за тебе вступились євреї, бо знали про твою незамінність у променистих обставинах, через які пролягає півріччя шляху до місця, під лупу вивченого істориками і так і не знайденого понині; всяке може трапитись— черговий розподіл світу, зміна земель обітованності— і хто проводирем туди виступить? тільки ти, в звітрильненій вітром, натхненній сорочці; з голосистим собакою, з пошарпаним веловітрильником і пучком очеретяних китиць за спиною. Своє рішуче "ні" на твій захист сказали сірі й зелені коники в прижухаючому серпневому різнотрав’ї— ні!!!— і по світі настала тиша; стало чути як сердито посапують невігласи і наглюки, сопуть, немов реактивні, мов ковальські міхи, що роздмухують жар і ненависть, замірені викувати на тебе якусь катівну приспособу; ні!!! ще раз змахнули навощеними багрянцем смичками сірі й зелені коники в лугах і по стернях— і їм одразу заціпило; вони прийняли вимоги страйкуючих; вони там, по держверещаментах, по радах небезпеки, визнали: ти їздив на велосипеді в поле не з метою випробування ядерних пристроїв; просто так; але на землі, збарабаненій війнами, кожен виїзд і крок так резонансить дороги, що їхні сейсмографи зафіксували вибухи, вибухи, вибухи, і вони мали всі підстави твердити,— ти проводиш атомні випробування; вони засікли те місце і підзирили з супутників, як ти в озертяті, стоячи в гумовому костюмі по пояс у воді, друшляком наловлював п’явок; ми подумали: видобутий з них плутоній піде іранцям на бомби! аналізи ж спростували підозри: нуклідів і важких елементів у тілах безхребетних було достатньо, але не стільки, щоб використовувати їх у військових цілях; ми не могли й припустити, що духовидець історії так озлиденнів і ладен продати, з метою продовження репортажів, своє найдорожче: кровопийну черву вітчизни; ситих, рудих і чорних п’явур, які смоктали все живе в тій землі весь вік і потім вметаморфозилися йому в смокчучу різачку під лопаткою,— і прогризли легені; разом з примітивними організмами він хтів продати і гросбухи самих досліджень, корчі п’явок, їхню судомну жадобу крові, їхню вроджену ненасить, чимось навіть прекрасну, мов спрагле першої зливи вруно; продати чорну гойданицю з мілководь, все примітивне існування, що одбирає нам силу, мов чорноп’явчані, зварикознені на ногах вени; продати все ворухке, жваве, зболотніле і придатне, мов лікувальні грязі, для зцілення обрезклого, зморшкуватого, зістарченого в совісних муках світу,— ми заборонили, бо не могли повірити, що така людина і так бідує чорно; аж ладна продати найдорожче в своїй вітчизні; тут щось не так; тут якісь транскорпораційні маклі; головне, щоб це не зашкодило в регіоні американським інтересам; доки не проведем спеціального слухання в конгресі, на вивіз поліських п’явок існуватиме ембарго; на нас тиснуть виборці, преса, повірте, дозволь ми йому продати нам кілька десятків безхребетних, то з нас би самих на другий день цвиркнуло, як із розтоптаної п’явки— закінчував тремтячий голос представника держвиправдаменту; доки тривали страйки сірих і зелених коників, цих пронизливих музикантів, на твій захист у дельтах Дону й Нілу вишикувались об’єднані полчища сарани, таких, як і ти, невдомних бродяг, колись тобою увічнених так живо і переконливо, що виявляється серед незчисленних їх легіонів тебе визнавали за єдиного, хто уник агресивної стадності і здатен верховодити над полчищами; це твої профілі їхні воїни розмічали з висоти, а потім видовбували на неприступних скелях, використовуючи як місця для посвячення тих, що на чолі хмар повинні сунути з гарячим вітром, назустріч світові; і там проливатись зеленим дощем, пожирати всю спліснявілу зелень землі і всі почорнілі плоди на деревах, м’якою зеленою масою зупиняти ешелони, щоб колеса паровоза пробуксовували і марно греблись під гору, мов на прострелених, перебитих ногах кнуряка, який гребеться лісовим багном і харчить червоною піною; сарана, замислена, як небесна кара, призвана бути караючим летючим мечем, викрала в світу найпроклятіше й найгірше, світову безкарність, і віднедавна зринає ввись сама по собі, щоб множити хаос і плодити безкарність; сарана, чия войовничість зроджена надвеликим скупченням і ненависництвом одної затиснутої особини до іншої, другої, третьої, неуявної, незліченної — і це приневолює її зринати ввись і вигублювати свою безвихідь дощенту, — сарана, виконавець безжальності, солдат цвілізації у зеленоплямистій формі, розправленій у стрімких кочів’ях, сарана й та прозрівала від твого слова, каялась і пригадувала своє покликання; бути небесним мечем; вона вбачала в твоїх сторінках заклик до справедливості і тепер, коли імітатори справедливства вбрали зеленим кольором свої гроші і засівають ними поля, щоб вигубити сарану непоживним, тепер, коли ті бевзі щось десь підле ляпнули проти тебе, армади стрімких літунів вишикувались в бойовій готовності, ладні летіти на їхні поля й луги, бо вдома в себе вони не смітять своїми отруйногрішми; летіти й морити їх жахом, як вони їхнього дорогописця пробували вморити злиднями; він описав нас так поетично, натхненно, що тепер саранячі яйця, зариті в пісках, вилуплюються вдвічі скоріше— щоб пройти ряд перетворень, розправити крила і звідати справжнього поетизму рішучості; він надихнув нас на нові злети, вказав на відступництво від головної мети, від покликання— карати й милувати— він повернув нам первісну радість дійства, а тутай якісь сальтисонні нікчеми, опухлі від ліні й жиру, сміють його залякувати; його, якого вони обікрали ще до народження і стільки разів помагали, аби він не з’явився на світ, а він народивсь та ще й пише щось, докопується до істини— і це їх показило; його поїздки на велосипеді в звітрильненій вітром, претонкій, як відлітаюча душа, сорочці, з пучком очеретяних блискавиць за спиною; його розмови з собакою, коли людей не стало зовсім; коли подумки чи насправді він ввесь час вертався додоми, і все щось плутав, все щось збивало з дороги—з дороги до правди, з дороги праведності— то вози впоперек колій, то танкоморда історія на сутінковій грунтовці; казили й бридили його розповіді про села, де по сто літ самотніють в одних обгноєних гумових чоботиськах; з чотирьох ранку ходять на роботу в колгосп і ждуть заплату вже котре століття; їм все обіцяють і підморюють голодом, щоб менше платити; їх змушують засівати поля чорними ріжками, сухим кизяччям, а оце віднедавна ще й отруйними асигнаціями замість пестицидів; та всеєдино ніщо не родить; і без війни, без чуми їхні діти в школах падають без свідомості, бо їхні батьки на синьо спиті, привчені тільки вкрасти й зжерти, на сей раз приросли головами до столів і їх добудитись несила; він пробував їх описати— і з висоти принижень цих сіл знову вигукнути: немає правди в світі! він, чий стиль увібрав усю довжину й надкаторгу довгих бурякових рядків, яким кінця й краю немає в полі,— під сонцем, під зливою, під розжареним суховієм, однаково нагинці і однаково задарма,— він, що дружив із кожним зеленим коником на стерні і був утішителем йому в передзим’ї, він тепер оголошувавсь ворогом людства; ще один натяк, ще одне горбате слово, ще один день його потерпань— і ми злітаємо, начувайтесь! тобі довелося прикласти немало зусиль, щоб впомірнити запал окрилених друзів— на зустрічі в дельті осінню армади сарани вітали тебе так, як царя царів Ксеркса не вітали війська перед походом— ти передав їм запевнення, що сам все розставиш на місце, і вони згодились почекати; невдовзі наспіла телеграмоцитата від В.Фолкнера; він поділяв твої побоювання про загроженість свободі і зокрема казав, що "свободу ми підмінили патентом— патентом на будь-які дії, скоєні в рамках законів, які сформульовані творцями патентів і женцями матеріальних вигід... свободу ми підмінили байдужістю до всякого протесту і оголосили, що може бути здійснена будь-яка дія, аби вона лише освячувалась викаструваним словом "свобода"; і в цей самий момент зникла також істина; ми не відмінили істину; просто вона відвернулась до нас спиною; істина,— ця довга, чиста, чітка, неоспорима і сяйлива полоса, по один бік якої чорне— це чорне, а по другий бік біле— це біле— в наш час стала кутом, точкою зору, чимось таким, що не має нічого спільного не тільки з істиною, але навіть із простим фактом і повністю залежить від того, яку позицію ти займаєш, дивлячись на неї; або— точніше кажучи— від того, наскільки тобі вдалося змусити того, кого ти хочеш обдурити або збити з пантелику, зайняти певну позицію при погляді на неї"; як радісно, все таки, знайти підтрим своїм борінням, думам; так, ти згоден; тиранія суспільних свобод, розгнузданість, замінила те первісне, що розумілося під свободою; людина ніде не вільна; немає галузі існування, де б залишилося її особистісне, єдино притаманне їй, індивідуальній людині, єдино цнотливе і таємниче; жертвуючи особистісною свободою заради якихось перегвалтованих падлітиками суспільних свобод, людина мало того, що уніфікується і зжовується, як витирачка,— вона сірячніє на стільки, що всяка культура і все справжнє, людське зачахає в ній, витіснене кількома інстинктами, завжди сильнішими од вікових одухотворень, і тоді серце вгрівається не кров’ю пристрастей, а пухне від рідини, виробленої залозами внутрішньої секреції; тут ви були однодумцями з класиком; і, немов для з’яскравлення правди, раптом камінь— обірваний зрак космічного мороку— прометеорює небо навскіс і, вмить набачившись над землею злих див, злої пітьмави, жаху й відчаю більше, ніж за всю свою попередню історію, раптом вирячено й безголосо зривався на крик; він кричав і пар валував позад нього у морозному небі, у морочному безвітрі; він кричав про загроженість, тобі і всім, кричав, немов би задкуючи від землі— і ти не встиг його втішити, як руки злидоти, простягнені по хліби, руки, століттям скорчені в нужді й чеканні, руки наших п’яндюг, варнацюг, волоцюг підхопили його на льоту і рвали гарячим на шмаття; і в блискавичній з’яві над обрієм, у навскісності лету ти впізнавав вихор прийдешніх святих зиговиць і правильність обраного свого шляху— навскісну стрімкість почерку і шабельних категоричних фраз, якими відрубував шиї проклять і переконував Господа, що не все втрачено, тільки б він зглянувсь над нами, вдихнувши мужність в серця і чесну силу в руків’я; тільки Йому, терплячому з терплячих і сильному з сильних, ковалеві з ковалів, тільки Йому вдосталь часу і засобів, щоб викувати щось вартісне з цього лайна і смальцю— нинішнього людства— але й письменник, якщо він письменник і засвічений духом правдивості, а не злодухом громадських срачів, він зобов’язаний, вдихнувши на повні легені, піддмухнути вогонь в горнилі; інакш він роздмухує саму зневіру, а відьмаків для цього й без нього досить.