— Ти залишишся голодним.
— Потерплю. До обіду вже недалеко. А торбину заховаю. Щоб румуни не помітили, що вона пуста. Бо тоді вже справді здогадаються.
— Дякую тобі,хлопче, — обійняв його Святослав. — Шкода, що ми нічим не можемо віддячити тобі.
— Якби у вас був револьвер, ви дали б його мені, правда? — несподівано мовив хлопчина, звівши на Оснача блакитно-сяйливі, по— дівочому красиві очі.
Святослав і Григорій перезирнулися. Шофер, який нічого не розумів по-російському, сидів на пагорбку і перемотував свої обмотки. Він навіть не намагався збагнути, про що там між ними йдеться.
— Якби у вас був зайвий... револьвер, — уточнив хлопчина, зрозумівши свою помилку. Він уже помітив, що в майора в кобурі є зброя. Хоча за плечима був і карабін. Поки що Караджі просто не наважувався розстатися з ним.
— Він тобі вже не потрібен, хлопче, — зауважив Святослав. — Війна закінчується. Не торкайся зброї. Ти будеш щасливою людиною: пережив усю війну і жодного разу не тримав у руках зброї! Одним із небагатьох щасливих.
Поділивши на ходу їжу та розпивши пляшку води, вони обійшли яром околицю села і справді натрапили на стару, але ще досить міцну кошару. Проте Оснач не зупинився в ній. Чагарник, що ріс на вершині опуклого пагорба, теж був заманливим пристановищем, в якому зручно було і ховатися, і тримати оборону. Одначе десантник повів своїх супутників далі, і дозволив відпочити тільки кілометрів за два від кошари, на схилі порослого кущами акації та шипшини узвишшя.
Щойно вони отаборилися, як побачили на путівці, що вів до отари, з десяток вершників. Під'їхавши трохи ближче, кіннотники розсипалися по степу і галопом помчали до одинокої будівлі, охоплюючи її підковою. Десантник і його супутники перезирнулися. "Що сталося? — Мовчки запитували одне одного. — Невже хлопчина видав? А може, випадковість? Може, прочісують весь навколишній степ?"
їм хотілося вірити, що це випадковість. Але водій, який, побачивши кіннотників, зблід і ще більше спітнів, мовчки підсунувся до Оснача і вдячно потис йому руку. Святослав зрозумів: той дякував йому за інтуїцію.
— Краще приготуйся до бою, — незворушно порадив десантник, не дбаючи про те, щоб водій зрозумів його. — Вони й сюди доскачуть.
Одначе, переконавшись, що ні в кошарі, ні в поближніх чагараях нікого нема, вершники піднялися на пагорб і кілька хвилин оглядали долину. Ясна річ, вони помітили невеличкий чагарничок на схилі її, але повірити в те, що десантники можуть переховуватися в ньому, поминувши два таких звабливих пристановища, не змогли. Постоявши там ще трохи, кіннотники з'їхали в долину і проскакали за якихось п'ятдесят метрів од Оснача, що заліг за крайнім острівцем гущавини.
22
Яструб! Він з'явився несподівано, ніби виринув із отієї, однієї— єдиної хмарини, що зависла над плавнями й обрисами своїми сама нагадувала птаха і, стрімко пронизавши надвечірню блакить якраз
над головою Радомира Оснача, здійнявся на крутому виражі в піднебесся, готуючись до нової атаки.
— І часто цей яструб з'являється над Кричинецьким? — одразу захвилювався Оснач, що йшов замикаючим. — Мабуть, він десь тут і гніздиться?
— Та дідько його... Хіба за кожною птахою встежиш? — невдово— лено покректав Крижань, і собі спостерігаючи за польотом хижака. Він завжди так крекотав, коли не знав, що відповісти. — На цьому сатанинському болоті й птахи сатанинські — ось що я тобі скажу.
— Легенди, діду. Нормальні птахи. Все тут нормальне, таке, яке й має бути в плавнях, на трясовині, — весело озвався Іриньо, що, промацуючи брід жердиною, прокладав їм шлях до Кричинецького. — Звичайний яструб-лунь. Примітивши його, інші птахи одразу до села кидаються — під стріхи та по сараях. Раніше їх тут було двійко. Але виявилося затісно: сам кілька разів бачив, як вони билися. Як літаки. Повітряний бій. Справжнісінькі винищувачі. А тепер чомусь лишився один. З осені. Ніби ж і перемогти вони один одного не могли, а от куди подівся той, другий, не збагну.
— Мо' й підстрілив хтось до холери, — пробурчав старий. — Вік би не бачити й болота цього, і всього, що на ньому. На озері душа моя ще відходить. І на Чорній Скелі люблю бувати. А от Кричинецьке багно ненавиджу, з усім, що в ньому, на ньому й над ним — ненавиджу.
— Я вас розумію, — це єдине, чим міг підтримати його зараз Радомир. Та й то правда: з якого дива Крижаневі треба було радіти і милуватись цим закутнем?
— Ти в цього цилигулька розпитуй, — раптом просвітлів з лиця Крижань, кинувши на Гриня. — Все знає, до всього придивляється. Виріс, вважай, у плавнях. Батько мій таким був — от що я тобі скажу. Той плавні знав краще за власні вуса. Яких, щоправда, ніколи не мав.
— Ви б хоч пояснили, що воно означає, ваше "цилигулько", — озвався Гриньо. — Вже мене й хлопці так піддражнюють, а я навіть не знаю: ображатися чи не варто.
— Цилигулько, він і є цилигулько, — стримано відповів Крижань, не розуміючи, якого ще пояснення вимагає від нього цей... "цилигулько".
— А вам, напевне, цікаво, чи не той це яструб, про якого дід вам розповідав? — вже не наполягав на своєму Гриньо. — Про який у повісті вашій йдеться.
— Про яструба він чомусь часто згадував, — відповів Радомир. — Навіть не знаю, чому цей птах так запам'ятався йому
— Яструби завжди запам'ятовуються. Але це вже інший. Той був би таким древнім... Хоча, ні... Вони стільки й не живуть.
Тим часом над озером запанувала досить дивна, полохлива якась тиша. Стіна німотних очеретів здавалася тепер могутньою і неприступною, наче бастіон середньовічної фортеці. Сонце вже хилилося до своєї призахідної межі, проте спека все ще стояла така, що навіть проміння його уподібнювалося язикам розплавленої магми. І пташині зграї справді кудись зникли, осіли в глибині очеретяних нетрів, і комарині орди... Тільки яструб усе ширяв і ширяв над островами, наче пильний охоронець плавнів, що сповіщав усе сутнє про наближення якихось трьох непрошенців.
Оснач раз у раз оглядався на берег, що майже не віддалявся від них, а тільки ставав нижчим та невиразнішим, і намагався уявити, як би він почувався на цьому оголеному просторовиську, якби знав, що десь там, за пагорбом, на нього чекає засідка, а з очеретяних нетрів будь-якої миті може зойкнути автоматна черга чи пролунати постріл карабіна.
Це було грою фантазії, проте Оснач віддавався їй азартно, моделюючи все нові й нові ситуації, в які потрапляли чи принаймні могли б потрапити тих двоє десантників. Отож він ставив себе то на місце старшини Романчука, що давав десь тут, можливо, он, біля того острівця-купини, свій останній бій, то на місце Святослава Оснача, коли він, з хвилини на хвилину чекаючи пострілу з засідки, виходив із плавнів, аби потім ще кілька днів пробиватися до лініїї фронту, переховуючись по ярах, почорнілих скиртах і напівзруйнованих сараях. І, звичайно ж, на місце Захара Шаблюка. Хоча давалося це йому найважче, оскільки про хлопця він і досі знав найменше. Та й хто б міг розповісти про нього так докладно, як розповів йому десантник про старшину та Марію Крижань? Але якою все ж таки мужністю мав бути наділений цей хлопчина, щоб зважитися на таку страшну смерть?
Гриньо мав рацію, стверджуючи, що хоча трясовина розростається, сам Сатанинський брід "густішає" і стає надійнішим. Більшу частину шляху вони пройшли так, що мисливські чоботи Крижаня здавалися Радомиру зайвими, і тільки двічі він провалювався у болотяне місиво, яке сягало колін. Може, й справді через кілька років цей брід стане звичайною болотяною стежиною, що з'єднає острів із берегом, розвіваючи при цьому всі легенди Кричинецьких плавнів?
— Е, ні, кричинецька трясовина підступна. Он там, поблизу гостроверхої купини, навесні затягло бичка, — ніби вичитав його думки старий. — Мабуть, з годину ревів, а підступитися до нього пастухи так і не змогли. А минулої осені десь тут пропав мисливець. Не наш, із заїжджих, міський. Наші, сільські, бачили його: хлопчина років двадцяти двох — не більше. З дівчиною приїхав. З міста. "Явою". Ну, дівчина біля намета залишилася, юшку варила, чекала... А він вирішив пополювати. І пополював...
— Сумні історії, Григорію Миколайовичу, — зауважив Оснач, намагаючись ступати за ним слід у слід. — Чогось веселішого ця місцина не знала?
— Сумні, бо правдиві. Правдиве — воно майже все сумне, навіть якщо й регочешся з нього. А жахаю, бо не хочу, щоб ти сам пробував добуватися до Кричинецького. Приїжджі тому й гинуть, що не віриться їм: навколо — звичайний степ, тут — звичайнісіньке озеро, отже, все, що розповідають про Кричинець, байки-побрехеньки. А насправді місця на Кричинці такі, що злегковажиш — і покаятися ніколи буде.
На острові, на якому колись росла розтрощена липа, а тепер зеленів тільки обпалений вогнищем кущ верболозу, Гриньо зупинився і почекав Крижаня і Радомира.
— Ось тут, мабуть, Захар зійшов з броду і повернув до острова, — сказав Крижань, підходячи до Оснача. — А он там, якщо тільки ви вірно описали події, загинув. Он, у заточці, біля того півострівця. І від людей я теж чув, що там. Нібито сама Марія показала це місце. А їй нібито розповів моряк, що врятувався.
— Так? Хтось бачив цього моряка вже по тому, як він врятувався?
— Здається, ніхто. Крім Марії. Але дехто вважає, що взагалі жоден з десантників не врятувався. А коли і врятувався, то Марія не могла бачитися з ним, бо ховалася в селі. Хто тепер скаже вам з певністю, де в тих розповідях правда, а де вигадка?
— Вандевура — той був твердо впевнений, що всі загинули, і що свідків подвигу Захара не залишилося.
— Отож. А тут раптом ти... Зі своєю повістю, зі спогадами діда-де— сантника. Для нього це була лиха несподіванка...
Кілька хвилин усі троє мовчки постояли край острівця, дивлячись на мініатюрну затоку. Хвилина скорботного мовчання — ось і все, що вони могли поки що пожертвувати задля пам'яті про цього мужнього хлопчину.
— Треба було б запросити в цей похід і Вандевуру, — мовив Оснач, коли Гриньо рушив далі.
— Ага, нехай би постояв разом з нами, подумав, — підтримав його Крижань. — Геть зачерствів чоловік, геть знелюднів.
— Не стояв би він тут, — озвався Гриньо. — А якби й зупинився — то лише для того, щоб в'їдливо посміхнутися: "О, вшановують!" І потім написав би в черговому доносі, як ми вшановували пам'ять зрадника Захара Шаблюка.
— Слухай, Гриню, пусти мене першим, — і, не чекаючи згоди, Оснач обійшов хлопця, на ходу, відбираючи в нього жердину.