— Єдність світу — вічна істина…
— Все це так, — сумно сказав я, — але від цього не легше. Випадково ми потрапили сюди, а назад доро-ги нема.
Геон з любов’ю дивився на нас, мовчав. На його високому чолі відбивалось проміння думок, що блиска-вицями проходили в свідомості. Нарешті він сказав:
— Я не можу допомогти вам. Ми живемо на такому рівні, що опускатися до вашого світу дуже важко. Інколи це робиться, але той спосіб не підходить. Дуже легко до вас можуть проникнути Чорні Тирани — жорс-тока зграя володарів, які панують над істотами нижчих сфер негативного світу. Але ж ви не захочете користа-тися їхніми послугами?
— Ні, — вигукнула Лю. — Нізащо!
— От бачите. Тим більше, що вони залюбки використають вас для своєї мерзенної мети.
— Якої?
— Для руйнування. Вони прямо протилежні всякій творчості.
— Це і в нас є, — прошепотіла Лю. — Хіба мало великих ідей було повернуто на війну і знищення!..
— Так, — згодився Геон. — Інакше й бути не може. Оскільки наші світи розвиваються спільно, то анало-гічні явища повинні бути там і там. А коли вони зникнуть в одному світі, в той же час вони перестануть існува-ти й в іншому…
— Чи буде це коли-небудь? — гірко запитав я.
— Обов’язково. Хода еволюції невпинна.
— А поки що робити нам? Як жити?
— Як жити? — здивувався Геон. — Залишайтеся тут. Хіба боротьба у всіх світах не єдина? Хіба тільки у вас прокладається шлях до світла? Цей процес єдиний. Включайтесь у нього тут, раз ви потрапили сюди…
— Але ж ми чужі вам?
— Чому ж чужі? Хіба ми не знайшли спільних думок? Хіба кращі ідеали наші не спільні? Хіба, як ми вже говорили, наші світи — це не грані єдиного світу.
— Я не зовсім розумію, — розгубився я перед навалою незвичних ідей. — Де вони з’єднуються?
— З’єднуються вони в суті своїй, в третьому світі, світі синтезу.
— Ще є третій світ? — здивувалася Лю.
— Так, — відповів Геон. — І той світ є синтезом двох наших світів…
— Тобто єдиний кристал?
— Правильно. Тільки він вже не світ умовних форм, а істинних сутностей. Час і простір, рух, форма — все це лиш прояви, частинні грані справжньої реальності світу синтезу.
— І там теж є буття?
— Безумовно. Буття є скрізь, де є щось. Там буття незрівнянно багатше, ніж в наших світах. Воно прояв-ляється на вищому рівні.
— І воно недосяжне для наших світів?
— Навпаки. Ми йдемо туди. Це найближчий пункт еволюції. І ми і ви. Саме там, як я сказав, з’єднуються лінії розвитку двох світів.
— Свідомість не сприймає, — жалісно прошепотіла Лю. — Але все це прекрасно…
— А тепер… чи можна проникнути в світ синтезу? — несміливо запитав я.
Геон завагався, уважно дивився на нас, потім промовив:
— Ми робимо це. Такий дослід небезпечний. Світ синтезу — це світ найвищих, наймогутніших, найчис-тіших енергій. Важко витримати таку неймовірну напругу. Але якщо єство істоти сповнене сміливості, чистоти й енергії — це можна зробити. Тільки ненадовго. Я був там кілька разів. Це — чарівне видовище, про яке нічо-го не можна сказати, його треба бачити…
Ми з Лю переглянулися. Одна й та ж думка промайнула в моїй і її свідомості. Я поглянув на Геона. Він підняв руку, ніби заспокоюючи мене.
— Не треба говорити. Я вже зрозумів ваше бажання.
Лю простягла мені руку, я стиснув її міцно, і ми піднялися в єдиному пориві.
— Хай буде так. Тільки ще одне попередження. Такий зліт на вершину буття не дається даром. Витрати-вши свою енергію, ви можете знову впасти на нижчі щаблі існування і потрапити в лабети Чорних Тиранів.
— Нам не страшно це, — твердо сказав я: — Ми виберемось від них.
— Я буду ждати вас, — тихо відповів Геон. — А тепер ідіть за мною.
Він рушив до отвору в стіні, ми ввійшли до невеликої сфери, заповненої блакитною імлою. Геон залишив нас посередині, між кільцями мерехтливих спіралей, відступив убік.
— Сповніться найвищим бажанням!—пролунав громовий голос.
Я обняв Лю, поглянув у її очі. Вони запалили в моїх грудях високе стремління, сповнили силою.
Запала тиша. Непорушна, неймовірна тиша. Обриси приміщення зникли, розтанули форми, речі. Навколо не було нічого.
А потім нас огорнула пітьма, повна пітьма. Вона розстилалася в безмежність. В ній не було ні часу, ні простору, ні сонць, ні планет, ні людей, ні рослин. В ній не було ніяких форм, ніяких предметів. А разом з тим в ній було все. Все, що я бачив, чув або міг узнати колись, тепер чи в майбутньому. Ви не зрозумієте мене. Це треба відчути.
Вогняні, величезної сили потоки енергії пронизували нас, єднали нас з дивними сутностями того світу. Ми відчували їх, єдналися з ними, вбирали в себе вражаючі тайни.
А потім — страшний удар кинув нас униз. Мізерна енергія нашої свідомості миттю витратилася в світі синтезу, не в силі витримати потужних потоків. Навколо замерехтіли барвисті тіні, потім темрява поглинула нас.
Від сильного потрясіння я знепритомнів…
Розділ шостий
УЛЬТИМАТУМ
Коли я отямився, навколо був морок і фіолетове небо. Я згадав попередження Геона. Ми справді витра-тили всю енергію в світі синтезу і впали сюди, на дно антисвіту. Тіло позбавилось сили, свідомість затуманила-ся.
— Лю, — покликав я.
— Я тут, — почувся голос.
Я побачив її обличчя. Воно було змарніле, виснажене. Очі Люсі згасли, потьмяніли.
— Де ми? — запитав я.
— В якомусь приміщенні.
Сутінки навколо трохи розвіялися, ми побачили біля себе юрбу чорних істот. Вони тісною стіною оточу-вали нас з трьох боків. А з четвертого бовваніло підвищення, на якому сиділа істота. Я намагався розібрати її риси, форму, але мені це не вдалося. Було тільки відчуття дисгармонії, жорстокості і невблаганної сили.
— Вам не вдалося втекти від мене, володаря, — прозвучав іронічний голос. — Тепер ви в моїх руках, люди сусіднього світу.
Ми мовчали. Голос чорної істоти на троні зміцнів, сповнився люттю:
— Чому ви не відповідаєте? Як ви потрапили знову сюди? Вас викинули з вищої сфери?
— Мовчи, Генріху. Не треба, — благально прошепотіла Лю.
— Цього тільки й можна ждати від них, — гримів Чорний Тиран. — Вони непостійні, як стихії. Най-менше коливання енергії позбавляє істоту права перебувати в тій сфері. Кому потрібне таке абсурдне, непо-стійне існування?
Володар схилився наперед, і в його словах забриніли спокусливі нотки:
— Тільки в моїх володіннях буття стабільне, вічне. Мої піддані впевнені в своєму становищі, їм не треба безглуздого принципу вдосконалення. Ми визнаємо лиш принцип насолоди — єдиного стимулу існування. Ви зрозуміли мене, люди іншого світу? Залишайтеся тут. Добровільно. Ви будете щасливі. Ви разом з нами підете шляхом насолоди і руйнування. В руйнуванні — відчуття сили. А що є вище від сили — господаря світу? Ви побували в інших світах. Це допоможе вам бути моїми слугами в тих світах. Ви одержите все, що захочете. Ви досягнете такої могутності, про яку вам і не мріялось…
Що я міг відповісти Чорному Тирану після того, як торкнувся розумом і серцем високих, неймовірно прекрасних світів, куди прагнули у всі віки й епохи найкращі серця людей? Люсі пригорнулася до мене, поква-пливо сказала:
— Генріху, не треба… Ти мовчи. Він безсилий що-небудь зробити. Ми наберемось сили, відновимо свою енергію, і його варта не втримає нас…
Чорний володар, напевне, почув слова Лю. Він випростався на своєму підвищенні і грізно крикнув:
— Вам не перехитрити мене! Вибирайте свою долю. Або станете моїми помічниками, або розлука. Я знаю — ти, чоловік, прибув сюди за оцією жінкою. Ти любиш її. Я маю можливість повернути тебе назад, у твій світ. А її я залишу тут. І ви назавжди розлучитесь. Вибирай!..
Краще згоріти у вогняному вихорі, краще пропасти в темряві небуття, ніж опуститися до найнижчого рі-вня — рабства духу. Я з викликом поглянув на Чорного Тирана. Він затремтів од гніву, і очі йому заблищали похмурим вогнем.
— Ти вибрав свій шлях, людино з іншого світу. Ти повернешся на свою землю і ніколи не побачиш своєї супутниці! Гей, слуги, візьміть його, зробіть, що я сказав!
Мене вхопили, одірвали від Люсі. Я бачив її простягнені руки, але нічого не міг вдіяти. Груба сила тягла мене геть від неї. Я відчув, що мене кидають у тісний, як труна, куб, закривають важким люком. Ніби крізь ва-ту, востаннє почулося:
— Генріх… я ждатиму тебе…
І потім суцільна мла… тиша… небуття…
Байдужість оповила мене, згасали бажання. Ще десь у глибині свідомості промайнуло: а може, треба бо-ротися? Може, ще є вихід?
Ні, нема сили. Пустота. Безнадія.
В безодні сприйняття заблищали зірочки фіолетового кольору, спалахнула вогняна пульсуюча квітка. Знову галюцинація? Звідки вона?
Я простягнув руки в пітьму. Куди мене посадили? Ні тверде, ні м’яке. Щось схоже на в’язку рідину. Вона охоплює мене невблаганними обіймами, тисне… А може, це марення? Може, це дивний, жахливий кошмар?
Загриміли громи. Потужний потік невідомої енергії закрутив мене, кинув у простір. В очі вдарило світло. Я побачив небо, сонце, море, відчув себе над землею. Я почав падати. І в останню хвилину свідомості зрозумів, що Чорний Тиран виконав свою погрозу — викинув мене в мій рідний світ.
Що було далі, ви знаєте, Педро. Якби не ви, то, певно, втопився б. Оце і все…
НАЗУСТРІЧ КОХАНІЙ
Уоллес замовк, знеможено заплющив очі. За стінами ветхої хатини гримів шторм, хвиля з стогоном роз-бивалася об скелястий берег, ніби акомпанувала вражаючій розповіді Генріха. В кутку заворушився старий ри-балка Хуан, закашляв.
Студент Педро встав з ліжка, ніби прокидаючись зі сну. Він заходив по хатині, і разом з ним бігала, па-даючи від ліхтаря, його тривожна тінь. Він розкуйовдив енергійним рухом чорне пряме волосся на голові, зу-пинився проти Генріха. Хвилюючись, сказав:
— Я не маю слів… Я вірю вам… Це грандіозно. Мабуть, інакше не може й бути. Але тепер треба про вас… про вашу долю. Що ви гадаєте робити?
— Не знаю, — кволо всміхнувсь Уоллес.— Я ще не думав.
— Еге, — раптом втрутився в розмову Хуан. — Ану, тихіше. Щось гуркоче…
Педро і Генріх принишкли. В шум шторму впліталися ясні звуки мотора. Старий рибалка кинувся до вік-на, виглянув. Тривожно озирнувся.
— Еге. Це, видно, по вашу душу. Катер. На ньому два полісмени й один цивільний.
Генріх подививсь у вікно. Справді, з-за Чортової скелі вискочив великий військовий катер. Він прямував до берега. В світанкових сутінках можна було розрізнити на палубі три постаті.