І де вони такої моди набрали?
Вистава ще не починалася.
Вже й смеркало, а дівчата все кружляли польки та краков'яка, вже було пов^о <на подвір'ї, але початком вистави ще й не пахло. Тарас цього не помічав, за розмовами з Наталкою. Та ще прийшла Хросина з чоловіком вчителем, ще й Настася, — вони мали про що говорити. А Фіма жорстоко нудьгував.
Квитки почали продавати, як уже смеркло.
— Чого ж так пізно? — питав Фіма.
— Пізно? — дивувався Хросинин чоловік. — Ще ж тільки смеркло!
— А їйбо, вдосвіта приходять мої хлопці, — напівгордо, напівскаржливо ствердила й Наталка.
Тарас із Фімою покупили квитки — найдорожчі, по двадцять копійок. Вони, власне, зробили почин. Ніхто ще не брав.
Чорнобрива дівчина-касирка поскаржилася:
— Але наша публіка! Звикли дурно ходити, то ніяк не хотять квитків брати. Ждуть, поки почнеться...
Вже десь одбігли й Хросину з чоловіком, і Настасю. Хросина співала в хорі, Настася була головною артисткою, а Хросинин чоловік, Матвій, — заслуженим гримуваль-ником. Наталчина ж мова все жибоніла й жибоніла, як вічний ручай.
Вона згадувала матір, згадувала всіх родичів, пригадувала таке, чого Тарас зроду не знав. Виявляється, Наталка його колись гляділа, коли був немовлям.
— Дядина Одарка раненько йдуть, бувало, в поле жати, а тебе й Оксану, на мене кидають... Клопоту було з тією Оксаною! Не зоглядишся, а вже біла її голівка лазить у поросі на вулиці та кізяки збирає. Оксана, кажуть, викапана баба Ганна.
Тимчасом, вже й у залю дозволено зайти. Сідають, хто де бачить, все так, щоб ближче до музик. Розсувають лави, стільці, розсувають завісу на сцені й всюди танцюють.
— Них йому, як душно! — каже Наталка. — Піду додому, нима таких, як я, старих.
І починає знов про Христиних дочок говорити.
— Вони ж, як ті чорні воли, роблят! І що вони бачать? Город, поле, заводські буряки... І то, щоб жити в Дрижиполі коло школи, — а жодної не послати вчитися?
У тітки Христі було семеро дочок, дві вже заміжні, найменша, Ганя, — ще дрібний підліток. Але всі вони були неписьменні. Ба навіть хлопці тітчині не хотіли ходити до школи більше, як один-два роки.
— А що я, попом буду? — оглушали вони найсильнішим у світі аргументом Наталку, чи дядька Меркурія, як ті до них чіплялися.
Що вже казати про дівчат?
— То нима такої завиденції, — жибоніла Наталка, — щоб дівчат учити. Али ж щоб хоч трохи грамоти! Так пугано, коли не вмієш і розписатися!
Це Наталка вже про себе. І вона була неписьменна.
Фіма уважно роздивлявся на плякати, і якісь пишні банти з кольорового паперу, розвішані по стінах сельбуду. Може він думав: "1 чого я сюди прителіпав? Спав би досі або книжку почитав. Що тут цікавого?" А може...
Він з нудьгою поглядав на свого годинника на руці, але коли зустрічалися поглядами із всюдисущим летючим Ладьком, іронічно всміхався. Мовляв, — нічого, я не нудьгую, дуже все цікаво, алеж коли вже почнеться вистава?
— А покійні мама геть би всіх нас учили, якби було звідки, — згадувала Наталка. І заплакала. — От вони любили науку! Бувало, покійний Павло...
Перед очима Тарасовими встав незабутній образ тітчин. Якесь весілля... Чи не Катерина заміж ішла? І тітка Мокрина посеред хати танцює з полумисками над головою. Сама собі співає: "Оце ж тії чоботи...* її добродушне, розумом і іронією освітлене енерґійне лице з широким чолом, мов створене для цього ритуалу. Полумисок б'ється один об другий, падають черепки на землю, а тітка Мокрина й не помічає цього. їй усе веселіше й веселіше стає. Ох, і любила ж вона дотримувати тонкощів численних і найчисленніших звичаїв!
— В нас тато були тако собі, аби в хаті, а ми за чим не є, — все до мами, все до мами! Всіх нас вони ставили на ноги, — жибоніла Наталка. — Якби не той тиф, і досі жили б.
Тітка Мокрина померла так само славно, як і прожила.
Вона гойно все роздаровувала щедрою рукою, як у неї що було. І себе так само віддала. Відступала петлюрівська армія, зостався в неї у хаті хворий на тиф вояка, літами якраз такий, як був Павло. І тітка Мокрина, як ніжна мати, його виходила, вирятувала, з усією щедротою своєї душі. Хлопець видужав і пішов, а тітка Мокрина заразилася від нього й несподівано для всіх, у розквіті сил, померла.
Це було цілком в її дусі. Недарма її називали Гайнохою. її муляло завжди, коли щось у неї є, а в других нема. Це була якась пристрасть — роздавати все, що має, широкою рукою.
Тарас із Наталкою не помічають, що вже починає в залі заводитися на початок. Наталка розповідає, як виривала саможертвенно тітка Мокрина невідомого юнака з пазурів смерти.
— А жаль їм було його дуже! — сама собі відповідала Наталка, чи може на безмовне Тарасове запитання.
Кругом них зсувалися вже лави, розміщалися, хто як собі хоче.
Вікна обліплені безквитковими глядачами. Вже одинадцята година.
Ладько здіймає з-під стіни лямпу й починає перевіряти квитки. Він; стоїчно пролазить через безліч ніг, бо лави з економії місця щільно зсунуті, й каже до білявого, чубатого парубчака:
— Твоє місце ззаду. Виходь звідси!
— А як я не хочу!
— Кажу, виходь!
Парубчак вперся, ніяк не хоче йти, бо що ж тоді буде з його гонором?
— Бо зараз приведу виконавця, — суворо попереджає Ладько. — Тут місця сільради...
Парубійко з великою неохотою встає й ушивається.
Другий контролер, молодий хлопчина, має клопіт з дівчиною, що сіла на вікні. Розпорядчик вживає й умовлянь і погроз — нічого не помагає. Дівчина купила квитка за п'ять копійок і вважає своїм невід'ємним правом сидіти на вікні.
Попри всі свої повноваження, розпорядчик безсилий її зігнати.
— Зараз піду спитаю, що робити з такими!
За хвилину він виходить на сцену й оголошує:
— Новий приказ вийшов: як хто не хоче на своє місце, то віддай квитка і геть із тіятру... щоб тут тебе й не смерділо...
— А гроші за квитка? — зухвало опоминається дівчина з вікна.
— А гроші хай пропадають, як нема добром!
Цей останній арґумент, нарешті, вплинув і дівчина з жалем наважується покинути обрану позицію.
І так з усякими загостреннями, тяжкими інцидентами перевіряють із годину. Дехто вже дрімає, діти на руках позасипали. Не диво, — вже година дванадцята. Фіма також дрімав.
А Тарасові ніяк не хочеться спати. Наталка дуже цікаво розповідає про темну для нього пору їх роду.
— Це покійні мама часто про дядька Меркурія розказували. Ой, Господи, натерпілися ж вони від мачухи! Це ж їм і року не було, як наша баба Ганна померла. То мама вже глядять мале дитинча та плачуть над ним, а мамі було вісім років. І як щось з'їсти, то не можна, бо мачуха наб'ють і виштовхають з дому... А воно таке було — все сопілки вирізує.
— А в тітки Христі геть чисто натура баби Хотини... Та теж, кажуть, була така милосердна, — з себе сорочку зняла б для другого. Ото вони втрьох і вигляділи твого батька...
Зовсім недоречно в цей час засурмила труба, починалася вистава, відсувалася завіса.
На сцені сиділи, говорили, входили й виходили. Тарас не вслухався дуже, машинально дивився, бо був овіяний могутнім подихом роду, що корінням своїм заходив десь далеко в надра минувшини. Вставали, оживали прекрасні образи його дідів, бабів, що жили колись, робили, любилися, сміялися, страждали й розставалися з життям.
Якийсь культ, якась релігія родини наполегливо проступали крізь Наталчину бесіду. Це було щось поганське, язичеське, це була більша за нього сила, сила, в якій вони були утлими листочками. Вітер здмухнув — і нема. Тарас бачив і відчував: баба Ганна, зовнішні риси якої відродилися в рисах Оксани, прабабка Хотина, що відродилася в тітці Христі. Він, Тарас, вилитий на лиці тітка Христя. Наталка, з обличчям зовсім таким, як у його батька. Дві Гайнохи, — тітка Мокрина й мітична прапрабабка Лукія...
На сцені все виходили й виходили, публіка, що так терпляче ждала вистави, кожен раз живо перегукувалася між собою.
— Диви, це Трихвін!
— О, Настася!
Настася грала головну героїню й, здається, не те важило, що саме вона грала, а те, що її відразу впізнавали. у Дуже сміялися, коли наймит розправлявся з куркулем
і так само дуже сміялися, коли куркуль наймита бив. Ані трохи не ніяковіючи, то один, то другий актор в антрактах, одягнені у свої костюми та перуки, виходили в залю й здирали нащось із стін оті паперові банти, — одного, другого-третього.
— Та досить уже з тебе! — голос із публіки.
За хвилину окраси ці пишалися вже на сцені, символізуючи куркульську хату. Поки була непотрібна ця декорація, то чого ж мала дурно валятися десь за лаштунками й не прикрашати театральну залю?
Хтозна, чи й Фіма'так само уважно дивився на виставу, як Тарас? Чи й йому було смішно, що фігурувала увесь .час одна й та ж . лямпа? В антрактах чіпляли її під стелею, перед початком дії виносили з залі й, як розсувалася завіса, вона вже красувалася на сцені.
А як антрактів було безліч, то артисти тільки те й робили, що носилися з цією многостраждальною лямпою.
— От часто думаю я, — казала Наталка, як знов повісили у залі лямпу, — часто згадую я про Павла. Чому не дожив Павло до революції? Він же її провіщав! Хіба хто думав, що таке буде? А він же не раз казав:
"Не сушіть собі, мамо, серця тією дідовою землею, однаково, її скоро забере революція..." Так, наче по писанію читав. І помовчавши:
— Це ж мама, як помер Павло, то скільки то вони попоплакали! "Ой, світе ж мій! Ой, розуме мій!.." Вони тоді добрали досади!
Голос її звільготнів. Ні, вона не бачила вистави, вона вся була в полоні родинного культу. Вона не помічала, що вже знов забрали з залі лямпу, й повагом, з павзами розповідала, як помирав Павло.
Брат Павло, що блискавицею геніяльно промиготів у їх мужицькій родині, вивчився на інженера й помер... За ним плаче тепер Наталка.
— А якби тітка знали, що таке буде, чи воювали б із дідом за ту землю?
— Аякже! — переконано відповіла Наталка. Мама ж хотіли справедливости...
На сцену вже виходив бандит із лісу. Це був зовсім смирний чолов'яга, нащось із тією самою лямпою, тільки обліпленою зеленим тонким папером. Він її держав поперед себе, а тоді передав:
— На, подерж лямпу! — сказав він домашнім голосом до когось за лаштунки й почав крутити ручку телефону.
Всі добре бачили, що це — коробка з ручкою від старого грамофона, переверненого догори дном, відкинуто тільки рожеву трубу. А