осидівши, йшли в своїх справах, верталися знову. Балачки з проблем філософських спадали па що-депне життя, на врожай, на жнива, тоді підскакували знов до тем абстрактшіх, завертали й до питань династичних. Скажімо, про Левенців — це вже всім відомо, що малп своїм предком полтавського полковника Левенця Прокопа. А тпм часом до Карпового Яру перший Левепець прибпвся вя;е тоді, коли там хазяйнували Щусі п Самусі. Хто ж тоді воші? Ну, фундатори, засновники, корифеї — це ясно. А ще? Вся трагедія цих великих родів була в незнанні власного походження. Корені губилися в такій пітьмі, що не могли просвітити її пайзухваліші мпслптелі. Зненацька ось тут, коло мертвого, хтось серед ночі бовкнув, що Самусі — той; з полковників. З яких? Звідки? Будь ласка. Всі чули про фастівського полковника СсМспа Палія? Ще Шевченко про нього ппсав. Ну, чули. А хто був тоді ще полковником? І сільський ерудит, схований темрявою, став перелічувати. Палій — у Фастові, в Корсуні — Іскра, а в Богуславі — Самусь. І всі помагали Яну Собеському гро-митп під Віднем турецьке військо Кара-Мустафн-паші. Лихо з розуму! Без ерудита сьогодні людство не може навіть чхнути. Миттю .вискакує вам з-за спппп вже й не чорт з приказки, а доктор медичних наук і поясшос вам, що таке чхаппя. Консультанти, радники, помічники, експерти, знавці, а то й просто набридливі люди, яких заїдає надмірна освіченість, як оцей невідомий світлоярів-ськпіі житель (молодий учитель, чи хто він там такий?). Ну, хто просив? Жили собі люди в рівності, іноді пробували довести одним свою вищість, але по могли цього зробити і, потай радіючи цій песпромозі, втішалися рівністю, бо що може бути па світі краще! А тут тобі — ляп дурним язиком! Самусі — з полковників! А Щусі? Та н потім — що таке всі оті козацькі полковники? Хіба ми не масмо своїх радянських полковників, які громили чорні війська і під Берліном, і під Відпем, і під Будапештом, і під Белградом! Ну, не дали полковників ні Щусі, пі Самусі, але ж могли дати? Розумний чоловік, анія? ляпати про сумпівне полковництво Самусів, задумався б ліпше над кричущою несправедливістю законів природи. По й справді! Старий Щусь, як і весь його рід, був ближчий до природи, ніж старий Самусь і всі Самусі, природа ж, як відомо, вічна. Чи озпачає це, що й до вічності Щусь був ближчий, ніж Самусь? Для умів обмел;ених таке твердження самоочевидне, але чпм же тоді пояснити, що ось тепер Щусь лежить у домовині, а Самусь, який усе ЯЇИТТЯ клепав цеберки й торохтів залізом, живе й царює? А самодіяльний сільський ерудит ще й додає горя своєю недоречною ляпаниною!
Тут автор, правду кажучи, став каратися в душі з приводу того, що, не спитавши нічпєї згоди, ввів у свій роман доктора еру-дичних наук Варфоломія Кнурця, наївно вваяїаючи, що знання — то сила і найперша ознака цивілізації. Насправді ж найперша ознака цивілізації полягає в тому, щоб уміти сміятися по лише з чужих, але й з власних домагань, надто коли ці домаганпя пусті й дріб'язкові. А що може бути дріб'язковіше, піж хизування (гак званою вченістю?
От хто вже ніколи по страждав цим, так це Іван Безтурботний.
Він з'явився в хаті небіжчика надвечір третього дня, можпа було подумати, що прибув з райцентру, щоб висловити співчуття від імені відповідальних працівників, але з такою високою місізю не зовсім узгоджувався той факт, що до Щусевого двору Безтурботний прпкотнв на мотоциклі, в колясці якого розсідався Рекордист Іванович. До хати Івап теж увійіпом разом з Рекордистом, обидва були такі мордаті, що якось про траур одразу забулося. Разом вони впали за стіл і їлп паввппередки, мов за себе кидали, так що Котя не встигала й підставляти їм полумиски. Щастя, що Гриші Левенця на тон час у хаті пе було і вій пе бачив, як його кохапа дівчпна догоджас цим двом мордоворотам. Щоиравда, обидва вони довго й не затримувалися. Набили животи, витерли долонями маспі губи, смачпо закурили і гайда! Мертвий хай спочиває, а жшшй про живе думає. Безтурботний метнувся по Світлоярську туди й сюди, тоді помотався Рекордист; тоді зпов Безтурботний. Не інакше, пахло якимсь новим добровільним товариством. Утворити можна будь-що. Налякати дядьків, що Дніпро починає лунати їхню гору і Світлоярськ скоро завалиться в воду, втоне, капець йому. Єдиний порятунок: бетонувати гору! А для цього доведеться створити добровільне товариство порятунку Світ-лоярська. Венецію он рятують, і леопардів у Африці рятують, і білих ведмедів у Арктиці. А чим Світлоярськ гірший?
Але все ж таки сумна подія завадила Івапові Безтурботному взятися за свою улюблену справу, і на четвертий день його вже не було в Світлоярську. Зате якісь люди привезли цілих дві машини нрекраспих дощок, вивантажили їх на механізаторському стані й поїхали собі, а ще якісь чужі люди стали стругати ті дошки, настилати підлогу в комбайновому навісі і збивати з дощок довжелезні столи.
Тут авторові доведеться шаткувати подальшу розповідь на дрібненькі розділп, бо події так і наскакують одна па одіту.
56
Стругання дощок, настилання підлоги, збиваппя столів відбувалося під наглядом і керівництвом — чиїм би ви думали? — Петра Безтурботного! Чоловік забув про соп, конячок своїх пустив па пашу, сам цілий день тинявся серед отих заклопотаних майстрів, підганяв, підказував, показував, наказував, і все цс з допомогою двох слів: "То... того..." Іноді віп пробував збагатити лексику, трохи змішоючи свій словниковий набуток: "Ото... отого..." Цим Петро мало кого здивував, бо до його способу мовлення в Світлоярську давно звпклп, але що не спав уночі — це вже перевершувало все можливе й неможливе! Дядьки впочі просто від небіжчика йшли в поле до механізаторського стану, щоб переконатися в тому, що чудасія — поруч. Петро Безтурботний не спав, бадьоро ходив довкола новеньких дощок, в руках мав добрячу ломаку, коли хтось підходив до нього, щоб покурити, показував ломакою па дошки, охоче пояснював: "Ото... отого..." Мовляв, тільки відверпись — розтягнуть і розікрадуть до цурки! Бо в степу дошка — однаково що золото.
57
На шостий день у Світлоярську знов з'явився Іван Безтурботний, але до батька на стан пе завернув, у матері теж не побував, небіжчикові шани більше пе віддавав, до півночі катав по асфальту па мотоциклі якусь дівчину, а яку — ніхто пс розпізнав, бо була закутана і відверталася від занадто цікавих і настирливих. На сьомий депь Івап Безтурботний знову зник.
58
Виходило, що Петро Безтурботний стругав столи не за ра-йонівським завданням, яке могло йти від сина, і не для колгоспу (бо про це б знали), а для себе особисто? Але навіщо? Тут думки розділилися. Може, хоче, святкувати срібне весілля з Ву-стею-Чухалкою? Може, присудили йому премію за переворот у психології, зроблений вічним Петровим спанням, і під навісом буде бенкет, якого світ не бачив? А може, в Світлоярську скликається міжнародний конгрес спирторобів для дегустації Вусти-них самогонок, які вона вміла варити з усіх відомих злаків, ягід, з садовини й городини, з табуреток, з макухи, з силосу, сінажу і навіть з того шпагату, яким на цукрозаводах зав'язують мішки з цукром (саме звідси й пішли початкп славетної української піс-пі про те, "як смикнули хлопці тої шпагатівкп..."). Висловлювалося безліч щонанфантастнчніших припущень, але перевірити жодного з них по вдавалося через обмеженість Петрового словника. Він одповідав або "То... того...", або ж "Ото... отого..." — і хоч плач, хоч скач.
Але вранці сьомого дпя (лік дням ведемо від Щусової смерті, не забуваймо) до Петра навідалась його власна дружина, це бачили дуже відповідальні люди, які могли засвідчити, що Вустя прибула на стан, всупереч своєму звичаєві, ще до схід сонця, що пробувала вона столи, налягаючи па пих своєю досить рельєфною фігурою, що, взявшись у боки, протанцювала по свЬкопастслспій підлозі, що всміхалася до свого Петра і, здасться, говорила йому щось ласкаве.
Аж тоді світлоярівці полегшено зітхнули. Згадали про ідею товариша Крикливця збудувати в райцентрі шіескачну з шефкухарем Вустсю і вирішили, що для проби плескачна обладнується в них. А що робиться все без оголошень і без відома навіть товариша Зновобрать, то це для сюрпризу. От у вас через тиждень жнива, а ми вам до жппв таку апетитну точку громадського харчування!
59
Авторитетними й відповідальними людьми, які засвідчили візит Вусті-Чухалки до Петра па його новобудові, були члени комісії по визначенню врожайності на світлоярівськпх полях. Комісію ось уже тридцять років незмінно очолював Свирпдон Карпович, тобто голова сільради Зновобрать. Булп в ній ще голова колгоспу Зінька Федорівна, головний агроном Лисичка, бригадир механізаторів Безкоровайппй, голова ревізійної комісії дід Левенець і член ревкомісії дід Утюжок. Обеліск представляв найради-кальнігау частину світлоярівського населення, колгоспний ветсапі-тар Щусь — ііайкопсерватнвпішу, що по заважало їм обом дотримуватися єдності в формі одягу (тверді, довоєнної моди картузи, такі самі фропчі, бавовняні галіфе з новорозочкамн) і взуття (взуття вони обидва не визнавали і незміппо виступали босими, незважаючи па високу свою місію).
Визначати врожайність треба було саме тоді, коли треба. Щоб пі передчасно, пі запізно. Щоб зерно налилося і зміцніло. Бо буває, й налите зерно від суховію так за тиждень зморщиться, що від планового врожаю — самі сльози. Отже, вгадати час — це було найголовніше, і Зновобрать робив це щоразу просто ідеально.
В чому полягав процес впзначенпя? Для цього використовувався особистий картуз товариша Зновобрать, пошитиіі точнісінько так і з такого самого матеріалу, як і в Обеліска та Щуся-ветерипара, але років, може, з п'ятдесят, а то іі шістдесят тому. Картуз дістався Свнридону Карповичу від його батька Карпа Сви-ридоповича, а тому — від його батька Свнрндопа Карповпча (не плутати з головою сільради). Цс був історичний картуз, реліквія, величезна коштовність. Зновобрать уже й не носив картуз, надягав його тільки в день визначення врожайності, виступав у ньому, як генерал,— ішов на чолі комісії понад тим чи іпшпм ланом і в щонайнесподіваніших місцях зненацька зривав картуз зі своєї сивої, ^стриженої їжачком голови і чимдуж жбурляв його вгору.
Картуз мовбп зависав у повітрі, це вже був і пе картуз, а якесь літаюче блюдце; світлоярівці, як люди практичні, використовували час польоту картуза для перепочинку, а на них дивлячись, автор і собі переставав писати ромапп, прислухаючись до настирливих порад одного критика, який твердо переконаний, що людина думає тільки тоді, коли не пише і взагалі нічого пе робить, а пе тоді, коли пише, добуває руду, плавить метал, оре землю, летить у космос, керує державою,
Отож, добряче перепочивши, всі зацікавлені особи простежували поглядом шлях польоту картуза, і там, де він падав, дід Левенець відмірював квадратовий метр, па тому метрі зрізали всі колосочки, виминали з них зерпо, зважували його, тоді пускали в діло арифметику — і ставало відомо, скільки буде центнерів з гектара. А