Пригоди молодого лицаря

Ручим помахом правиці, обурений і ображений таким рухом свого супротивця, Жбурляй із презирством відбив занесеного над ним кулака, а коли турок, проте, й далі сікався до нього, щоб ізче­питися в борні, він сам ухопив його за поперек, підняв над собою й з усієї сили вдарив ним об землю.

— Добре, синку, добре! — промовив Сокира, висмикнув із ру­ки одного з убитих турків шаблю й подав Жбурляєві: — Ось на, бо роботи ще багацько!..

І вони пірнули знов у вир бою.

Та вістка про лихий кінець ватага бистро розійшлася поміж турками, й це рішило дальшій хід бою. Де поділася й відвага тая бусурменська, тая їхня запеклість… Братчики швидко й легко впо­ралися з ними й закінчили бій повним звитяжством.

— А де Жбурляй? — гукнув після бою при всіх Сагайдачний.

— Я тут, батьку! — відгукнувся той з козацького натовпу й вийшов наперед.

— А ти знову, вражий сину, не втерпів, щоб не затіяти серед бою герця з бусурменином? Забув про мій наказ у Кафі?

— Даруйте, батьку гетьмане, — зніяковів від нежданої догани молодий лицар. — Я не забув, то якось воно само так вийшло…

— Та бачив же, бачив, — стримуючи сміх суворістю, бурчав Сагайдачний. — А тепер скажи, як же й чим подякувати тобі за те, що ти так лепсько послав того шайтана в самісіньке пекло. Стар­ший був, проклятий, багато школи й шелесту накоїв, та й ще на­коїв би, коли б не ти. То як же без подяки?

— Нема за що, батьку: треба ж було комусь зупинити ідоля­ку… Не я, то хтось би інший… Спасибі батькові та панові писареві, що поступили його мені, а то їхньої руки все одно не втік би…

Козаки, чуючи такі речі, сміялися й крутили головами, а геть­ман подивився на нього довгим поглядом і промовив:

— Дивлюся на тебе вже давно, Жбурляю, й бачу, що тебе ані­трохи не цікавить лицарська слава. Інший би життя віддав, аби її зажити, а ти, бачу, зовсім до неї байдужий. Кепська прикмета… Втічеш ти від нас, Жбурляю, не нагрієш місця. Мусимо припнути якось тебе…

— Не слава мене цікавість, батьку, а діло, — я й чиню його, скільки маю снаги й уміння. А тікати не збираюся, поки що, коли ж би спало мені на думку, або якась нагла причина погнала мене з Січі, то я ж маю право, як і всякий із наших братчиків, вільно роз­лучитися а товариством, а не тікати.

— Отож і лихо наше… Ні, ні, такого лицаря конче треба при­пнути міцніш, але як?.. Від тебе того не довідаєшся, тож нехай са­ме товариство над цим помізкує. Воно ж і віддячить тобі, Жбур­ляю, за сьогоднішній чин.

І товариство віддячило, як ми бачили, обравши його за курін­ного, — честь, якої в Павлових літах не заживав іще ніхто в Січі.

Та коли хто поставився до такої визначної події в товаристві байдужо, а може, навіть з незадоволенням, то це сам новообраний курінний отаман. Чому саме — догадатися не тяжко.

Уже вертаючи з останнього походу, мріяв Жбурляй про те, як вернеться з батьком до Канева на зиму, як оживить і звеселить свою страдницю-неньку, як ізнову побачиться з Орисею й, як Бог поможе, побереться з нею. А тоді, мовляв, видно буде, чи вертати­ся йому на Січ, чи ні. Дивні думки про ці славетні морські походи роїлися потайки в його молодій голові, але нікому він із ними не звірявся, навіть своєму побратимові Хмелеві, знаючи, що той у всьому згоден із Сагайдачним. Не раз думав про себе Жбурляй, що завзятий гетьман чинить не те, що треба, що з турками й тата­рами варто воювати лише тоді, коли вони нападуть на рідну зем­лю, а як сидітимуть тихо, то нема потреба й зачіпати їх, цебто — не визволяти, на його думку, треба невольників, а чинити так, щоб не давати бусурменам змоги брати тих невольників на Украї­ні. Тоді не буде кого й визволяти. Що ж до тих, що вже перебува­ють там, то — чи стане шкура за вичинку?.. Адже ж хоч їх і визво­ляється, але козацтво несе великі втрати в боях людьми, і коли ві­дкинути від кількості визволених тих поляків та польок, москалів та московок, волохів та волошок тощо, що перебували з нашими людьми в неволі, то вийде, мабуть, те на те: скільки визволено, стільки братчиків наложило головами. Цей простий розрахунок здавався йому таким зрозумілим для всіх доказом проти кривавих морських виправ, що він дуже дивувався, як такі мудрі люди, як Сагайдачний, Хмель, не приходять до того самого висновку, що до нього він прийшов.

"А батько? — виринало раптом питання. — Адже ж якби не було тих лицарських виправ для визволення невольників, то бать­ко так би й загинув у турецькій неволі". Але це питання не могло захитати його добре проміркованих думок. Серцем він дякував Бо­гові, що поміг йому з братчиками визволити батька з неволі, але розум говорив йому, що не заганяйся козаки в жадобі слави й здо­бичі туди, де їх не прохано, то й батько не попав би в неволю.

"Татари, — думав він, — ворог не страшний, і з ними можна було б упоратись одним добре влаштованим походом на Крим, ко­ли б сили козацької не приборкано було. А хто її приборкує? Ко­роль не дозволяй мати велику козацьку потугу, й тільки тоді, коли небезпека від бусурменів або москалів чи від кого там іще загро­жує самій Польщі, тоді король кличе козаків на поміч і дозволяє їм мати війська стільки, скільки вони хотять. Кінчиться небезпека — й знов заборона й уймання козацьких прав і вільностей, а на про­стий люд на Україні — панське ярмо з жидівськими погоничами. Чому мудрий Сагайдачний мовчить про це й ніби вмисне ганяє ли­царство в часті походи на бусурменів, щоб відвернути увагу його від того, що коїться на самій Україні, й не дати змоги силі козаць­кій вирости, об'єднатися й дати належну одсіч магнатам. Хмель каже, що з ними тяжка боротьба, що для того, щоб вона не скінчи­лась так зле, як боротьба Наливайка, Лободи та інших завзятців, треба стати одностайне. Це правда, але ж треба ж комусь почати її, об'єднати коло себе козацьку силу всієї України. А хто може це зробити? Тільки славне лицарство низове. Чом же воно не робить цього, а промишляє здобичництвом та визволенням якоїсь горстки нещасних невольників?

Такі думи роїлися в голові молодого лицаря, тож і не дивно, що своє обрання за курінного отамана приняв без жодного захоп­лення й уподоби. А коли, вже отамануючи, він придивився добре до інших та прислухався до всяких балачок тверезих і п'яних, то побачив, що не його самого шарпають такі думки й сумніви.

Немовби для того, щоб показати всю слушність цих думок і сумнівів, після нового року прийшов на Січ із Варшави наказ від короля не тільки не зменшувати, як досі домагалося, козацької си­ли, а навпаки — якомога збільшити її і йти походом на Московщи­ну на поміч королевичу Володиславові, що, воюючи з Москвою, попав, як то кажуть, у нікуди.

Загомоніло, закипіло, заклекотіло на Січі.

Такі справи рішалися не самою паланкою, цебто тим урядом січовим, старшиною, а тільки загальною січовою радою. Нелегко прийшлося кошовому: він бачив, що серед самої старшини багато заслужених лицарів було проти того, щоб іти походом на Москов­щину, і — головне — не тому, що неохота була дражнити москалів, а якраз тому, що треба було класти голову за магнатство, яке ще вчора чинило козакам усякі утиски, заборони й замахи на й так уже до краю обкраяні козацькі вільності. Обіцяють усе направити, надолужити всі кривди? Которий це вже раз? Обіцянка — цяцянка, лише дурневі радість… Як тривога, то й до Бога… й т.д., й т.д. Чув це все Сагайдачний, але сам мовчав поки що, вичікував, раду не квапився скликати. Добре знав своїх братчиків: покричать-покри­чать, виговоряться та й заспокояться, втихомиряться й підуть за ним. А тим часом однодумці його тихо та розумно переконають і вмовлять найзапекліших супротивців, щоб не ґвалтували ради.

В Канівському курені коїлося в малому те, що відбувалося на всій Січі у великому, цебто нуртувало, як у казані. Тільки курінний вперто мовчав, думаючи свою думу. Побратим Хмель, що був од­нодумцем кошового в цій справі, знав, що Жбурляй великий су­противець усякої помочі полякам, і пробував не раз хитромудро доводити йому всю неслушність його ворожого до справи станови­ща, але кожного разу наражався на такий бурний опір, що тільки руками розводив, дивуючись, звідки в побратима стільки лихої не­нависті. Тільки й допевнився від нього обіцянки, що не баламути­тиме проти наміру кошового свого куреня. Та обіцяти це було тим легше, що ні про яку баламуту Жбурляй і не думав, знаючи напе­ред, що Сагайдачний все одно врешті дійде свого, хоч там що. Але й зоставатися в Січі ханьки м'яти, коли лицарство вирушить у той проклятий похід, молодий курінний уважав за ганьбу для себе. Ходив, як туча, навдивовижу братчикам, що любили й поважали свого старшого за його лицарську обхідливість із ними, за його ве­селу вдачу й відсутність у ній найменшої пихи й чвані. Поклав собі порадитися з батьком.

Сокира теж покмітив переміну в синові й тривожився, але не вважав за спосібне допитуватись. "Не дитина, а лицар, та ще й неабиякий, та ще й курінний: сам собі раду дасть", — думав ста­рий і тільки скоса поглядав на нього при стріванні. Не вгадав цим разом батько: неабиякий лицар якраз потребував його помочі, йо­го поради. Вигодивши годинку, коли нікого з братчиків не було поблизу, він прохав батька пройтись з ним попід січовими шанця­ми.

— Ходімо, ходімо, пане отамане, — жартівливо й разом ласка­во відповів Сокира, хоч старече серце його стрепенулося триво­гою. — Маєш щось сказати?

— Та маю, тату, — сумно промовив молодик. — Не знаю, з чо­го й почати… Така дражлива справа… Хочу кинути Запорожжя…

Старий остовпів.

— Та чого? — врешті повернув язика. — Чим не догодила тобі Січ-мати?.. Здавалось би…

— Не хочу йти в похід.

— Маєш… Та ще ж не вирішено, як воно буде!.. Може ж…

— Я вже знаю, тату, як воно буде: буде так, як хоче кошо­вий, а він хоче повести нас класти голови за магнатів. Це ж… це ж… я не знаю… Вони мають нас за бидло, й піти битися за їхні га­разди — це… це… це, виходить, самим признати, що ми й справді такі… Поганяють — ідем, а нагорода… Коли б ви знали, що вони роблять із нашими людьми на Україні!..

Старий теж розхвилювався.

— Хм… А куди ж дивиться кошовий?

— Якби посадити Сагайдачного на місце якогось посполитого, скажемо, хоч би й у того ж таки Потоцького чи в якогось пана ве­льможного, то він під панськими та жидівськими канчуками поба­чив би!..