І за кілька днів у газеті "Кур'єр цодзєнни" з'явився фейлетон журналіста Лібецького*. Фейлетон називався "Нова італійка". Ось він:
"Познайомився з нею на чорній каві у панства Александ-ра Райхмана, де передусім збиралися представники всіх верств артистів.
— Познайомлю пана з панною Крушельницькою,— сказав мені милий господар.
Подивився здивовано.
— Хто то є панна Крушельницька, бо, признаюся, я такого імені серед артистів не зустрічав в артистичному світі.
— Це прекрасна львівська співачка, має сильний і гарний голос, буде, власне, дебютувати на тутешній сцені.
Підійшли.
На канапі сиділа особа досить оригінальної вроди, мала легкооливкове обличчя, риси майже східні і дивний меланхолійний погляд. Вбрана темно, незвичайно скромно.
Повітала мене усміхом і сильним потиском руки.
— Дуже рада познайомитися з паном. Хвилину тому познайомилася з кількома тутешніми журналістами, чому так само рада, бо...— всміхнулася значущо,— незабаром буду виступати тут на сцені. Потрібна мені підтримка.
— О, про це панна мусить бути спокійна, критики наші дуже поблажливі до всіх артистів взагалі, а до своїх особливо.
Хтось перервав нам розмову.
Я бачив, як перед виходом подали їй скромну шубку бронзово-шоколадного кольору і ще скромніший капелюх.
Зустрів її потім пару раз в тому самому вбранні, коли бігла в театр на проби.
П'ятого грудня афіша заповідала виступ нової співачки п. Соломії Крушельницької в "Аїді" в титульній ролі. Публіка і критика прийняли артистку доброзичливо, але без ентузіазму. Виступ її в ролі Сантуцци так само був визнаним, але тільки в "Гальці" — стала приводом для досить гарячих овацій.
* Це ім'я називає Антін Верба в своїй статті, надрукованій в "Українськім календарі" за 1973 рік.
Поновлення "Графині" Монюшка вже чекали з нетерпеливістю, лічили дні до першого дня вистави тієї опери.
Коли панна Крушельницька показалася як графиня, то зачарувала всіх.
Кожна вистава "Графині" додавала їй щораз більшої слави. Писали і говорили про неї з ентузіазмом. "Графиня" і Крушельницька ніби стали синонімами, удачі однієї потягли за собою тріумф другої.
Звідси всі удачі цієї артистки на варшавській сцені були їй гарантовані, а гаряче і сповнене образності перо одного з наших найталановитіших музичних критиків* рознесло славу її за мури Варшави.
Варшаві, і тільки їй, завдячує артистка своєю теперішньою і навіть майбутньою кар'єрою.
Минуло кілька місяців.
Одного дня знайшов я у себе на письмовім столі запрошення такого змісту: Станіслав і Марія гр. К. просять шановного пана ласкаво прибути на раут.
Я прийшов досить пізно. Салони були переповнені гостями. В одному кутку головного салону я зауважив групу дам і панів, які оточували когось. Я наблизився і побачив з гордо піднятою головою знайому мені артистку.
Прекрасний туалет, діаманти в ухах, діаманти на шиї і в волоссі. Вся постать виструнчена і певна себе.
Вітала знайомих легким скиненням голови або подаванням руки в дуже протежований спосіб.
Поздоровлення приймала спокійно, так, якби вважала то річчю абсолютно натуральною.
Очевидно, безперервне повторення в газетах виразу "Графиня" Крушельницька і Крушельницька "Графиня" доконало в ній таких великих перемін.
При виході подали їй замість скромного хутра прекрасну накривку.
І знову пройшло кілька місяців.
Не мав уже більше можливостей зустрітися з панною К.
Кілька днів тому взяв до рук третій номер "Краю" і тут побачив портрет артистки і поруч її розмову з п. Мат. в Петербурзі.
Варто дати з неї кілька фрагментів:
— Колискою слави, пані, був Львів? — питає пан Мат.
* Мається на увазі Антоні Сигетинський — "найвимогливіший, маститий і найбільш незалежний критик музичний...", як сказано про нього у книзі Я. Королевич-Вайдової "Мистецтво і життя".
— Я тільки дебютувала у Львові. А завдячую всім італійцям... Співала в Кремоні, Генуї, Мілані, звідки мене до Варшави закликано. Так, не інакше: я італійська співач-
ка з природи, здібностей, вибору, методу, з замилування, як хочете... Варшава — то тільки проміжний етап. Буду в Варшаві так довго, як довго в ній триватиме високий артистичний напрям, наданий опері генералом Івановим, для якого не маю достатніх слів визнання і вдячності, але дорога моя вийшла з Італії і до Італії заведе мене раніш або пізніше.
Нехай живе щирість, отже... евіва синьйоріна Сальо-меа!
Я тепер поспішаю, аби ще сильніше бити брава "нашій" "Гоплані" — і "Броні".
Не вмію тільки собі пояснити, чому, читаючи стільки зарубіжної преси, якось ніколи перед приїздом панни Крушельницької до Варшави про її тріумфи в італійців не чув, а вона ж — усім завдячує тільки італійцям".
Друзі Соломії Крушельницької помістили в газеті спростування. Між іншим там писалося: "Розмова панни Крушельницької з працівником нашого журналу... викликала несподівані коментарі, закинуто їй, що нудьгує вона за Італією, що Варшаву вважає тільки за етап у своїй артистичній кар'єрі...
Але, по-перше, хто з нас, звичайних смертних, не нудьгує за Італією? Хіба то таке велике діло, що туди, в країну сонця і краси, прагне артистка, яка завдячує цій країні удосконаленням свого таланту?
Чи то зразу ж мусить означати зневагу до когось або чогось? Наш працівник запевнив нас, що в словах відомої співачки не було нічого такого, що давало хоча б який-небудь привід такого роду, а якщо дає, значить друковане слово того інтерв'ю не передало потрібного значення.
Панна Крушельницька переконана в тому, бо найвище і найсердечніше визнання мала у Варшаві і ніде кращого мати не буде... Це такі речі, які не надаються до забуття і які зобов'язують".
Все ніби заспокоїлося. Щоправда, хтось повсякчас дратував публіку розмовами про те, що Соломія відмовляється грати в польських операх, що їй не подобається музика Монюшка, що бере велику платню від дирекції театру. Ті самі пліткарі вживали впливу і на людей, які з повагою ставилися до Соломії, але не витримували ворожої навали. Приклад тому лист композитора Влади-слава Желенського. За бездоганно ввічливою формою відчувається і гомін пліток, образа митця, і іронія невіруючого.
"Краків 15.5.1900
Ласкава пані! Незмірно радує мене та готовність, з якою Ви прагнете взяти участь у підготовленому концерті композиторів. Для мене це доказ Вашої доброзичливості, в якій я, зрештою, не сумнівався, незважаючи на те, що, як мені стало відомо, через Вас цілу зиму не з'являлася на сцені у Варшаві моя опера "Гоплана" і запропонований бенефіс не може тепер відбутися.
Це справжній фаталізм. Ця опера, яка користувалася у Варшаві таким успіхом, мусила зійти з репертуару, і, що ще гірше,— на кілька років, бо, як видно з Вашого листа, Ви змушені на цілі роки відмовитися від "Джоконди" і "Гоплани" за порадою вчительки і лікаря!
Хоч не припускаю злої волі з Вашого боку, і, знаючи, як досконало уляглася партія у Вашому голосі, я справді розгубився в здогадах причини такої Вашої несподіваної неприхильності до моєї опери. Ніхто мені цього пояснити не міг, тільки Ви одна мені все роз'яснили. На такі аргументи, очевидно, відповіді немає.
Чекаю на листа від пана Райхмана з остаточним рішенням і датою концерту. Про пісні, які б Ви могли співати, я йому писав. Партію Бронки, зрештою, дуже милу і легку, принесу із собою. Я дав її переписати.
Приємно мені побачити Вас і почути знову...
Прошу прийняти мої слова поваги.
Владислав Желенський"
Соломія не втрачала притаманної їй гідності, та й що, власне, значила ота писанина порівняно з тим шляхом, який вона пройшла, і перемогами, якими вона завдячувала не стільки Міланові, чи Варшаві, чи Петербургові, а більше своїй важкій кровній праці і тій незвичайній силі характеру, з якою гранила свій талант.
Щодо музичних критиків... що ж, там були не тільки чесноти, а варшавські неприхильники мали своїх друзів і в Петербурзі. Нема нічого дивного, коли навіть на великих співаків пишуть негативні рецензії, але завжди видно, з якою метою вони написані. Мета статей, підписаних ініціалами А. К., зараз особливо ясна, тому всі його кпини і вся його нешляхетність не можуть принизити співачку. Він пише: "Мало удовлетворила нас г-жа Крушельниц-кая. И в пении и в игре ее замечались небрежность и вычурность, которые мало вяжутся с простым образом крестьянки Алисы ("Роберт Дьявол"). Артистка, впрочем, очень старалась, что приятно отметить". Або так: "Нам понравилась на этот раз г-жа Крушельницкая, такие приподнятые, романтически-утрированные роли, как Эльвира (Эрнани) совершенно в ее характере", "Вообще, что касается вокальной стороны, артистка старалась показать свой неблагодарный голос в лучшем свете. Ее лучший козырь — это любовь, с которой она относится к своему делу, а известно, что любовь двигает горами", "Когда ж г-жа Крушельницкая перестанет из итальянского пения делать цыганское? Нам даже кажется, что само переживание артистки напускное и происходит лишь от желания придать большую страстность исполнению".
Тінь А. К. з'явилася на сторінках цієї книги тільки тому, що навіть переслідувати великих людей — вигідно! З царства мертвих його викликало ім'я великої співачки.
Дружню підтримку знов виявив співачці її давній друг та ідейний учитель Михайло Павлик, який рекомендує не тільки в приватних розмовах, а й у пресі виявити власне ставлення до цієї кампанії і публічно заявити про свою національну приналежність.
Вона пише листа до редакції "Газети польської" і звертається до свого шановного музичного критика, людини високої інтелігентності і демократа Антоні Сигетинського. "Додаю листа, який, маю надію, буде надрукований в "Газеті польській". Вельми я була б вдоволена, якби в додатку геніальне та гостре перо Шановного Пана захотіло покарати, як належить, низьку злість і кумедність статті "Кур'єра цодзєнного"... Тисячу разів мені казали, що добре відтворені ролі опер Монюшка, з подвоєною, можна сказати з моєї сторони, докладністю, вдовольнили б цілковито безсмертного майстра. Італійській школі співу власне і завдячую тим, що Варшава визнала інтерпретацію згаданих ролей доброю".
Звернемо принагідно увагу, що після таких тріумфів Соломія Крушельницька пише не "прекрасною" і не "блискучою", як оцінювали всі газети, а — доброю.
Сигетинський був обурений поведінкою фейлетоніста і назвав його випад огидним.