мовляв, його безпардонні вилазки в поля з собакою приносять серйозну шкоду гавкології, в час гніздів’я підривають степову тишу як атомні вибухи, тоді як законодавствами інших країн передбачено... мовляв, він вишукує по озерах радіоактивну сировину і під виглядом чорних, товстих п’явок хоче продати її іранцям для створення бомби; він виношує в пучку очерету за спиною мрії про світове панування, тоді як рада безпеки ще два роки тому прийняла резолюцію, і закликала, і закликає, і готова на санкції...; проте, далі закликів вони не рипнулись; деякі експерти виступили за те, щоб його включити у велику вісімку і запросити на зустрічі глав перерозвинутих держав, чий запал призводить до перегріву планети, а творчість цього автора все більше впливає на гробальний клімат; вона з сяючих вершин доносить нам крижану правду і здатна остудити перегріті фондові ринки, біржі й гарячку цвілізаційного аморалізму; прибиті скандалами й суперечками довкіл його імені, їхні видавці— галлімари й букери— змовились поки що виждати й не помічати його як абортовану молекулу з космічних навколиць, як того, кого нема, не було і просто не може бути; їхні партнери все зробили, аби ще його прадідів і дідів залляло кип’ячою, смоляною пилюкою за продзагонівськими підводами; звідси, із світу небіжчиків, нам добре видно: видавці, владарі газет і журналів, тільки він вистромиться, забивали його, мов цвяха в підошву, щоб не муляв ходи історії; тоді як інші народи...; вона, історія-мачуха, йде в прийми до нового удівця і примірюється до його діток, а тут, бач, якесь небрите, нечесане хамидло встає на дорозі з пошарпаним велосипедом і щось кричить, чимсь погрожує, ціпиться з пучком очерету за спиною, немов із сагайдаком отруйним стрілищ— упертий до божевілля, в сірому, на останній гудзик застебнутому від сльоти й вітру, кителі з обрізаними петлицями і погонами, в сіросукняних, заправлених у вичовгані чоботи, штанах, у крислатому капелюсі, стоїть і вичищає патиком болото з-під переднього щитка; стоїть, з виду розгублений, що так сталося, що він опинився впоперек ходи історії, але це тільки з першого погляду! насправді ж, він подумки волає до неба! волає аж сюди— до редакцій, до держлепетаменту— чути; стоїть, длубає під щитком, виглядає з сутінків відбіглого за куріпками собаку— стоїть укопано, і ні обійти його, й не об’їхати; от провокатор! і ще не ревнула команда в навушниках— под гусєніци єво!— як збіглися сердобольники з камерами і в наших мироносних шоломах прозвучало "відбій", білий джип спостерігачів крутнув на місці і вшився геть собі, а нас відкликали на пилораму: пиляти дошки для троянських коней; ми взнали його родинну любов до цих тварин і сподівались: він допоможе нам подолати променисті обставини і ворожість на дорогах його вітчизни. І саме тоді за тебе вступилася більша частина потойбіччя— стріпнула пилюку з агресорів, і привела їх до тями: вдосталь напорядкували, досить! несподівано за тебе вступився орел, що давним-давно прометеїв тобі печінку і, як свідчили очевидці, бо сам ти був прикутий до збитого з грубих дощок ліжка, орел той відкинув кігті— бідна пташка— а виявляється, він вижив; вижив, дякуючи бажанню злетіти, звідати, що ж воно значить їсти пригорщами стронціаніти, ураніти, антибіотики і писати, писати за так, по дванадцять, по чотирнадцять годин на добу? це поставило його на ноги— яка ж велика сила в пізнанні!— і тепер, перероджений з шуляка, замерзлого на ялині, він де може, популяризує твою дороголюбну творчість, твій опрощений спосіб життя, і на прикладі твоїх репортажів з гільйотиною на шиї вчить дітей як любити вітчизну; чи то на семінарі для викладачів Оксфорду, чи то на зустрічі з випускниками військової академії у Вест-Пойнті, орел скрізь доказував: яку смішну й повчальну, дороговказну книжку вдалось тобі написати! пучком очеретяного світла в степовій поночі! яких стрімких висот досягнуто там! звідти, з розгорнутих двох долонь, видно всеньке століття! з притаманною білоголовим птахам тягою до рекламних перебільшень, він іноді перехвалював твої здобутки, більше ніж скромні, з огляду на поставлене завдання: дати міфологему прощання і водночас жезл, який,— доки ти пишеш, епістоляриш в нікуди,— поміг би маловірним розправити спини, підвести очі, вчитатися і вдихнути спокій першої перемоги; своє попереднє ставлення до тебе орел пояснював обов’язком солдата, обставинами холодної війняки; необхідно було взяти проби печінки і готувати війська до променистих обставин— і тривалого залягання перед атакою; і прорікав далі: внесок цього письменника у справу миру тепер очевидний всякому; він жертвував собою, щоб зупинити гонку озброєнь! а нині знаходяться примітиви, що навішують йому культ простоти і пропаганду сили; дешеві пігмеї! звичайно, як всі значні особистості, він мав свої, зумовлені звірствами його часу, недоліки; але хто їх не мав із великих?! і як би ви заспівали на його місці, з його відповідальністю, мої шановні? він стільки пожертвував задля миру! це тоді, коли серед вас більшість боялась підставити пальця для аналізу і тупо дивилася в ящик: коли його покажуть? як він там? чи ще думає про нас? чи пише епічні енцикліки? чи продовжує репортажити з тим блискучим, прекрасним, як накрохмалене середньовічне жабо, дивним приладом на шиї? чи тримає він руку на пульсі? і, щоб бува не покинув, відлучившись на заробітки? і щоб не стало нас паркінсонити, як дику грушу в ураганному полі? тепір, звичайно, легко його винуватити— хіба всім догодиш? десь допускав перегиби, нечемності, але, повторюю, його творчість вимагала сили волі і сили обов’язку; тут було не до посткультурних сюсюкань— на ту клейку падь вдосталь мух позліталося; він проти танкомордої історії виставляв протитанкову прозу, свої романяки-міни; тут вимагались рішучість і праця, і землеробське стожилля! з особистого спілкування з ним,— продовжував орел перед випускниками військової академії,— з особистого, так би мовити, контакту з цією людиною я виніс сильні й здорові враження; що вам сказати? це ерудит, патріот всього людства і зацькованих малих вітчизн, послідовник стоїцизму, гідний учень Марка Аврелія, в побуті й розмовах— простий сільський хлопець і, повірте мені, не має нічого спільного з пугалом, яке витворила з нього пропаганда! ми з вами не діти; ми знаємо, як і для чого це робиться! друзі...— казав орел на завершення, а ти потім переглядав його виступ по інтернетові— повірте старому солдату: п’ята з його книг, це армійська знахідка; це путівник для пластуна, це бомба для диверсанта! його спостереження, його поради, його карти променистих обставин, його досвід і переможний пафос повинні стати найпершим, що ви вкладете в душі воїнів після статуту; дерзайте, друзі! Орла було не впізнати; з простого могильщика став таким шанувальником художньої літератури! і навіть вижив, черпнувши з неї силу волі; да-а, орел нині був парняга! а який стратег, який тонкий політик, який інтелектуал,— як він їх усіх обдипломатив?! як розвіяв їх наглі брехні! як зично й впевнено подав свій високий голос?! та, кажучи по правді, його ти ледве пригадував; скільки нездар вгризалися тобі в печінку, що ти б міг звихнутися, якби їх всіх впам’ятовував; так, крізь туман, пам’ятаєш ніби: да, прилітав якийсь, спускавсь на стіну ночами, коли ти був прикутий до ліжка і спав навсидячки; да, прилітав— а чи брав якісь проби? хтозна; ти й так був закльований невдачами й злиднями— візьми, розберися зранку, де чиї мітки; було не до того; а потім преса звинуватила, що бідна пташка відкинула кігті! все через тебе! через отруйні сумніви, через наклепи на справжній хід історії; але орел врятувавсь— і сам загорівся правдою: вдвох і прометеїти легше; ти листівно запросив його в гості— з попутним міфом— і отримав відмовну відповідь; він пояснив, що не в праві тебе відривати од праці і від безлічі зобов’язань: вслухатися в пульс доби, очолювати опікунську раду над осклерозеним століттям, провадити телесеанси мануальної терапії і своїм рукописом, наче праскою, розгладжувати лібердалам спини, репортажити, втепляти непересічним димом ніч, перегортати партитури луговим коникам, шукати достойний матеріал для мечів, дбати і дбати; і скільки ти не запрошував, так орел і не з’явився; видно, й сам був добряче зайнятий,— будив громадську думку— бо щодень надходили нові й нові результати; значна частина побожного єврейства вступилась за тебе як за уроженця станції між Бердичевом і Полонним— між цими двома оазами, що в їхній духовній історії зіграли більшу роль, ніж Вашингтон і Нью-Йорк, котрі в час зародження хасидизму були завбільшки з прив’язь і довблене корито для ковбойських коней— вони кабалістичним способом якось провзнали, на бердичівсько-полонській осі десь знаходиться одна з літніх ставок кагана, а з хазарами в них тісна містична сув’язь; добре знаючи— як з візантійських хронік, так і з сирійських літописів, не кажучи вже про такого авторитетного автора як імператор Констянтин Порфирородний— знаючи про твою дипломатичну співучасть у листуванні кордовського халіфа, АбдаррахманаІІІ, точніше його придвірного, єврея Хасдай Ібн-Шафрута з царем загубленої десь у південних степах держави, що за слухами була іудейською; перший післанець Хасдая— Ісаак-бен-Натан— що хотів через візантійського імператора передати листа в ту країну, вернувся з Константинополя ні з чим; імператор слушно послався на страшні утруднення й небезпеки, що чигали на мандрівника до Хазарії як на суші, так і на морі; самі ж євреї вважали, що християнська Візантія вкрай вороже поставилася до спроби контакту з іудейським царством, не бажаючи зв’язку європейських євреїв з хазарськими; придвірний Хасдай вже намітив новий шлях гінців— із Єрусалима в Месопотамію, через Вірменію, Албанію (теперішній Азербайджан) і звідти вже рукою подати до Ітиля, столиці хазарської— але в цей час із послами Германії в Кордову прибуло двоє єврейських вчених, що визвались переправити листа через Угорщину, Русь і Болгарію, і таким чином отримати відповіді на питання, що їх цікавили: походження того народу, політичний устрій, економіка краю, сила і кількість війська, сусіди Хазарії і що її подвинуло до іудаїзму? так от: цього листа доправляв ти; власноніжно, на свому велосипеді, в супроводі грізного собаки— і, як видно з історії, тодішній каган дав вичерпні відповіді, які ти передав адресатам; сама переписка тривала з 954 по 961рік; ти, як зараз, пригадуєш: від Гурганського моря (Каспію) країна та простилалась на схід на протязі чотирьох місяців їзди і жило там дев’ять народів; з південного боку на протязі двох місяців їзди, аж до Чорного моря, жило п’ятнадцять народів; із західної сторони жило тринадцять народів; звідти, від чорномор’я, кордон повертає на північ, до великої річки Юз-г, народи тут живуть по степах і країна простилається на чотири місяці шляху; "народи— як писав у листі каган Йосип— багаточисельні і всі платять мені данину, і всі мені служать"; щодо служби: ти згоден; своїм літописним пером і знанням околиць— все таки ти обвелосипедив карколомні простори!— ти заслужив у власність злих див вітчизну; не на правах рабовласника, кріпосного пана, голови колгоспу, а на правах дбайливого батька! так, ти платив данину! тут нічого соромитись; такі були порядки; ти платив золотом щирості в своїх літописних сувоях; як стільки є— куди ж його діти? це при тобі за щедрість додаровувалося життя, а скнарство каралось; вкупі з прихованим добром вкладали спати в сирі й великі могили— і скнари там ночували до повного розкаяння; і ніхто, крім тебе й кагана, не мав права використовувати при будівництві обпалену цеглу,— як м’якоглиняні, слабкі люди; однак ти збився з розповіді...