За таку відповідь він убив би свою першу жінку. Але цю не наважувався й пальцем рушити. Тільки глянув на неї рильно і, зустрівшись з її повними ненависті очима, опустив свої додолу. Це ж бо була вчорашня любас-ка Довбуша.
"Коли зрадила його, то може зрадити й мене",— раптом подумав він.
Не поспішаючи, вийшов з дому і подався до села, до згарищ, туди вже з'їхалися смоляки з усього Яблонов-ського ключа. Він прийшов мало не останній.
— Де ти був, коли горіло? — спитав Сіромський, підходячи до нього впритул і вирячуючи свої злі котячі очі.
— Спав, ваша милість,— ледве вимовив Степан.
— Хам! — заверещав ротмістр і сильним ударом по виду збив його з ніг.
" Степан устав, витер закривавлене обличчя, обтрусив пил з одягу, надів капелюха і відійшов набік. Жити в Космачі ставало страшно.
Тим часом у горах різними дорогами посувалися двома вужиками втомлені опришки.
В загоні Довбуша люди йшли веселі, задоволені — несли багату здобич. Юра Бендейчук був особливо щасливий. Помстився нарешті ненависному панові. Довбуш ішов заглиблений у думки. Усміхнувся на думку, що княгиня Єва розмовляла з ним, як стара приятелька. Така була гарна на тій розкішній постелі... Та бог з нею... Турбувала доля Бойчука. Що він справився з завданням, було видно по загравах за горами. Але ж туди пішов кавалерійський загін. Чи вдалося Бойчукові відступити без втрат?
А Бойчук дійшов до Яворова без пригод. В селі мав знайомого і до нього послав опришка Багрійчука вивідати, скільки в селі смоляків. Через деякий час до нього прийшов з Багрійчуком і сам знайомий. Це був Іван Жупник, добрий приятель Бойчуків, який пізніше сам став опришком. Він розповів, що в селі всього шестеро смоляків, а в маєтку тільки сторожі — гуцули без зброї. Вони не чинитимуть опору і не знімуть крику.
Бойчук вирішив перш за все рушити на касарню, що містилася недалеко від двора. Це була простора селянська хата. Опришки оточили хату, через невідомо чому відкриті двері проникли без шуму досередини і вирізали смоляків. Всіх було п'ятеро. Тоді підпалили касарню і побігли до панського двору. По дорозі наткнулися на шостого смоляка. Здалека побачивши пожежу, він догадався, в чому справа, і хотів сховатись. Але його вчасно помітили. Багрійчук погнався за ним, і це йому коштувало життя. Смоляк обернувся і з пістоля вбив його на місці. За це його порубали на шматки.
Розгромивши фільварок і вирізавши сім'ю орендаря, побратими занесли вбитого Багрійчука в покої, поклали на стіл, обклали стіл дерев'яними меблями і підпалили, щоб вороги не знущались над тілом товариша.
Скоро червоний півень залопотів крилами над панською садибою. Бойчук наказав якнайшвидше відступати, знаючи, що зараз прискочать смоляки з сусідніх фільварків і з Космача. І все було б гаразд, так перешкодила корчма. Наче саме пекло поставило її при дорозі. Треба було її спалити і йти далі, але хлопцям * заманулося випити. І пішли пити. Бойчук стримував, погрожував, що за непослух Довбуш покарає смертю, але це не помогло. Тоді Бойчук сам підпалив корчму. П'яні опришки повибігали надвір. Хтось розбив сулію із спиртом, і синя річка вогню почала розпливатись по підлозі, мішаючись з кров'ю побитої сім'ї корчмаря.
Раптом почувся крик: "Смоляки!" — а тоді тупіт кінських копит. Це гнав Сіромський зі своєю ковалерією. Почалася панічна втеча. Тільки ніч врятувала загін від цілковитого розгрому. Втікали безладно, розсипавшись, як зграя курчат, у яку вдарив згори яструб. Ховаючись за кущі, розкидані по узгір'ю, відстрілювались, хто як міг. Були п'яні.
Загін Сіромського також зазнав втрат, бо на тлі заграви його добре було видно.
Бойчук сам звалив пострілами двох вояків з коней, двоє впали від куль інших опришків. Загнавши опришків у ліс, Сіромський відступив. Крім чотирьох убитих, мали ще трьох поранених. Бойчук не дорахувався шістьох побратимів. Троє з них згоріли п'яні в корчмі...
Звістку про страшні втрати в загоні Бойчука Довбуш слухав із зціпленими зубами.
— Все йшло так добре,— падкував Бойчук,— Правда, втратили одного побратима, але що ж, ішли на війну, не на танці. Аж тут корчма! Неначе подуріли люди. Ніщо їх не лякало. "Дозволь, ватажку, хоч раз уволю напитись",— каже мені один. Пішов — і згорів п'яний разом з корчмою. А тут наскочила кіннота. Що було робити? Половина п'яних...
— Шість чоловік загинуло?
— Три в бою, а три згоріли п'яні.
— Тих не шкода. Хто був ще п'яний?
Бойчук запнувся. Боявся, що отаман їх постріляє.
— Не бійся, говори. Присягали вони на мій топір. Мене б не послухали — голови не знесли б. А так ще поживуть. Клич їх сюди!
Перед ним стали три опришки. Це були молоді ще легіні, новачки. Стали перед отаманом з непокритими головами, похнюплені.
— Здайте Данилові Вовку зброю, і щоб сьогодні я вже вас більше не бачив,— сказав без вступу Довбуш.— Ви більше не опришки. Через таких, як ви, загинуло шість чоловік. Ви заслужили смерті. Але за вас просили побратими. Ідіть у свої села. Якщо б хто з вас зрадив опришківську таємницю: де ми стоїмо, скільки у нас людей і скільки зброї,— буде страчений, де б він не був! Пам'ятайте!
Юнаки кинулися просити, щоб простив, але Довбуш не захотів і слухати. Повернувся і пішов у хату.
По короткім перепочинку Довбуш знову рушив зі своєю ватагою на доли. Знаючи, що його сподіваються в найближчих околицях, вирішив податися на Поділля. Не мав чіткого плану, бо не знав місцевості. Але сподівався, що, може, подоляків легше буде підняти на загальне повстання. З розповідей знав, що і там такі ж пани, а часом і ті ж самі, що у горах. Потоцький чи Браніцький має десятки сіл по всій Галицькій землі. Знав, що всюди кріпацтво, що всюди нарід стогне від панської сваволі. Ішов лісами, до сіл заходив обережно, посилаючи наперед розвідку, яка мала збирати відомості про смоляків і військо і розклеювати на церквах та корчмах універсали.
Ішов вниз, уздовж Черемошу, не нападаючи на фільварки, як можна тихіше. Посувався зі своєю ватагою швидко. За два дні дійшов до Снятина, вночі перейшов міст через Прут і подався на Ясенів Пільний.
Там, наслухавшись про лютого поміщика, що знущався над селянами, скарав того поміщика і спалив його двір. Не переслідуваний ніким, тому що ніхто його в тих місцях не сподівався, пішов уверх, вздовж Дністра, і за два дні підійшов під Тлумач.
Серед білого дня опришки заскочили в містечко, набрали харчів і зникли в лісі. Напад був винятково зухвалий і сміливий. Адже це відбувалось в чотирьох милях від міста Станіслава, резиденції коронного гетьмана Йосифа Потоцького, який стояв там з цілою армією! За опришками зразу ж пішла погоня. А вони з'явилися через кілька днів аж у Болехові, де менше всього їх чекали. У місті був базарний день. Опришки довідались про це в селах.
Зупинившись у лісі, за півмилі від міста, вони затримали валку селянських підвід, полягали на вози і так, ніким не помічені, в'їхали на базарну площу біля самої ратуші. Оточивши своїми людьми ратушу, Довбуш з Іваном Рахівським, Миром, Палієм і Пугачем увійшли до канцелярії бургомістра і наказали відкрити касу. Побачивши опришків, бургомістр без слова покорився. Він, правда, спершу спитав, чи має честь говорити з Довбушем.
— Так, ви вгадали, я Довбуш.
А поки Довбуш розмовляв з бургомістром і побратими очищали касу, опришки, що охороняли ратушу, ловили окремих поліцаїв, які крутилися на базарі, забирали в них шаблі і пістолі і замикали в коридорі ратуші. Прощаючись з бургомістром, Довбуш сказав:
— Півгодини ви не маєте виходити звідси. Пам'ятайте — півгодини. Якщо ми раніш цього строку побачимо погоню за собою, ратушу буде спалено, а ви вмрете.
Тої ж ночі згорів фільварк у Княжолуках, недалеко від містечка Долини.
Скрізь, де проходили, опришки залишали універсали, в яких Довбуш закликав селян повставати. Ці папірці, писані рукою горбаня Фоки, викликали панічний жах серед можновладців. Поміщики почали боятися своїх кріпаків, стали вимагати для себе військової охорони. Деякі втікали у великі міста, хоч і міста, такі, як Коломия, Кути, Снятин, а навіть Станіслав і Галич, не були забезпечені від нападу Довбуша. По всій Галицькій землі було оголошено укази із закликом до боротьби з опришківством. Призначалась велика сума за голову Довбуша.
Коли Довбуш з опришками повернувся в свій табір, уже було літо. Після тривалого відпочинку отаман наказав готуватися до зими. Кількох опришків розіслав до найближчих багацьких полонин. Багатьох власників тих полонин вже не було на світі, а їх маржина ще паслась на полонинах. По кілька овець з кожної такої полонини отаман велів забирати і гнати на полонину Данила Вовка, який з Фокою і ще двома опришками заготовляв сіно на зиму. Крім овець, велів привести кілька дійних корів, дві пари коней і від кожного ватага, відповідно до кількості маржини, брати скором: сир, бринзу, масло. Усе це в бербеницях, щоб могло довше полежати.
Фоці отаман велів писати нові універсали. Розбивши в Балехові крамницю з письмовим приладдям, опришки принесли в табір багато паперу, кольорових олівців та фарб. Писати було чим. На жаль, умів писати тільки Фока. Решта опришків були неписьменні. Гван Рахівський знав тільки мадьярське письмо.
— Твоїх універсалів, Фоко, пани бояться більше, ніж наших куль,— говорив Довбуш, потираючи з радості руки.— Ти в мене золота вартий! Стільки золота, скільки сам важиш!
Фока, що вже аж світився, такий був кволий, червонів до сліз від цих слів.
— Тепер різними фарбами писатиму, — хвалився він.
— Як? — не розумів Дов(5уіи.
— Ну от, слово "універсал" напишу червоною фарбою, середину чорною, а підпис — синьою.
Довбушеві ця ідея сподобалась, тільки фарби просив перемінити. Початок просив написати синім, середину — чорним, а його підпис зробити червоним.
— Так можна буде? — спитав наївно.
— Можна, чому ні,— радів Фока.— Як різними фарбами, то швидше в око впадатиме.
Та от скінчилося літо, частіше стали випадати дощі. В лісах було мокро. Відбувати походи стало неможливо. Опришки лежали, нудились. Одного разу Довбуш сказав:
— Друзі, може, будемо помалу розходитись? Ви цього року, гадаю, вконтентовані, маєте з чим іти до своїх домівок чи куди там хочете, а тут сидіти без діла скучно.
І побратими почали розходитись.
Першими пішли такі, що не думали більше вертати.