Тоді ж зітхнув на всі груди Юхим і одкинувся головою до стіни. Упав погляд на великий сволок, що весь угнувся і навіть тріснув он в одному місці. Довго дивився. Потім, неначе подумав уголос, сказав, підводячися з лави:
— Треба буде сволок новий затягти.
Катря ясно глянула на нього, аж крок ступила назустріч, мовила: 7
— Думала вже, та де ж було самій!
Юхим на це — нічого. Взяв вузлик із столу. Ще од порога глянув — зустрілися поглядами і не розійшлись, довго дивилися мовчки, і затим, навіть не попрощавсь, вийшов із хати.
Ходила на похорон і Катря. Мигичило всю дорогу. Несли труну — сам коваль та ще троє. А за труною йшло трохи людей — чвакали ногами в болоті обмоклі всі й мовчали більш. Ішла всю дорогу й Катря мовчазна. Дивилась на труну, а думала за себе. Шукала в серці смутку для покійниці, хоч на оці останні гони, але в серці не було смутку; терпке відчуття життя, радості життя переповнило зараз серце Вона згадувала, що це ж на похороні. Опускала винувато очі під ноги на грязький шлях. Але ж і шлях грязький — це тільки зараз тут під ногами. А далі ж простелеться битий серед широкого степу. І сивітимуть знов удалині високі могили, віятиме вітер полиневим духом, хлюпатиме степ колоссям в обличчя. А вона розігне спину з серпом у руці, наставить руку над очі од сонця й гляне —.ген-ген на шляху куряву вгледить. І хай то лише вихори, нехай роки виглядатимуть очі марно але ж колись прилетять разом з вітрами... На кладовищі, як опускали в яму домовину і співали піп із гугнявим дячком "вічну пам'ять", молилася й Катря. Але й знов і молитви в неї не ті: славила сіре небо, й мряку, і сиву далечінь, куди ген стеляться невідомі дороги. Хай невідомі, але ж дороги, не яма...
Іще й додому принесла Катря з кладовища повні груди терпкої радості. І весь день потому була якась на диво ясна і радісна з дітьми. Тільки ввечері затихла і неначе все чогось ждала.
І він того ж таки вечора й прийшов. Звалив із спини великого клунка додолу біля скрині, мовчки скинув свиту, на клунку й поклав, а сам сів перевзутися: чоботи драні. Катря присипляла дітей. Як ішла од полу, свиту взяла Юхимову й повісила на стовп під сволоком. Спиталася.
— Юхиме, ти хоч вечеряв?
— А є що?
Катря мовчки дістала з полиці цілу хлібину й урочисто поклала на столі і ніж. А тоді висунула з печі — насипала в миску борщу. Дві ложки подала на стіл. Юхим заліз на покутя, а поруч, у кінці столу, Катря сіла. Узяв коваль хлібину і, як загородив ножа, глянув тепло на жінку й сказав поважно:
— Хай же, Катре, не буде нам хліб гіркий у житті, а хай буде поживний!
Катря перехрестилася:
— Дай боже!— і взяла першу од нього скибку.
III
Минали літа — росли сини. Неначе граючись, один поперед одного навшпиньки ставали. Щовесни, як шиє мати штани старшому, то на цілу долоню довші пускає холоші. А Артем Остапові надіває — тільки трохи йому й завеликі. О, вже й подався. Хоч би ж був латку дав налатати. Побіг уже в кузню показатися батькові в нових штанях. Дивись, мовляв, в Оста-пових уже — виріс! Ой, летять же літа! Чи давно ще й через поріг не перелазив, а тепер он який. А на поріг пнеться вже друге мале — Орися, материна доня. Така вже улюблена та втішна, немов ні один із синів і не був такий, а може, що клопоту ж таки з нею менш, аніж з синами було: є вже й батько, є й покинути на кого. Остап, той не дуже до дитини, а вже Ар-темко, як дівчина, з нею: і заколише, і "котка" заспіває. А чи давно сама йому ще співала, чіпляла окравку червону й кликала вітра забавляти! Ой, летять літа, як на крилах! *
Незчулися батько-мати, як з літами й думи про синів до них налетіли: до чого котрого навернути?
Перший — Остап. Але про нього якось наче й думок було найменше. Так уже воно само складалося: господарство було хоч і злиденне, дві десятини наділу в степу, а мати сама б'ється, як рибина в неводі, батько все в кузні ж. Треба помочі матері. Остап найстарший був, то вже ж не кому і в поміч матері стати — йому. Буде хліборобити. Та ще ж і хлоп'я видалось: таке вайлувате собі, але тільки вгледить воли в плузі, як їдуть орати на степ, аж затруситься весь — що вже тут батькові-матері думати багато! Тільки зітхнула мати:
— Хай уже буде так. Якось житимемо. До свого та ще з снопа в князя братимемо.— І поникла в задумі над синовою долею. І батько думав за неї, похмурився.
Потім звів голову і сказав певно:
— Ну, нічого. Не вік і князь князюватиме. А поки нехай підучається змалку й на чужій землі, щоб як буде своя, то зумів їй ладу дати. Нічого, не журись, жінко!
Тієї ж весни й віддали Остапа в економію в погоничі на всю сівбу. Трудно було малому. Цілий день по грудді, воли неслухняні,— так уже нашмагають руки налигачем за день! Борона важка, а нива пиріювата — не раз на гони треба підчищати борону — накрекчеться за день! Увечері ледве при-чвалував додому, зразу ж падав і спав як убитий. І навіть удосвіта потім добудитися було важко його. Зведеться заспаний і стомлений з учора. Та робити вже нічого — треба. За батіг і з хати.
Тієї ж весни довелося й матері вперше з сином удвох на степ виїздити. Узяв був коваль на півдня волів економічесь-ких (відвернуть із строкового або Катря одробить)—ниву свою впорати. Та самому ніяк було з кузні, то й вирядив матір з Остапом.
День був сонячний і погожий. Дзвеніла блакить безліччю маленьких дзвіночків. Парувала земля, як широкий лиман обабіч дороги. В мареві тремтіла синя далечінь, і високі могили ген-ген край Великого шляху, і сірі скелі — старі ожереди по князівському лимані, як високі могили.
Мати йшла спереду урочисто, з одкритим під вітер лицем. Оглянеться — позаду воли в плузі, а поруч Остап, пустив воли і сам іде та тільки погейкує; стане, підожде, цьвохне батогом і знову сам собі йде спереду — воли слухають. Хлюпнеться в материних грудях радість, і ще вище зведе голову.
Катря аж зійшла з дороги, і сама не помітила як, і йшла борозною понад панським ланом, неначе розміряючи його широкими кроками. Біля звороту спинилася й підождала Остапка. Але він і сам знає, що треба повертати отут. Собнув на воли певний — навіть і за налигача не взяв. Воли слухняно звернули "соб".
— Ой хліборобе мій, отакий малий!— Тепла ласка налляла очі материні. Хотілось щось сказати синові радісне. Довго не знала що. Одстала й пішла за плугом по дорозі мовчки. А раптом:
— Остапе, аж дивно мені — отак тебе воли слухають! Остап і не оглянувся. Сказав поважно:
— Слухають, бо цілу ж ось весну ними й роблю.
І матері любо, що він отак поважно це сказав, як дорослий. Іде за плугом тихою ходою, і мариться їй, що йде біля волів її Остап уже вусатий, уже й жонатий, може. І свої воли веде в плузі, і на свій ланок — на колишню панську землю. А вона, стара, йде за плугом не орати, сам Остап оре, а просто глянути на ниву, і зараз додому вернеться. А дома — достатки, нова хата простора, за хатою яблуні цвітуть білим цвітом, біля призьби, проти сонця, онуки малі. І не треба їй, старій, іти за воли тиждень мазати — свої воли. А от хіба на город вийде з онуками. А в березі за ставом кузня громадська — кує син із сивим батьком. І Орися — дівонька, полотно в потоці білить — кує, як зозуля...
Остап спинив воли й гукнув весело:
— А оце й наша нива!
Нива таки їхня була — знає Остап, бо колись був з матір'ю влітку. І знає, що півдесятини в цьому клапті, а як ногами міряти — сімнадцять пар ступнів торік улітку було. Вона, їхня. Але не звернув чомусь на стерню. Покинув воли на зворотах, а сам увійшов у борозну і глянув уздовж на довгі гони. Потім тихо пішов обніжком, як чорногуз, кумедно широко ступаючи. Мати гукнула від плуга:
— Що ти там, сину, міряєш?
Ні слова, домірив до борозни і, вже як підійшов та взяв за налигача, сказав, на воли гейкнувши:
— Проміряв, чи хто не ворався.
Дома за вечерею хвалилася мати, як їм було в степу, і за межу не змовчала — як Остап проміряв.
— Чи бачили таке!— сказав батько і, помовчавши, додав:— Готовий хлібороб, одним словом.
Потім глянув на Артемка із батьківською ласкою, і знову тихий усміх у вусах:
— А ким же ти будеш у нас?
Артем смачно сьорбнув із ложки, шмаркнув носом і нічого не сказав, тільки всміхнувся до батька сірими очима.
— Нехай іще росте,— мовила мати.
Та це була не її самої думка, це говорив і батько, бувало. Восьмий Артемові пішов,— малий іще, хай росте. А затим і школу закінчить (вже одну зиму проходив), підросте ще трохи, тоді й видно буде: чи в землі копатися, чи в кузні.
Грамота ніде не пошкодить.
Коваль був чоловік розумний. Сам був неписьменний і дуже жалкував з того. Завжди і скрізь неписьменність прикро давалася взнаки. Та й оце тепер однаково. Чи газета попадається, чи книжечка — біда неписьменному. Сам як сліпий, а дати, щоб хтось почитав,— нікому ж. Добре, що хоч Петро Цигуля — товариш, письменний був, та й учитель — хороша людина. Ото в нього в школі довгими ночами тільки й розвиднялось Юхимові: Макар Іванович і почитає для. гурту, і розжує. То ж він підбив Юхима й хлопця до школи віддати. "Неписьменний — як сліпий,— каже, бувало.— Що хліборобові, що робітникові грамота — як очі". А коваль сидить задуманий, тільки головою похитує: "Правда твоя, Макаре Іваповичу". Та й віддав хлопця. І сам пильно стежив за Артемо-вою наукою. Бувало,, вечорами, коли хлопець при каганці пріє над складами: "О-сиа-са — оса",— батько аж зведе голову від роботи й гляне гордовито на жінку за гребенем, аж підморгне їй —чула? А до сина тоді: "Молодець, Артеме, учись, старайся, буде й світ тобі — не як нам, темний та тісний, а буде ясний та широкий". Сам і посилав у школу, і дома роботою не завалгював. Краще сам того півмітка змотає, хай за книжку сяде. Щоправда, влітку байдики бити синові не давав: був Ар-тем за підпасича у громадського чабана діда Мокія.
Спершу не з якою охотою пішов був Артем до отари. Але скоро звик і до овець, і до степу, де пасли, і до діда-чабана. Трудно було з досвітку до смерку все на ногах: на вигорілій толоці вівці голодні,— тільки присів, а вони вже й у шкоді.
Трохи легше було після жнив. З толоки тоді згонили отару на стерню й степом ганяли аж до Великого шляху. По шляху ще пастухи хуторянські пасли, більше товариство було. Але й не це йому,— край шляху могили, а одна найвища.