т говорять вони так, як сьогодні, "по душам", відчувається одна думка, одне горіння, одні почуття... Говорять вони про новітню людину, про місто-село, про нову мораль і щиру працю... І от від одного такого повороту, як оце сьогодні, все розліталося в пух і прах, натомість приходив фальш, незадоволення другом і розбиті думки. Тарас хотів сказати, що досить з нього й тих тортур душевних, які він несе в собі заради вузу" оцей хрест КНС...
Але Фімі це казати було недоречно.
— "Чесно", "нечесно"! — перекривляв його Фіма. — Старомодні, давно стоптані моралі! Треба виводити з погляду: корисно, чи шкідливо це пролетаріятові. Корисно? Ну, і амба!
І що Фіма тепер виразно насідався, щоб Тарас поговорив про нього із Дмитром, той чортик знов усе між ними розбив. Десь поділися ширяння в піднебессі мрій. Жарко стало йти...
— Ти просто пасивіст! — обізлився Фіма. — Знай, що само до тебе нічого не прийде, поки ти не притягнеш до себе за вуха.
Звичайно, Фіма мав рацію! Тарас пасивіст і неповороткий мрійник. А пасивності нема місця в ровонародженому світі. Це гасло йому вже й у інституті вуха просвердлило. На кожному кроці висіли плякати: "Перша якість пролетарського студента — активність!".
— Чи в розуміння більшовицької активности включається розпихання собі ліктями дороги? Обіди< АРА, стипендія, кубуч...
— Конче! Як хочеш вчитися, то мусиш добре попрацювати ліктями. І молодець той, хто зуміє це зробити...
Вже видно було Марійку. З долини виверталося село, воно засіло у балці, а над ним тільки церква несла вгору свої зелені круглі бані.
Вони входили в "червоне село".
10. "ЧЕРВОНЕ СЕЛО"
І.
Тарасові нетерпеливилося.
Йому швидше хотілося побачити, як Мокринині діти здійснюють тітчин іскристий, чудесний талант до життя, ішли вони до найстаршої дочки її Наталки, що з її сином, Ладьком, разом ходили до школи, — він і Фіма.
Він уже й забув, де її хата, але так ішов навмання й дійшов.
їх, звичайно, не сподівалися... Наталка, вже літня жінка, захвилювалася, як то буває в таких випадках. Вона не знала, як краще прийняти гостей, де їх найпочесніше всадовити. Хлопцям хотілося посидіти на подвір'ї, встеленому зеленим шпоришем, а Наталка тягнула їх тільки до хати. Погодилися на тому, що винесла з хати дзиґлика та ослона.
Ладька не було вдома.
— Біжи за Ладьком, — загадувала розгублена Наталка меншому синові, дванадцятилітньому Василькові.
— Поскоч у льох, внеси гладущика, там під стіною, — загадувала другому, Максимцьові.
— Я побіжу, вишень нарву, — поривалася сама.
— Та не клопочіться так, — спиняв її Тарас. — Ми й самі, здорові, підемо та наїмося. Де ж це Ладько?
— Де ж? у тіятрах!.. Сьогодні ж неділя, вистава в нас. Зразу видно, що "Червоне село".
— Атож, щотижня! — устряв найменший, Кирилко.
— Та й чого так рано починається, — здивувався Тарас. — Я думаю, ще нема й четвертої години.
— О! Та він же там за якогось старшого, — здивовано відповіла Наталка.
Так, наче хлопці повинні були це знати.
Гонець, видно, скоро домчав до Ладька з надзвичайною естафетою, бо не встигла Наталка посадовити гостей за стіл, як у хату прожогом влетів Ладько.
Посипалися вигуки здивовання, непідробленої радости, розпитування, — тисячі ознак щирої зустрічі. Тарас відчув те саме почуття заколисуючої теплої купівлі, що так до сліз вразило його в перші дні приїзду до Дрижиполя. Фіма ж широко посміхався й прикладався до сметани й велетенських пиріжків із вишнями.
Наталка більше вела розмову з Тарасом, Ладько з Фі-мою. Ладько — високий, майже сформований парубійко, зрадів, що є кому показати свої багатства. Показував того радіоприймача, що сам сконструював, фотоапарати, одного й другого, патефона, велисопеда, правда, трохи ушкодженого, але все ж... Вони так захопилися оглядинами цього всього добра, що аж через годину Ладько стукнув себе по лобі:
— Максимцю! Біжи, скажи, нехай там самі. Ми прийдемо пізніше.?.
— Куди? — запитав Фіма. — Може вже й додому час?
— Підемо на виставу! Це щоб ви були в Марійці у неділю та не бачили нашого театру?
Тарас цього не чув. Вони з Наталкою також були захоплені. Наталка розповідала щось дуже цікаве. Так от чому Марійку звуть "червоним селом"!
Ще тільки в Дрижиполі ходять туманні загальні розмови про якусь таємничу "комунію", а тут уже вона й організується... Що ж то воно таке?
— А я знаю? Одні кажуть соз, а другі — комуна... у панській економії... А що воно буде — убий, не скажу!.. Та й тако-го, я знаю?.. — задумливо говорила Наталка.
А Тарас замилувано слухав марієцьку говірку, трохи відмінну від їх дрижипільської.
— Ладько записався сам, усю сім'ю нашу приписав, а тоді вже й мені сказав. Я, як почула! "Ану, зараз мені піди випишися!" Накричала на нього, натупала...
Наталка аж згорнула руки на грудях, розказуючи.
— А потім сіла та й думаю: "А може?.. Чогось же й Карпо там, і Хросина з чоловіком-учителем, і тато... і всі... А ми будемо збоку? Усі, хто грамотніші, то пописалися, а ми так зостанемося? Та й куди?" Та хай уже буде так...
— І Карпо теж записався?
Карпо був другий син Мокрини теля Павла. Він закінчив двоклясову дрижипільську школу, ще десь учився трохи, служив якийсь час на пошті, а тепер усе був серед сільських заправил, {підхоплював кожне нове починання, вважався найрозумнішим чоловіком на село.
— А як же! Він же активіст! Що де не є, то він — перший.
— О, то розумій! — сказав Тарас батьковими словами.
— І так деякі хазяї пописалися. Он Яків Дуб'яга, не рівня нам, хазяїн добрий, а прийшов із армії й почав усіх ото намовляти.
Якова Дуб'яга Тарас не знав.
— Не знаєш? Той, що держить наймолодшу Ференцеву, Явдошку. Ще їх найстарша сестра, Мар'янка, з дядиною Одаркою, твоєю мамою, були колегами.
Ні, Якова Дуб'яги Тарас не знав. Але, як Наталка каже... Тарасові все здавалося, що зза Наталки визирає улюблена тітка, така була вона на свою матір подібна.
— А-а!.. — пригадав він. — Казали мама не раз, казали...
— Мар'янка та вже померла, царство їй небесне...
— Де ж це воно буде? — перебив Тарас. Він щораз більше приймав до серця марієцькі новини.
— А в панськім дворі! Там тепер сови літають, але так беруться усі...
— О, то цікаво! — заіскрилися Тарасові очі.
— Коли ж так лякають, що це будуть пайок давати, та невільний будеш його з'їсти...
Знов подумала Наталка.
— Але що буде людям, то те й нам... По правді сказати: є нас чотири таких, щоб робити, та й нема коло чого. Була пара коней, дві корови, — якось би жилось. Та як узялися на нас, як узялися! Наклали якийсь гекспорт, та якісь самообкладання.. Них ти сказишся! Старий узяв та продав коні й одну корову. А це ще є січкарня, то треба розібрати й сказати, що зламалася, бо наклали триста карбованців...
Дивувався Тарас. І вони потрапили в "гекспорт"? Та в них же й землі нема!
— Ну, то що? Торік були бідняками, а цього року стали середняками, ще й заможними. Добре, що ще не знали про дівку, а то було б... Тепер нитра дівки!
Наталчину мову треба було розуміти. Очевидно, щороку хтось складає списки й визначає, кому "ходити в серед-няках", а кому в бідняках, а кому судилася доля "експортного господарства", себто, призначеного на ліквідацію й конфіскацію, якщо той господар не виконає всіх податків хлібом і грішми, що накладено на нього.
Тиміш Чорноїван, Наталчин чоловік, був "гамерика-нець".. Безземельний. З Америки, де він пробув п'ять років, вивіз він вічно нового капелюха та вміння працювати коло машини. Спромігся на власну січкарню і заробляв цим досить, щоб прожити й без землі. Був ще механіком коло молотарки та й синів цього вчив.
Наталка, — яка родинна схожість із Тарасовим татом, — також не дуже прихилялася до хліборобства. Вона собі "сама з себе" навчилася шити на машині, купила на виплат зінґерівську машину й здавна була за сільську швачку. Не мала й одної дочки, самих синів, то завжди держала дівчинину, яка вчилася коло неї шити та допомагала в хазяйстві.
"Але що ж у всьому цьому поганого?" — питав сам себе Тарас. — "Чому — "гекспорт"? Чому триста карбованців податку? .За січкарню? Треба,, щоб були конче всі вбогі?"
Боже, який він тугий до політики! Он Фіма зразу поставив би все на своє місце. А він неминуче потрапляє у полон фактів і стає на бік оцих несвідомих, політично невитриманих сестер Наталок, дядьків Геменів, тіток Христь. Він не може в самому собі нічого знайти, щоб протиставити оцим скаргам. Він не вміє правильно, по-пролетарському, оцінити того, що діється навкруги.
Для нього Наталка — сестра того самородного Павлового генія. І Тарасові уперто навертається думка: що не вдалося тітці Мокрині втілити в Павлові, те вже складається, може повільніше, в Наталчиній сім'ї. Сийи її, — це вже справді з найглибших низів — могли бути і стануть "самі з себе<$ сільською інтелігенцією, із інтелектуальним рівнем, вищим за сільський загал.
Це погано?
Він далеко зайшов у своїх думках і, звичайно, не туди, куди слід. Адже саме слово "інтелігенція* звучить тепер якось старомодно, так само, як і "народ". Ба ні, ще гірше, як старомодно, — лайливо!
На столі з'явилася повна миска добірних темних вишень, але ніхто їх не захотів їсти. Пішли в садок, — з дерева в рот вони смачніші. А Наталка хутчій метнулася попорати.
— Чекайте-но, і я з вами піду! — спинила вона хлопців, коли вони виходили вже в подвір'я.
— Ніколи не ходила на ці вистави, а думаю сьогодні піти. Подивлюся, — коли нема нікого такого, як я, старого, то піду додому.
Наталка не хотіла розставатися з Тарасом.
II.
Театру а вірніше, сельбуд у "червоному селі" Марійці був перебудований з попової хати. Просторе подвір'я, — колись гарний сад, а тепер вирубаний, — було населене усякими гойдалками, кільцями, сітками, драбинками. Як майдан для ігор у якомусь санаторії.
Перед сельбудом на дзиґликах сиділи музики: скрипка, бубон, фаґот, флейта. Призначення їх, — закликати до театру на виставу. А враження було таке, наче тут починалося весілля. Особливо старався бубон.
Наталка, Тарас і Фіма по дорозі згубили Ладька, він побіг уперед. Коли вони підійшли до сельбуду, там уже був дим коромислом.
— Он, які фартикули приставляють, — показала доброзичливо-глузливо Наталка на сгіортовців, що витягалися на кільцях, на драбинках, перекидалися через штанґи... —