Потім він обняв Найду й брата і, обернувшись до розп'яття, зворушено промовив:
— Тобі, розп'ятому за нас, віддаю своє серце й душу; сподоби ж мене, господи, постраждати за народ твій!
Усі були глибоко зворушені. В благоговійному мовчанні минула хвилина, друга...
— А що ж, — звернувся нарешті Мельхіседек до Найди, — хіба закінчилося послання святого владики?
— Ні ще, превелебний отче, — відповів Найда.
— То читай далі! — і ігумен знову сів на своє місце.
Єпископ Гервасій наприкінці звертався з напученням до братії і всіх жителів України, закликаючи їх до терпіння й покори і застерігаючи, що яких би мук не зазнали вони від гонителів, краще мовчки терпіти їх, аніж підносити оружну руку і за злодіяння платити злодіяннями. Зворушливе послання кінчалося такими словами: "І такими за віру тяжкими стражданнями й терпіннями перед усім християнським світом слави єсте зажили, яку й історія вовіки не зітре... І сіє їх, мучителів ваших, діло потече повістями й історіями у всі прийдешні віки".
— Амінь! — промовив Мельхіседек і побожно поцілував підпис преосвященного владики.
Запало досить довге мовчання. Нарешті Мельхіседек заговорив знову:
— Так, достойно й праведно є діяти по глаголу нашого найпреосвященнішого владики, і я, брат його во Христі, не раз наказував і пастирям, і парафіянам нашим, щоб терпіли і ждали... з болем у серці доводилось іноді втішати нещасних цими убогими, безпорадними словами.
Архідиякон зітхнув так глибоко і з такою силою, що навіть полум'я лампади, що блимала перед розп'яттям, похитнулося й замиготіло.
— Ну й терпіли ж! — мимохіть зітхнув і Мельхіседек. — Не відаю, чи є на світі інший такий багатостраждальний і багатотерпеливий народ? Своїм терпінням ми зажили собі вічної слави, й історія запише це на скрижалях своїх: своїм терпінням, нарешті, заслужили ми в бога великої ласки — чудо звершується: навкруги пригнічені й уярмлені піднімають голови з теплою надією в очах, дзвін розносить навкруги радісну вість, навіть і ті, що відпали од предківської віри, повертаються в лоно рідної й істинної церкви...
— Повертаються в деяких місцях, правда, — мовив архідиякон, — а в інших латиняни й уніати чинять ще більші розбої та наїзди.
— Це випадки, — заперечив Мельхіседек, — та й, певно, в тих глухих місцях, куди не дійшов ще декрет короля й не долетіла звістка про високий протекторат єдиновірної монархії. Минулої седмиці одержали ми про се радісне повідомлення од милостивого нашого ясне в бозі преосвященного Георгія, єпископа білоруського, й розіслали з оного послання й декрета королівського копії по всіх наших храмах, нехай радіє і перебуває в надії народ...
— Ох, прости мене за моє зухвале інакомисліє, брате мій во Христі і во плоті, найчесніший владико! — заговорив Аркадій. — Але дух мій бентежиться, і заспокоєння йому від цих радісних вістей нєсть ніякісінького... Шляхта переродитися не може... Який змалку, такий і до останку! І раніше її настренчували ксьондзи та єзуїти гнати й винищувати впень схизматів, — то яку вагу матиме для них королівський декрет?
— Одначе за цими декретами стоїть сила могутньої держави.
— Чи стоїть іще — цього ми певно не знаємо, яснепревелебний владико, — зауважив Найда.
— А коли й стоїть, — додав Єлпідифор, — то хіба се примусить одуматися свавільну, не підлеглу ні смиренномудрію, ні тверезій обачності шляхту? У беззаконні зросла вона, безправністю годувалася, для безпутства й для гвалту живе.
— Ех, покора і терпіння! — не витримав і прорвався Аркадій. — Багато вони нам допомогли! Слави мучеників зажили!.. Ха! А віру й народ довели до цілковитого знищення... У славному терпінні!.. Боронитися од гвалту й розбою терпінням? Ха-ха! Багато виборемо...
— Брате! Не суемудрствуй і бунтівливу душу свою упокорюй, — суворим голосом мовив Мельхіседек. — Христос сказав: "Аще ударять тебе в ліву ланіту — підстав праву, а хто меча підняв — од меча й загине".
— Коли мова йде про саму тільки мою шкіру, то й підставляй її... в своєму ділі твоя воля чинити так, як знаєш, — не вгавав Аркадій, — а якщо руйнують церкви, катують народ, занапащають його душу, то осторонь стояти — це, на мою думку... Ех! Ще Христом вибивають очі... Та Христос же сам не помилував крамарів і міняйл, які залізли в його храм і заходилися торгувати, а взяв він у руки вірьовку, столи їм поперекидав, а самих крамарів — за двері!
— Ти блюзнірствуєш! — сплеснув руками Мельхіседек. Архідиякон одразу змовк.
— Отець Аркадій від щирого серця, — заступився за нього Найда, — од гарячої любові до народу й до святої нашої віри... І хіба не боляче склавши руки дивитися на муку? Пал душі можна охолодити, але вбити в ній любов до братів... не можна!
— Маловіри! — гаряче озвався ігумен. — Господь є промислитель наш: він покарання, він і суддяї Без волі його не впаде і єдиний волос. Усе твориться в світі з волі царя царів...
— Виходить, якби ми підняли на розбійників і напасників довбню, то це теж було б з волі вседержителя? — буркнув Аркадій і, схаменувшись, замовк остаточно.
Отець Мельхіседек сумно подивився на всіх і нічого не промовив, тільки полегшив свої груди болісним зітханням. Але що в тому зітханні таїлося? Скорбота за непокірних духом чи мимовільна згода з їхніми думками?
Усі задумалися.
"Отже, все скінчиться примиренням, — майнула в Найдиній голові думка, — бідолашний люд примусять заспокоїтися. Як йому житиметься — не нам те знати, а причини здійняти за нього меча не буде, — і цей пекучий вогонь у грудях повинен буде згаснути, розвіятись... А мені ж як? Спокійно доживати віку в монастирі чи впасти в легкодухість? Ні, ні! Але душно тут, давить груди ця ряса... ні діла, ні життя! Ось і Аркадій, і навіть старець Єлпідифор не вірять в обіцяний мир, а вірять тільки в силу відсічі... А циганка яких страхіть мені наговорила! Згадаю — і досі волосся на голові ворушиться... Але, видно, набрехала вона: нічого й схожого на її слова нема... Мабуть, доведеться поховати себе тут... Ех, життя!.."
Мельхіседек нарешті підвівся з свого місця, прошепотів молитву перед розп'яттям і промовив лагідно й тепло:
— Не будемо бентежити свій дух сумнівом, братіє, кольми паче в дні радості, в дні посланого нам богом торжества! Дай, брате, послання нашого архіпастиря, я покладу його в скарбничку.
Низько вклонившись. Найда передав архімандритові великий аркуш паперу, списаний в'яззю, із словотитлами й іншими надрядковими знаками. Мельхіседек розгорнув його, розіклав знову старанно й згорнув у рурку, та коли він почав легким постукуванням згортка об ручку крісла вирівнювати його краї, з рурочки несподівано випав невеликий клаптик паперу й, перевернувшись у повітрі два-три рази, залетів під лавку.
— Щось випало! — стрепенувся Найда й, проворно діставши з-під лави папірця, подав його архімандритові.
Мельхіседек узяв той клаптик; на ньому з одного боку було щось написано латинськими літерами. Поволі підніс він до очей своїх записку й довго до неї придивлявся, немов ледве розбираючи почерк або розгадуючи таємничий зміст незрозумілих слів. Усі з живою цікавістю дивилися на архіпастиря, а обличчя його тим часом укривалося мертвотною блідістю.
— Звідки взявся папірець сей? — звернувся нарешті Мельхіседек після довгої мовчанки до Найди.
— Не відаю, святий отче... Мабуть, був усередині згортка. • — Але ця приписка не владики й не з Переяслава.
— А що в ній написано? — стурбовано спитав Єлпідифор.
— Смертний вирок мені від ляхів. Усі перезирнулися й закам'яніли.
— Заспокойтеся, братіє, це не вперше, — промовив з доброю усмішкою Мельхіседек. — Тільки раніше писали з прокляттями й лайкою, а тепер коротко і врозум-ливо. Спасибі, хоч попереджають.
— Але треба вжити всіх заходів, — захвилювався Єлпідифор.
— В ім'я бога, в ім'я знедоленого люду, — палко вигукнув Найда. — О, якщо вони насміляться, — смерть їм!
— Без пощади! — крикнув архідиякон, і очі в нього налилися кров'ю.
— Якщо я потрібен, то господь захистить мене, мої друзі, — спокійно сказав ігумен, — а ця погроза не спинить мене на моєму шляху. У цей час хтось підійшов до дверей келії і промовив:
— Господи, Ісусе Христе!
— Помилуй нас! — відповів Мельхіседек і додав тремтячим голосом: — І душу, і життя наше тобі віддамо!
На порозі з'явився молодий послушник і, підійшовши під благословення, сказав, що прибули виборні від якоїсь громади з священиком і просять, щоб отець ігумен вийшов до них на пораду.
— Поспішімо, братіє, до прибулих, — промовив Мельхіседек. — Ти, Найдо, підожди мене тим часом тут, щоб написати відповідь преосвященному єпископу переяславському, а ти, Аркадію, передай у трапезну, щоб потурбувалися про гостей... усе в руці божій! — закінчив Мельхіседек і поквапно вийшов з келії.
Найда зостався сам і довго ходив схвильований по келії; від його швидкої ходи погасла й почала чадіти лампада, що висіла біля хреста низько над аналоєм. Але Найда нічого не помічав, його охопила тривога за життя людини великої душі, єдиного захисника вітчизни, що стояв на краю загибелі. В душі ченця закипала злість на ошалілих у своїй люті звірів, ладних підняти руку на все дороге для нього, заповітне. Перед Найдою постали страшною, кривавою картиною страхіття панських і латинських насильств, які він бачив останнім часом: серед обгорілих руїн спотворені трупи, заплакані діти, кістяки, що гойдалися на деревах...
— Так, правду казала панна, тисячу разів правду! — вирвалось у нього, і він сів у глибоке крісло. Думки його мимохіть полинули до Печер, до Лаври, до покоїв отця настоятеля, до Китаєва, і скрізь царювала панна... Образ її, прекрасний, чарівний, вабив його до себе неземною красою, палив серце, спопеляв мозок, яснів перед ним, як недосяжна, нездійсненна мрія. І чим дужче силкувався він одігнати від себе це видіння, тим яскравіше воно випливало з імли й полонило його цілковито. Його знову охопила невимовна, гнітюча туга, близька до сліпого відчаю.
"Та невже ж не виб'юся я з-під влади цих чар і вони до могили шматуватимуть мою душу? Божевілля, божевілля! Я, велетень, виявився таким кволим перед примарою! Куди тікати? На Афон хіба що? Покинути і батьківщину, і всіх, кого любив, за кого страждав і боровся! Покинути... Та хіба й там не оживуть вони й не відгукнуться в кожному ударі серця страшним болем? Ех, рясо! Не владна ти над цим! — Найда похилив на груди голову; розбурхані почуття стали помалу-малу вгамовуватись і'переходити в елегійні.