Коли б не зупинились. Стають, гаспиди, сходять, ідуть до вітру… Один каже, що ці вітряки нагадують йому Вестфалію, тільки там вітряки колосальні, й внизу під ними мешкають мірошники. Заходились висвічувати ці покалічені будови ліхтариками, але старший, мабуть, натис на сигнал, вони враз припинили оглядини, залізли в кузов і поїхали. На Прицьке…
Я заховав пістолета, а Мальва зітхнула з полегшенням. Звів її вниз, і ми ще довгенько стояли, аби впевнитись, що вони не повернули на Вавилон. Адже німці, не знаючи доріг, та ще вночі, могли й заблукати. Мальва сказала, що я добре тримався, а вона вся тремтить ще й зараз. "Постіймо, нехай я заспокоюсь". Потім сказала: "Іди… А я ще зайду до мами, провідаю сина…" Можливо, вона робить це щоночі, коли син уже спить. А потім бачить його з Рузиного вікна — це через став. Думаю про це. І хоч повертайся з дороги. Ні в якому разі Мальві не слід провідувати сина. Але ж мати залишається матір'ю і в підпіллі.
Розділ четвертий
В Зелених Млинах сьогодні неділя, не було б війни, то міг би випасти веселий пивний день. Ще й як розважалися б лемки, вкотивши до клубу кілька бочок тиврівського пива, звареного з лемківських ячменів, а музики періщили б до пізньої ночі падеспань з краков'яком, а насамкінець тісну та жваву коробочку, від якої гарно стає на душі на весь наступний тиждень. Тепер у клубі стоять німці, вже на другий місяць пішло, як стоять, хоч прибули начебто на кілька днів оберігати залізницю, по якій мав проїхати до війська чи не сам узурпатор. Високі вікна до половини закладено мішками з піском, а в двох горішніх віконцях на даху, вкритому червоною черепицею, поставлено кулемети, націлені чомусь на цвинтар, що через дорогу від клубу. Там каміння, біла капличка й зарості, звідтіля німцям можна сподіватися всього… Ті з лемків, кому довелося побувати у клубі вже тепер, як–от Сильвестрові Маківці, кажуть, що все там залишилось, як було до війни. Сцена, лаштунки, завіса, на якій Домірель, наш ботанік, відтворив у барвах історію Зелених Млинів, завершивши її церемоніальним ходом п'ятисотенниць на чолі з Панею Властовенко, великою на той час знаменитістю. Домірель ще мав розписати й стіни, та не встиг, пішов на війну, і всім шкода було, якщо загине цей місцевий Сікейрос. Лемківни вдалися йому, йдуть, як живі, солдати розподілили їх між собою, Паню віддавши капітанові, якого називали позаочі "Злим Іоахімом", а тим чи не хотіли задобрити його. Але Злий Іоахім був непохитний, заборонив їм будь–які контакти з живими прототипами живопису, продемонструвавши при тому й власний приклад стійкості перед цими, як він сказав, "рабинями рейху".
Злий Іоахім виявився скрипалем, возив з собою старовинну скрипку в футлярі, якось зачув Сильвестра (той, позбавлений клубу, щовечора грав для лемків у себе під хатою), наказав привести скрипаля під конвоєм перед його очі. Тепер Сильвестр ходив до клубу як на роботу, вони зігрались, але ж лемки від тих божественних згуків, що долинали з клубу, впадали у ще більшу печаль, гадаючи, що Сильвестр переметнувся до німців. Коли він повертався з клубу, виснажений і розбитий, обзивали його "кривим чортом", а запекліші напуджували на нього собак. Сильвестр усе поривався чкурнути з Зелених Млинів, та й чкурнув би вже, якби на його шиї не сестра, така ж каліка, як і він. Злий Іоахім не зглянеться на те, що вона сестра геніального музиканта. Отож в умовлену годину Сильвестр знову й знову шкутильгав до клубу, проклинаючи і скрипку, й свою гірку долю. Сильвестр полічив кількість німців, вивідав усе про їхнє озброєння, перехоплював інколи навіть пароль, який вони час від часу міняли, хоча й не збирався на них нападати, а просто так, про всяк випадок, тільки тому, що йде війна. Через своє каліцтво Сильвестр ніколи не був військовим, а бунчук військових оркестрів бачив лише один раз, на маневрах 1935 року, коли через Зелені Млини повертався з Вавилона корпус Криворучка. Бунчук з двома кінськими хвостами капельмейстер тримав високо над собою, а сам красувався попереду бригади на білому коні, й те вражало.
Отож, німців було рівно сто, вони вартували залізницю, щоночі випроваджували на неї по кілька нарядів, кожен наряд брав з собою заложників з лемків. Спершу брали чоловіків, а згодом староста виділяв у заложники й жінок. Вони (заложники й заложниці) мали йти попереду наряду, за кілька метрів од німців, і першими наражатися на небезпеку. Ходила в заложниці й Паня Властовенко, аж доки одного разу капітан не упізнав у ній "свою" Катрен, підвів до сцени, наказав опустити завісу, запитав: "Ви?" — "Я", — відповіла Паня. "Карашо!" Капітан відіслав Паню додому, а наступного вечора прийшов до неї зі скрипкою та в супроводі молоденького солдата, який приніс у папці ноти. "Я хотель для вас поіграль", — сказав Іоахім, оглянувши нову хату, іще навіть не побілену.
В цю хату Паня перебралась напередодні війни з хутора. Панин чоловік, Микола Рак, на залізниці дослужився до головного кондуктора, на початку війни супроводжував військові поїзди й не повернувся за Панею, залишивши її з дитиною (доньці шостий рік) у незакінченій хаті. Мати Панина померла іще там, на хуторі.
Паня вже мостилася спати, то тепер стояла біля дитини з розплетеною косою, такою чорною, що коли дивитися на неї, то змигували очі, на припічку блимав підсліпувато каганець. Іоахім відчув, що Пані аж ніяк не до музики, до того ж спить донька, яку міг розбудити, проте він був з тих, що, переступивши поріг чужої хати, вже претендують на роль господаря в ній. Доки молоденький солдат з нотами та автоматом стояв на дверях і не зводив очей з цієї вродливої жінки, капітан відкрив футляр, дістав скрипку, смичка, всівся на дубовий ослінець і, прилаштувавши скрипку до вуха, повів смичком. Скрипка сплакнула й затихла. "Я сиграль для вас о тірольські женщіна". Паня мовчала, пестила рукою доньку. "Без нот сиграль…" Він почав грати, грав справді зворушливо, але розбудив доньку. Паня взяла дитя на руки, пригорнула, слухала. Мусила слухати.
Саме в цей час під хатою зупинився мотоцикл (вони тримали біля клубу щось п'ять чи шість мотоциклів з колясками та дві криті машини), а ще по хвилі до хати вбіг якийсь їхній молодший чин, у касці, з автоматом на шиї й вигукнув:
— Десант!
Злий Іоахім ніяк не міг запакувати скрипку до футляра, поклав її зопалу не тим боком і, забувши про "тірольську жінку", поспіхом вибіг з хати.
За півгодини на хуторах зав'язався бій і точився майже всю ніч. Паня не спала, дослухалась до бою, який начебто віддалявся й десь по півночі перемістився на її колишню садибу. Тепер там сад, хащі, задичавіле дворище… і десант.
Паня подумала про Миколу. І вірилось, і не вірилось Пані, що Микола міг опинитися тут, на їхньому хуторі. Кадрову Микола відбував у саперах, будував залізницю десь в Азії, на палючому півдні, війну почав головним кондуктором, якби стрибав з парашутом, то вже, напевно, похвалився б їй. Машини та мотоцикли снували від хутора до клубу, привозили вбитих та поранених. Прибули машини з Глинська та іще звідкілясь, а біля залізничної будки зупинилась дрезина, привезла санітарів. Староста з мірошником Аристидом Киндзею всю ніч металися по селу на возі, вибирали з–під лемків подушки для поранених німців. Староста Хомцьо Чорновух забіг і до неї: "Слухай, Паню, там твого Миколи, бува, нема?" — "Звідки мені знати? А багато їх там?" — "Кажуть, спустилось їх десять. А б'ються так, наче всі сто". Паня також віддала подушку, аби тільки не для Миколи, якщо він там. Думка, що Микола там, все більше запановувала нею й навіть збудила в душі якесь гарне почуття, якого раніше до Миколи не мала. Певно, то гордість. Паня подумала отак, зовсім несподівано для себе, що коли цієї ночі уб'ють "скрипаля" (Злого Іоахіма), то зробити це має Микола, конче він, якщо не розлюбив свою Паню…
А на світанку, коли бій ущух, за нею приїхали на мотоциклі. Той самий чин (фельдфебель, як потім довідалась Паня), який звечора примчав був за капітаном. Фельдфебелю нічого, живий, тільки наче побував у пеклі. Паню посадовили в коляску, повезли на хутір. Обидва німці мовчали, і Паня мовчала, всю дорогу підсвідомо заплітала косу, яку куйовдив зустрічний вітерець. Коли проїздили греблю, схід уже прокинувся, і Паня побачила неначе тінь людини у ставу. То монах з козирком кинув від себе ніби людську тінь. Колись, іще дівчиною, Паня полюбляла вилазити на монаха і стрибати з козирка. Зараз вода поменшала, німці спустили воду (щосуботи ловлять рибу сітками), то монах ніби підріс, не бурунить у ньому, наче помер.
Паню привезли на її колишнє подвір'я, на хутір. Чадить багаття, біля нього товпляться солдати, всі в касках і з автоматами, снідають, п'ють із фляг, ділять "Северную Пальмиру" (ці цигарки Микола інколи привозив зі своїх поїздок), ділять консерви та ще якісь трофеї. Офіцери в чорних плащах біля чорних машин осторонь того торгу, схоже, що вони чекали Паню. З ними австрієць Шварц на дерев'янці. Його похоронне бюро до війни ховало Панину матір. Шварц був потім на поминальній вечері, тут, на цьому хуторі, добре знав Паню, але зараз удав, що не впізнав її. Паня здогадалась, що Шварца привезли з Глинська, що він тут за перекладача. Були тут і Хомцьо Чорновух, і Аристид Киндзя, мірошник. Вони трималися воза, на якому всю ніч збирали подушки. Фельдфебель провів Паню в глиб саду. Офіцери від машин також рушили за нею.
Десантники лежали під білою черешнею. Листя з черешні вже облетіло, й Паня легко знайшла на ній свою улюблену гілку, на осонні, там черешні поспівали найраніше. Вбитих покладено рядочком, одного при одному й усіх — горілиць. З усіх знято солдатські пояси й чоботи. У декотрих розв'язались шворки спідніх штанів. А хлопці все молоді, чубаті, тепер їхні чуби, здебільшого світлі, неначе вросли у пожовклу траву чи, певно, зрослися з нею, і лише один чуб, геть рудий (як у нашого агронома Журби, подумала Паня) вився якось осиротіло. То чи не їхній командир, подумала Паня, обличчя його защетиніло вже чи не тут, після смерті. Біля його ніг лежала байкова онуча, суха і біла, наче щойно випрана. Сірі очі дивились повз Паню на гілля, та Паня заглянула в них пильніше: ні, не він, не Журба.
Обіч, скинуті в купу, лежали їхні парашути з голубого шовку, з білими вервечками.