Надрукована на машинці. А вгорі написано: "Доповідь про красу".
В залі багато-багато людей. Ніна сидить. І Гриць. І учні його класу.
Хлопець читає бліді, невиразні слова доповіді. Вони звучать у просторі і одразу ж розпливаються, як мильні бульбашки, не доходячи до слухачів.
— Ми зібралися, — бурмотить Вася, — щоб обговорити питання…
Налітає вихор. Вихоплює з рук хлопця листочки з текстом, жбурляє їх геть, розкидає по сцені. Вася кидається за ними, але не може спіймати. Як же тепер? Як промовляти до людей?
А люди сплять. Спить Ніна. Сопе Гриць. Хропуть всі слухачі. І Васі соромно за себе, за Ніну, за всіх, що так паплюжать велике поняття. І ще знає Вася, що все це сон. Сон! Але як вийти з нього, як прокинутись?
Зненацька широко розкриваються двері залу. В проході з’являється кремезний чоловік. В’ється за вітром борода, за ним слідом до зали вривається буря. То Іван Стотисячний. Він підходить до трибуни, суворо дивиться на слухачів. Всі хропуть. Стотисячний докірливо хитає головою.
— Ех ти, лицар! Де ж твій меч! Де ж твоя сила?
— Вони сплять, — розгублено каже Вася.
— Розбудити! — гнівається Стотисячний.
— Не слухають.
— Такого слова й не послухають. Дзвоном треба розмовляти! Дзвоновим голосом! Ось я покажу!
Іван Стотисячний махнув рукою, і той рух ніби розпанахав зал надвоє. З’являється велетенський дзвін.
— Ось як треба! — каже він, розхитуючи било дзвона.
Здригається земля. Звуки наростають, посилюються. Вже не один дзвін, а тисячі вплітаються в дивовижну мелодію пробудження.
Зал зникає. Щезає трибуна. І Вася бачить, як димлять верховини гір, спалахують вогнем. Дрижать надра землі, колишуть грунт, проривають в горах кратери вулканів. Стовпи полум’я сягають неба. І спалахують бузковим, фіолетовим вогнем дерева, розквітають небаченими квітами. А на полях неозорих люди водять хороводи, співають чарівних пісень і квітчають один одного вінками весняними…
— Краса, краса прийшла на землю, — лунає спів. — На віки вічні! На віки вічні!
Вася прокинувся. Довго мовчав, заворожений нечуваним видінням. Все ще відчував себе в полоні святкового сну. За вікнами цвірінчали горобці, в шибки стукали віття каштанів. Хлопець схопився з ліжка, кинувся до столу.
Треба записати цей сон. Неодмінно…
Писав у щоденнику, думав. А може, поговорити сьогодні з хлопцями й дівчатами? Вони вже не діти. Скоро вийдуть у широкий світ.
Як би необхідна була така спілка — спілка лицарів краси!
Васю в костюмі Дон-Кіхота зустріли сміхом. Наступали на меч, смикали за пір’я. Він знайшов Ніну серед юрби звірів. З-під маски лисиці виглядала товста чорна коса. Єдина у всій школі. Такої не було ні в кого з дівчат.
Вона здивовано запитала:
— А як ти мене пізнав?
— Не скажу. Таємниця, — прошепотів Вася. — Телепатичним шляхом.
Почалися танці.
На Василів меч наступали, обурювалися. Він одчепив його, викинув у коридор. Ніна сміялася:
— Навіть дерев’яного меча нема у мого Дон-Кіхота.
— Зуби залишаються.
— Зуби можуть викришитися, — почувся вкрадливий голос.
Вася оглянувся. Біля нього етояла постать, чорна ніг до голови.
— Хто ти, мара?
— Той, що в скалі сидить, — таємничим голосом відповіла постать.
Гриць. Це на нього схоже.
— Чого ж тобі треба, маро?
— Танцювати з лисицею. Час Дон-Кіхота скінчився.
— Дуже дивно, — знизав плечима Вася, — ніколи чув, щоб "Той, що в скалі сидить", танцював. Тобі належить сидіти десь у проваллі.
— Мої жертви тут, — загадково сказала маска.
— Чи не лисиця? Лисиці не віддам.
— Майбутнє покаже.
Чорна мара зникла в юрбі. Ніна сміялася.
— То ж Гриць. Хіба не впізнав?
— Впізнав.
— Він заздрить Дон-Кіхоту… і насміхається над ним.
— Над Дон-Кіхотом всі насміхаються. Завжди.
— Тоді скинь ту личину. Стань сильним.
— Потрібні друзі. Щирі. Вірні… Послухай, Нінко. Зберемо сьогодні наших, з дев’ятого "А".
— Навіщо?
— Поговоримо про спілку краси. Ти знов за своє?
— Ми скоро роз’їдемось. Ніно, як чудово буде, коли понесем" в світ ідею лицарів краси!
— А що ж… Я не проти.
— Нінко… Я тебе поцілую…
— Цить, божевільний… Ще хтось почує…
5
Суперечка була бурхлива, непослідовна. Репліки летіли над головами учнів, як кулі, рикошетили, поверталися до тих, хто їх пустив.
Гриць Сіробаба говорив розважливо, авторитетно, розчісуючи біляве, гладеньке волосся.
— Давня, смішна історія. Мені дивно, що Вася досі її не забув. Старий, екзотичний гуцул розповів йому казочку, а він роздзвонив її на весь світ!
Вася побагровів, схопився. Ніна смикнула за рукав.
На захист Васі виступив Володя Окуленко. Він, поправляючи окуляри, ткнув пальцем у груди Грицю.
— Недемократично мислиш. Той гуцул, може, мудріший за тебе. Ти ж нічого не знаєш, крім того, що визубрив. А він дав ідею. Оригінальну!
— Нежиттєву! — огризнувся Гриць.
— Треба зробити її життєвою!
— Як? Прийняти постанову?
— Ми для цього й зібралися, щоб подумати, — палко сказав Вася.
— Можна почати з малого. Усвідомити, що є така спілка. Спілка краси. І кожен, хто вважає себе причетним до неї, хай живе за її нормами.
— А які у неї норми? — насмішкувато запитав Гриць. — Хто їх виробить?
— Ми.
— Вношу пропозицію, — сказав басом Сергій Воловенко. — Спочатку програма-мінімум…
— А може, зовсім не треба ніяких спілок? — позіхнув Стьопа Горін. — А то це буде насилля над психікою…
— Яке насилля? — здивувався Вася.
— Еге. Психологічне насилля, — розвів руками Стьопа. — Як усі, так і ти. Вже якось незручно уникати. Ха! Звання зобов’язує!
— Ти цинік! — сказав Вася.
— Тихо! — гримнув Сергій. — Програма-мінімум… Не хамити — раз!
— Невелике лицарство — не хамити! — знизала плечима Ніна.
— Я ж сказав — мінімум! Давати місце старим людям і літнім жінкам — два!
— А дівчатам?
— Дівчатам — зась! У них ноги молоді!
— Оце так лицар!
— Можна зробити виняток гарним дівчатам!
А хто буде визначати, яка гарна, а яка ні?
— А ти що — сліпий?
— Тихо! — крикнув Сергій. — Не плювати на вулицях — три. Не…
— Знаєш що? — скипів Вася. — Це вже клоунада, а не спілка краси! Вийде так, як в об’яві у тролейбусах та трамваях, — не смітити у вагонах, не бити шибок, не скакати по сидіннях, не плюватися, не ображати пасажирів, не розбивати плафонів! Я ще можу додати — не лазити по ринвах, не кидати на людей тортами, не одривати ґудзики у перехожих, не кукурікати в оперному театрі…
— Клоунада, — зневажливо крикнув Гриць. — Цікаво, яка в тебе програма?
— Справа тут не в переліку правил, — тихо сказав Вася. — Будь-яке правило можна обійти. Ось ми з вами через рік розійдемося, зустрінемо інших людей. Зав’яжемо з ними стосунки. На рік, на два, на десять, па п’ятдесят. І ми повинні понести до тих людей гаряче бажання оновлення, протидії бруду і неправді скрізь, у всьому…
— Туман, братці, туман! — сказав Гриць. — Я пішов спати!
— Ну й іди!
— Базікайте далі, "лицарі"!
За Грицьком рушило ще кілька хлопців та дівчат. Ті, що лишилися, схвально загукали:
— Правильно, Васю! Треба домовитись. А після школи будемо писати один одному.
— І шукати щирих друзів, нових лицарів краси. Де б ти не був…
— Як ланцюгова реакція. Здорово!
— Руки, — сказав Вася, сяючи очима.
Десятки рук простяглися, зустрілися. Вася скосив очі, поглянув на Ніну. Її рука теж була біля його руки…
6
Терентій Гаврилович Рибенко заплющив очі, склав руки на животі. Подрімати б. А секретарка хай скаже відвідувачам, що важлива нарада. Ні, не можна. Незручно. Він же недавно був таким самим головою колгоспу, як ті, що ждуть. Да, все тече, все міняється…
Гудуть, гудуть голоси за товстими, глухими дверима.
Наче джмелі на луках. А здорово було б оце тепер на луки вибратися. Трава молодюсінька, роса на ній блищить, квіти ясні, наче хто жарини розсипав. Пахощі такі, що дух захоплює, ніби меду п’янкого випив. А жайворон, бісів син, заливається вгорі, лящить, аж млосно на душі, а земля паріє, паріє… Жаль, що не можна вирватися. Діла. Ради них себе не жалієш, розриваєшся на частки.
Секретарка стала на порозі, тихо говорить:
— Терентію Гавриловичу, голова колгоспу Ярий з Осочинець.
— Проси. Осочинці. Да, Осочинці. Сусіди… були…
В кабінет проломився здоровенний чолов’яга, чорний, як циган, в суконному полупальті, з великими червоними руками. Він оглянув кабінет, побачив Рибенка, добродушно всміхнувся, кивнув. Ще від порога простягнувши руку, сказав грубим, степовим голосом:
— Аж дивно бачити тебе тут, Терешку! Здоров, друзяка!
Терентія Гавриловича покоробило. Що він, забув, з ким має справу? Ніякої субординації. Ніякої поваги.
Рибенко силувано усміхнувся, подав пухлу холодну руку, показав на стілець.
— Сідайте, товаришу Ярий.
Ярий розгублено постояв біля столу, потупцював, кашлянув. Потім важко сів на стілець. Мовчав. Крутив у вузлуватих пальцях якийсь папірець.
— Ну… що там у вас? — запитав Рибенко.
— Пропозиція одна виникла, — в’яло сказав Ярий.
— Викладайте.
— Я в кількох словах. У нас три відділки. Зернове господарство. За багато кілометрів треба їздити. Рентабельність нікчемна. Господарського смислу нема. Колгоспники вважають, що краще було б організувати в нашому селі кілька ферм.
— Не збагну…
— Я поясню. Птахоферму — раз. Води вдосталь, сотні тисяч голів можна розвести. Рибоартіль — два. Сад — три. Овочеву ферму — чотири, можна прокласти для поливу труби… Ми підрахували — прибутки будуть разів у п’ять більші, ніж від зернового господарства.
Рибенко позіхнув. Покрутив пальцями. Похитав докірливо головою.
— Підрахували. Вважаєте. Отже, все, що заплановано вищестоящими інстанціями, — на вітер? Так? І отже, ми сидимо тут даремно? Так? Ми нічого не бачимо, одгородилися від народу папірцями, стінами. Так?
Ярий розвів руками, встав із стільця.
— Дивно. Ми як краще. Ось проект. Я думав, що ви… Терентію Гавриловичу… оскільки ви в курсі діла… жили там, знаєте умови… поможете тут, у міністерстві…
— Покладіть на столі. Отак. Розберемось. Поміркуємо. Не треба поспішати. Хе-хе. Виконуйте плани, вказівки, а там… побачимо…
— Прощайте, — глухо сказав Ярий і пішов до дверей.
Стукнуло. Терентію Гавриловичу стало неприємно, прикро. Ніби він зробив щось не те. Образив старого товариша. На "ви" перейшов… Можна було й на "ти", чого воно вирвалося з рота? Наче біс за язик сіпнув. Що це з ним діється? Чи не старість?
А ще ж недавно… Виїде, було, він на луки… А там косарки, як жуки, скрекочуть, поряд з ними косарі, як журавлі.