Він почув її кроки й розплющив очі. Маруся сіла на старе місце біля канапи й мовчки чекально зупинила на батькові очі.
— Котра година тепер, доню? — тихо спитав Іваненко.
— Шоста. Мама хотіла прийти до тебе, але я не пустила.
— Дуже добре. Як ти гадаєш: дядьо Сергій може бути дома в цю годину?
— Так, я думаю, що він уже дома.
— Добре. Ми поїдемо зараз удвох до нього. Мамі треба сказати1 шрнебудь, куди ми йдемо...
— Скажемо, що ти маєш побачити когонебудь у клю-бі, а я їду до подруги.
— Добре. Я покликав би Сергія сюди, але нам тут не дали б говорити. А говорити треба серйозно, дочко. Дуже серйозно.
— Я розумію, тату.
— Я знаю, що ти розумієш, хоча досі не зовсім добре тебе знав. Ну, ходім.
І Степан Петрович, силкуючись не показати болю від вставання, легко підвівся й пішов до столу. Поклавши до кишені портсигар, він помацав себе руками по інших кишенях: портфель, гаманець, хустка, гребінець, все було на місці.
— Добре. Ходім.
Розділ 21
Дядьо Сергій і Івасик були дома і якраз пили по обіді чай. Дядьо Сергій дуже зрадів гостям і зараз же, прибравши свій камуфляжний, шамотливий тон, почав частувати їх чаєм. Степан Петрович, машинально зігнувшись на стільці, ухвально похитав головою і немов про себе сказав:
— Це — добре, чай. Прийшли, мовляв, у гості... А по суті, Сергію, прийшли чогось іншого. Треба говорити, брате, і серйозно говорити.
Сергій довгим, пильним поглядом вдивився в брата, перевів його на Марусю, почав дещо догадуватись, але нічого не казав. А Степан, озирнувшись на двері й по хаті, повторно похвалив:
— Це добре, у тебе ніхто не може слухати. Та ще як посадити Івасика на лаві перед хатою, то можна бути цілком у безпеці. Правда, Івасику?
Івасик зараз же схопився на ноги й весело по-скавт-ському відповів:
— Раз-раз готовий! Зараз іти?
І його вихорець гордо й завзято задерся вгору.
— Дуже добре, іди зараз. Ти нічого не маєш проти, Сергію?
Сергій Петрович, занятий розливанням чаю гостям, поспішно відповів:
— Нічого, нічого. Іди, синку, стережи. На випадок чого, постукай у вікно.
— Добре! Я знаю.
Івасик кинув заздрісним поглядом на Марусю, яка, очевидно, мала брати участь у секретній розмові дорослих, і вислизнув із кімнати. А Сергій Петрович зачинив вікно, запнув завіску на ньому й засвітив лямпу на стіні. Вся кімната залилась затишним, теплим світлом, приглушеним жовтим паперовим абажуром.
Коли всі троє сіли за столом перед склянками чаю, Степан Петрович закурив, сьорбнув із своєї й тоді звернувся до брата:
— Мені, Сергію, Маруся розповіла все, що у вас тут без мене було. Все. І всі ваші розмови, і всі події. Отже секретів у нас тепер нема, і ти можеш мене не боятись. А я зараз скажу вам про себе.
Сергій кинув оком на Марусю, на Степана і нічого знову не сказав, тільки помацав себе рукою по кишені, де бував тютюн. А Степан злегка похилив голову і якийсь час сидів так, немов збираючи думки чи забувши про все. Маруся скупчено мішала ложечкою чай у склянці й дивилась у неї.
— Так от, брате, — раптом підняв голову Степан і почав повільно, немов у задумі, говорити:
— Ми прийшли до тебе на велику нараду. Так, на велику нараду. Треба нам рятуватися. Серйозно рятуватися. Я був сьогодні в Бєлутіна і виніс враження, що справа моя у нього погана. А коли моя, то й ваша, так уже всі ми пов'язані. Але вперед, ніж обмірковувати, я мушу розповісти вам те, чого ви не знаєте. Розповідь буде довга. Отже слухайте уважно і терпляче.
І він, зробивши невеличку павзу, все тим самим повільним, немов би злегка задумливим, та навіть байдужим, тоном розповів усю свою епопею, починаючи з узятої на себе в кабінеті Бєлуґіна місії розкриття організації термітів і проходячи через усі етапи її в Києві, в потягах, на Донбасі. Маруся слухала з таким напруженням і хвилюванням, що в неї гаряче зашарілось лице і очі блищали як од сліз. А Сергій безперестанку смоктав грудочку за грудочкою цукор і не сьорбав чаю. Коли Степан дійшов до розповіді про допит у льоху радгоспу, про биття його, про оселедець, пацюків, Маруся не витримала і, схопившись на ноги, підбігла до стіни, розіп'яла на ній руки й почала сильно крутити головою по ній, щоб спинити ридання. Дядьо Сергій підійшов до небоги, спинив голову її і підвів до столу. Маруся не плакала, тільки кусала нижню губу так, що з-під зубів виступила кров.
— Вибач, тату. Говори далі, — хрипко сказала вона і почала жадібно пити прохололий чай. На нижній губі зробилась закривавлена смужка.
Степан Петрович закурив знову й усе тим самим рівним, майже байдужим голосом докінчив своє оповідання.
— І от тепер сьогодні в Бєлуґіна я побачив, що у них нема до мене довір'я, — стомлено посміхнувся він. — Вони, очевидно, мали за мною стежу під час моєї мандрівки. Так, — вони повинні знати, що той, хто так "придивлявся", як писав Марко, не може не побачити того, чого раніше, з тих чи інших причин, не хотів чи не міг бачити. Якщо "вони" підозрівають у мені хоч трохи чуття логіки й так званої порядности, вони не повинні мені довіряти після такої моєї анкети.
Та я скажу більше: коли б члени політбюра проробили цю анкету і т а к, як я її зробив, то деякі з них, мабуть, дуже задумались би, і хто зна, чи збереглось би тоді до них у інших довір'я. А що ж казати про мене! Ясно, що вони повинні взяти мене на підозру, що це їхній обов'язок взяти мене на допит.
Але не в цьому річ! — похопився він пояснити далі, побачивши, як скинулась Маруся і підвівся Сергій. — Річ у тому, що становище всіх нас, на мою думку, надзвичайно загрозливе. Та не тільки нашої родини, а всього населення Радянського Союзу, комуністів і некомуні-стів, "винних" і "невинних", усіх. І от на підставі таких фактів та міркувань я зробив цей висновок.
Виклад їх, цих фактів, тягся довго, але ні Маруся, ні Сергій не перебивали його і понуро слухали.
Після того, прихилившись до них, він виклав свій проект таким приглушеним голосом, що коли б хтонебудь, не зважаючи на вартового, слухав під вікном, він нічого не почув би.
Сергій і Маруся з жахом слідкували за кожним словом Степана і не рухались.
— Так, дорогі мої, — сумно хитнув він головою на закінчення. — Те, що я вам сказав, може здатися несподіваним. Але з об'єктивного погляду це — цілком сподіване. Нема в мене жодного почуття помсти, ні якогось подібного почуття. Це — вирішення рівняння з багатьма невідомими. Невідомі, яких раніше я не міг чи не хотів знати, стали мені тепер відомі і дали мені оцей висновок, суто математичний, хоча для мене особливо болючий.
Тисячі людей в Радянському Союзі напевне мають такі самі міркування і приходять до таких самих висновків. Я переконаний, що тисячі і тисячі людей готові принести себе в жертву для цієї мети. Режим сам творить зброю, яка конче повернеться проти нього. Якщо не в цій формі, то в іншій, а це неминуче станеться. Радянський режим уже підточений до такої міри, що досить якогось струсу, і він завалиться.
Я маю підстави твердити, що деякі з наших вождів, якщо не всі, здають собі справу з цього і почувають великий страх. І під впливом цього почуття, щоб попередити цей струс, вони можуть удатися до такого страшного і для них і для всього людства засобу, як війна. Вони можуть викликати її для того, щоб, як вони самі кажуть, втягти в безодню все людство разом з собою, а не загинути самим під руїнами свого режиму.
Отже, що повинні робити радянські громадяни, які це бачать, розуміють і мають сумління?
Степан Петрович зупинився. Маруся гарячково м'яла в пальцях хустку, а Сергій тримав на столі сильно стиснений кулак.
— Мені здається, мої дорогі, — почав знову задумливо Степан, — що обов'язок кожного такого громадянина зробити все, що сила його, щоб помогти звільнити людство від цієї загрози. А як Політбюро може від страху кожної хвилини загубити розум, і покликати на допомогу собі це страховище, то ті, такі як ми, що це зрозуміли, повинні тим чи іншим способом прискорити отой струс і викликати падіння режиму. Мій проект має на увазі тільки це. Ми про це ще будемо говорити:, якщо не виявиться якийсь кращий проект. Найсутніше, кажу, це попередити якомога швидше катастрофу.
Ви повинні натурально запитати мене: хто ж власне може взятись за виконня мого проекту? Я вам одповім так само, як я відповів самому собі: взятись за виконання його повинні ті громадяни, які визнали б, що таке вирішення було б найчесніше і водночас найпрактичніше. Я — один із таких громадян, мої дорогі. І ось через що: насамперед, я — хворий і то до такої міри, що мені треба було б довго і в найкращих умовах лікуватися.
В київській клініці лікарі мені одверто це сказали. А це, ви ж розумієте, річ для мене неможлива в цих обставинах.
Далі, моє становище в МДБ непевне. Поскільки вже виникло недовір'я до мене, "вони" вже не можуть ставитись до мене, як перше. Навіть, коли б Белуґін любив мене, як брата, а воно трошки не так, він повинен був би, щоб не стягти на себе підозрінь, виявляти до мене.-найбільшу суворість і вимагати, щоб я дав йому безперечні докази моєї невинности. А де ж я йому їх візьму? Отже раніше Чи пізніше вони будуть змушені мене "знешкодити".
Таким чином передо мною стоїть альтернатива: або чекати "чорного ворона" і відповідного кінця мого життя, або ж віддати це життя з доброї волі на якийсь вчинок, корисний для колективу. Я гадаю, що практичніше і чесніше вибрати друге рішення.
Але чекай, Марусенько, не дивись на мене такими трагічними очима. Я повторюю: можуть знайтися інші виходи, які не вимагатимуть таких жертв. Наприклад, я маю ще один проект, про який я вам зараз скажу. Він — цілком іншого характеру. Коли б він здійснився хоч би частково, мій перший проект цілком одпадає. А для цього мені потрібна поміч Дев'ятого, якому я й хочу викласти мої міркування. Але чи схоче він прийняти їх?
— А коли ти знатимеш про це? — сухо кинув Сергій.
— Хутко. З завтрішнього дня я сідаю за роботу з тим, щоб подати Дев'ятому якомога швидше всі аргументи на користь мого пляну.
— А я, тату, — раптом спитала Маруся вся зачерво-нівшись, — як я маю поводитись з Андросовим? Ти мені сказав, що це питання вирішиться пізніше.
— Пізніше, доню, пізніше. Треба тримати цього чоловіка в запасі. Можливо, що тобі, бідненькій, доведеться якийсь час грати далі ролю Юдити.