цей запах. На базарі чув одного разу такий, коли це зілля один аптекар продавав якомусь злодюжці потаємно. А той свого товариша, гравця в кості, обікрав.
Алі спустився вниз: і справді коні були не такі. Вони якось уривчасто дихали. По всій їхній шкірі проходило тремтіння. Слов'янин знову притис себе за скроні, заплющив очі.
— Їй-богу, не можу! Треба хоч трохи вина випити.
Проліз між коней в закут і дістав рештки свого вина. Зробив два довгих-предовгих ковтки. Потім заткнув чіпом глечик.
— От чує моє серце, не знаю що… але туга на серці.
Капітан після довгих вагань наказав своєму небожеві кинути поплавок на линвочці.
— Дивно. Добре дме вітер. Але ми сьогодні йдемо повільніше, ніж учора. Це мені дивно, бо ніякої супротивної течії я не помічаю…
Му'аллім ще раз по камалю, від самого початку, перевірив дороговказні зорі. Але знов усе співпадало з книгою, якою він керувався. Зрештою він витер піт із чола, за вухами і вимучено протяг:
— Ні, треба лягти перепочити, бо голова як не лусне…
Він загасив лампу, накривши гнота малим бронзовим наперстком, а згори ще й скло поставив, та подався до себе в каюту…
А ущерблений місяць, удень ще позначений на тьмяному небі, тепер, не дивлячись на свою горбатість і малі розміри, освітлював море з якоюсь дивною гостротою. Раптом угорі на палубі почулися шалені удари барабана. Це була тривога, що спадала сюди вниз, і на малого, і на слов'янина-раба, і на коней, і на обох птахів.
Почулися крики розпачу, відчаю, несамовитого страху. А барабан все не вщухав і не вщухав. Та за якийсь час той барабанний бій заглушили відчайдушні зойки й крики неймовірного жаху багатьох людей.
Загорлав, як божевільний, папуга. Запищала птаха, яку Алі тримав на грудях, прикривши полою джубби. Алі вискочив і, не випускаючи чомусь птаху, метнувся межи коней до драбини, видерся на палубу. І не міг нічого ані второпати, ані зрозуміти, – чи зараз ніч, чи день. Бо геть усе осявалося, променилося срібно-блакитним сяйвом.
Біля капітанської каюти чаклун щосили бив у барабан. А матроси повернулись у той бік, звідкіля вдень віяв вітер. І Алі за ними повернув голову і відчув, як холодом обпікає йому руки й груди, як ніби свинець наливається в ноги, а спину проймає пекучим жаром. Те, що він побачив, не вкладалося ні в яке розуміння того, що подібне може бути. Було видно, може, за фарсах 3, як з моря виростає стовп хмар, ніби вирує дим під казаном під час тюркського свята. Під світлом місяця здавалися димові хмари то срібними, то смарагдовими. І вони вирували, ставали стіною, вгору все більше розросталися, розросталися. Ось уже цей вихор хмар підіймався, заливав півнеба і дугою вигинався. У неймовірній височині сягав зірок. Тоді всі впали долілиць і читали один одному молитву смерті. Тут заволав капітап-му'аллім не своїм голосом і прихопив за руки очманілого чаклуна, що бив і бив у барабан:
— Згортайте вітрила! Спускайте реї! Закривайте дірку в палубі!
Проте більшість продовжувала класти ракати та пискливими голосами співати молитву.
Тільки небіж му'алліма, чаклун і стерновий кинулися до снастей. Та начиння їм корилося погано. Велетенська рея з вітрилом почала швидко посуватися вниз. Вони не змогли її затримати, і при падінні вона зачепила одного матроса. Він лежав на палубі непритомний від удару.
Інші так само продовжували молитись. Му'аллім, його родичі і слов'янин відтягли покаліченого набік і заходилися кріпити рею на палубі, припасовувати тугими линвами із складними вузлами. А мулат-дидбан сидів у своєму воронячому гнізді й щосили волав. Тоді муаллім засвистів у срібний сюрчок, і дидбан на мить замовк.
— Спускайся швидше!
— Не можу-у-у, му-у-у'аллім-ме! Р-у-уки-и-и і ногии-и відняло-о-о!
І дидбан знову заходився вищати, як наврочена баба на базарі.
Тоді капітан знов засюрчав і крикнув матросу, щоб він міцно прив'язався!..
Алі не бачив, що мулат-дидбан там робить на горі.
— А ти спускайся швидше до коней! – Капітан рвучко обернувся до Алі.
І він знову з помічниками продовжував спускати рею другої щогли… Му'аллім кричав слов'янинові, хоча навколо панувала тиша і вони стояли поруч. Тільки здалеку від велетенської хмарної труби долинало грізне стугоніння, наче якийсь велетень-джин торсав небесну баню. Навколо корабля хвилі перестали плюскотіти. І вітер африканський, що так безвідмовно гнав усі ці щасливі дні вітрильник, опав. Настав повний штиль.
— Що робити?! Ми впустимо рею на цих слимаків та візьмемо гріх на душу! І тоді зовсім корабель лишиться без команди! – волав на всю горлянку капітан.
— Му'алліме, дозволь мені їх підняти! – загорлав слов'янин. І, не чекаючи згоди капітана, хапав матросів, ставив на ноги і хрипів кожному в лице:– Баба! Шакал! А папуга в нього з-за пазухи висунув голову і теж несамовито верещав: "Го-го-го! Га-га-га!" Від слов'янинового втручання дехто й сам підвівся і став до снастей. Почали з капітаном і його родичами заводити рею на інший бік і спускати на палубу.
Деякі продовжували без упину творити ракати, хоча вже й слів молитви не вимовляли, а з їхніх вуст зривались лише зойки, хрипи й прокляття нечистим силам моря і неба…
Тоді слов'янин заходився і останніх хапати, зводити на ноги, а декому й урізав по обличчю.
Алі здивувався, як він підіймав здоровенних хлопців. Вони ж були на вигляд набагато сильніші й важчі за нього. Отак піднявши всю команду за допомогою слов'янина, капітан спустив і другу рею. Наказав якомога швидше все в'язати на палубі. Згадуючи потім цю ніч, Алі міг не вагаючись сказати, що було видно, як удень. Тільки світло було не денне, тепле й життєдайне, а пронизливо-блакитне, мертве. Чи воно випромінювалось від неймовірної хмарної завіси, що виростала з океану десь на обрії і піднімалось до зеніту небесної бані і там розпускалось, мов пальмова верхівка? Чи кидало на корабель, на хвилі океану, віддзеркалене тисячократ блакитне сяйво ущербленого місяця? Цього вже він не міг збагнути.
Алі стояв посередині палуби біля спущеної першої реї. І тільки зараз побачив, що в руках у нього лежить принишкла пташина і навіть не збирається тікати. Коли побачив, що з нею, злякався. Змило потом від страху. Почало трясти, мов у пропасниці. Ступаючи тремтячими ногами до драбини, кинув собі пташину за пазуху і миттю скотився вниз. Коні принишклі й водночас напружено насторожені. Алі вийняв пташку з-за пазухи і посадовив у затишне місце на брус. Птаха завмерла і не ворушилася. Здавалось, вона так само, як і коні, прислухається до грізного гуркоту, що все ближче підступав до корабля.
Ось усе почало тремтіти. Грізне стугоніння, глухе, глибоке. Воно наче йшло зсередини, із глибини моря. Воно просочувало наче і дошки, і снасті, й тіло. Тепер Алі відчув – не страх тіпає його. Гуло повітря. Гули хвилі, які раптом почали здійматися горами.
Гуло, рипіло й стогнало все тіло корабля.
В гудіння починали домішуватись громи. Одна за одною спалахували блискавки. Алі поклав руки на шкіру коней і відчув з обох боків, що коні теж тремтіли, як і він сам. Але гудіння йшло і з повітря, і з води. Раптом воно почало відходити кудись, пронеслося, ніби хвиля, перекотилося через корабель. І пішло далі, далі.
Та грім гахкав безперервно. Гуркіт розривав, розламував небо вже просто над головою, проникав у воду, проймав усе дерев'яне шите тіло корабля.
Висвітлювали блискавки гостріше й чіткіше, ніж сонце у полудень місяця хазірана4! І тоді ставало видно всіх коней. Навіть жилки на їхніх шиях набряклі. Несамовито вирячені обісіли очі. Роздерті в шаленому гоготі пащі, вишкірені блискучі гострі зуби. Та не було чути гоготіння, не було чути ніякого Іржання. Все забивав безперервний гуркіт грому, настільки сильний, що Алі здалося, ніби хтось йому встромив у вуха гострі нігті і ось-ось протне їх до мозку. І вже за якусь мить Алі був оглушений. Здавалось, раз і назавжди.
У пекельних спалахах громової ночі побачив, як над діркою в палубі розтягують буйволячу шкіру. Він, власне, не знав, що це буйволяча шкіра, просто моряки затягували отвір якимось цупким запиналом. Вони прив'язували його. Бачив, як нагорі в отворі моряки схилилися з линвами в руках, чіпляють петлі на стовпчики. В капітана з голови злетіла чалма. Тепер при кожному спалаху блискавки було видно кучеряві, наполовину сиві коси, які на тімені тугим вузлом стискував широкий срібний обруч. Рвучко схилявся і метеляв своїми мокрими патлами слов'янин. Нахилявся і затягував щосили петлі могутніми руками чаклун. А підстаркуватий, мовчазний стерновий допомагав їм. І за якусь мить, так здалося Алі, було закрито шкірою буйвола розібране місце палуби. По драбині спустився раб-слов'янин, він щосили тягнув линву вниз, а за нею шмат шкіри, навіть зубами вчепився, і ув'язав її до основи щогли, за опорні бруси.
Зразу стало важче дихати. А при останньому спалаху блискавки Алі побачив, як тремтить в закутку птаха. А ще помітив, що слов'янин запхав свого папугу за пазуху. І від шиї за пазуху тягнеться шворка, на якій слов'янин тримав свого улюбленця. А папуга настовбурчив пір'я, роззявляв кривого дзьоба і, певно, щось верещав. Що – Алі не чув. Бо все для нього замовкло, коли лупонув той, перший, вибух грому. Все для нього опустилося в тишу. Коли Алі побачив, що крізь ляду спускається вниз слов'янин і тягне за собою линви, щоб в'язати волячу шкіру на ляду й закрити трюм від зливи і морської води, то одночасно опустив на товстім мотузі клітку. І коли знову блиснуло й усе засвітилося сліпучою блакиттю, то він побачив, що це клітка з голубами. "Ага! – подумки сказав він собі.– Капітан боїться, що вітер нагорі все розламає, навіть його каюту, і віднесе в море цих поштових голубів з того пограбованого індійського вітрильника!"
В шаленому вихорі корабель закрутило, кидало з боку на бік, підхоплювало і кидало днищем об хвилі. Основа, корпус і все начиння рипіло, тріщало, стогнало. Клітка з голубами зірвалася з балки, вдарилася об поперечину і розлетілася на тріски.